28. Типологічні риси л-ри європейського Відродження.

На зміну похмурому Середньовіччю із XIV століття в Європу поступово приходить доба Відродження з оптимістичним світосприйманням, новим розумінням сутності земного життя і місця людини у світі. Доба Відродження — це період розквіту культури, науки та мистецтв, початок якому поклало бажання митців відродити античні традиції. Для культури епохи європейського Середньовіччя, яка охоплювала IV-XIII століття і характеризувалася жорстоким становленням феодального ладу, центральною була ідея гріховності людини, її безпомічності, нездатності протистояти долі, даремності очікування земного щастя. Через безперервні війни та жахливі епідемії людське життя в середньовічному суспільстві втратило свою цінність, а] роль пересічної людини стала мізерною. Все життя людини, її стосунки з Богом регламентувалися церквою, її обрядовістю та вченням Типологічні риси: 1.Перенесення центральної уваги на людину і реальний світ,правдоподібне зображення людини і світу. 2.взаємодія античних та середньовічних типів художньої творчості. 3.тенденція до створення титанічних образів,маштибних картин буття 4. використання фантастичних елементів(гротеск, сатиричні, гіперболізовані образи) 5.величний оптимістичний пафос

№ 29 Культурно-історичні умови становлення Відродження у Франції

З кінця XV ст. у Франції почався процес централізації країни і зміцнення держави. Змінювався характер економіки країни. З розвитком торгівлі й промисловості величезні багатства зосереджувались у руках великої буржуазії. Таким чином створювалося нове дворянство. Прибічниками прогресивних ідей у Франції були в основному представники передової частини дворянства. Таким чином французьке відродження носить не народний, а аристократичний характер та припадає на час правління Франціско I. Продовж 6 ст. відбувається бурхливий розвиток національного інтелекту. Створювалися самобутні школи, що впливали на ренесансний рух. На долі французького гуманізму позначився також рух релігійної реформи, очолений Жаном Кальвіном. Гуманісти прагнули звільнити людину від середньовічної ідеології, а майбутні релігійні реформатори - від католицизму.

№ 30 Історія створення та композиція роману Ф.Рабле «Гаргантюа та Пантагрюель». Принцип «вірую тому, що абсурдно».

Поштовхом до створення роману послужив вихід у світ книги «Великі і неоціненні хроніки про великого і величезного велетня Гаргантюа». У цьому ж році Рабле випускає продовження під псевдонім Алькофрібас Назье. Жартівливий елемент переважає над серйозним. Однак присутні і гуманістичні тенденції. Підбадьорений успіхом свого підприємства, Рабле в наступному році випустив під тим же псевдонімом початок історії, долженствовавшей замінити собою «народну книгу», під заголовком: «Повість про страхітливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля», що склала першу книгу роману. У цій книзі жартівлива форма прикрила глибокі думки. «Третя книга героїчних діянь і висловів доброго Пантагрюеля» вийшла в 1546 під справжнім ім'ям. Політика Франциска I змінилася, цензура посилилася. Сатира стала більш прикритою. 1548 - перша коротка редакція четвертої книги теж стримана, але через 4 роки виходить повна книга, де Рабле дав волю гніву проти нової політики. Дев'ять років після смерті Рабле, з'явився уривок з п'ятої книги роману під назвою «Острів Дзвінкий». Пізніше книга була опублікована повністю. Мова Рабле причудлива, складна, нагромадження обертів.

Елементи стихійного протесту проти феодалізму підняті ним на свідомий рівень, критика, гуманістичне світогляд. Вільне чергування епізодів і образів. Гротеск народного характеру.

№31 Реабілітація матеріально-тілесного начала в романі Рабе в контексті теорії карнавалізації Бахтіна

Пряма пропорційність якісних величин («цінностей») просторово-часовим величинам («розмірам»). Цінного, гарного, доброго має бути більше. Гарне росте, погане зменшується. Категорія зростання – одна з основних. Це протиставленя феодально-церковному світогляду. Полемічно загострений пафос проти середньовічної вертикалі.

Завдання Рабле – очистити просторово-часовий світ від символічних тлумачень. Сутність його методу: руйнування звичних зв’язків, звичних сусідств людей та речей та створення несподіваних сусідств перебудовує картину світу, матеріалізує, ущільнює її. Це відбувається через побудову різноманітних рядів – паралельних, та таких, що перетинаються. Ключове поняття – тілесність в новому, ренесансному розумінні. Ряд тіла перехрещується з рядами їжі, випорожнення, смерті, тощо. Гротескні, пародійні, блазенські ряди розкривають будову та життя тіла; з другого боку – залучають до сусідства з тілом розмаїтий світ речей, явищ та ідей. Введення релігійних понять в ряди їжі, пиятства, випорожнень, статевих актів – прийом народної сміхової культури. Переосмислення смерті як моменту життя. Карнавальний світ – світ навиворіт, перевернений.

№ 32 Специфіка розвитку ренесансних тенденцій у літературі Іспанії (суспільно–історичні та культурно-психологічні чинники)

Значні відкриття морських шляхів. Відбувалися нерівномірно: від великих злетів до значних падінь. Блискучий, але короткий розквіт супроводжувався завоюванням та одночасною втратою світових завоювань. Відчутні сліди реконкісти. Відкриття Америки, великий притік золота до країни, дух авантюризма. Падіння Іспанської армади, величезна роль церкви, яка гальмувала розвиток у країни. Поширення хвороб, бандитських набігів. Золота доба для театру. Лопе де Вега в своїй праці «нове мистецтво складання комедії» закликає до розваг і задоволень, а не до повчання. Заперечення арістотелівської поетики. Тірсо де Моліна пише свій твір «кам’яний гість». Вперше образ спокусн. Популярні лицарські, шахрайські, пасторальні (зображ ідилії життя) романи. Сервантес синтезує всі 3 види роману, створює роман нового типу, де доля головного героя пов’язана із шир.соц, культ., істор., типом. Роман має дзеркальну структуру. Вперше образ романтичного героя, який знаходиться в конфлікті зі світом.

3провідні

образа епохи відродження: шахрай, блазень(дурень), король.

№33. Типологія іспанського роману доби Відродження.

Поєднання традицій народної культури з ідеями гуманізму. Розвивалися, як поезія, так і жанри романа і новели. Тоді з'явився типово іспанський жанр шахрайського романа. Популярні міщанські, шахрайські, пастуральні романи.

Основні напрями і жанри іспанської літератури були такі:

* ренесансна лірика, яка розвивалась під сильним впливом арабських традицій (андалузька поезія);

* лицарський роман у прозі — дуже популярним був "Амадіс Гальський" (1508) Гарсіа Родрігеса де Монтальво;

На початок 16 в. приходиться розквіт лицарського романа. Зразками для авторів послужили лицарські романи Англії і Франції, що розвинулися на декілька сторіч раніше.

Романи цього жанру перекладалися іспанською мовою ще в 15 в. Перший і найзнаменитіший іспанський рицарський роман – Амадіс Гальській опублікований в 1508.

* шахрайський роман;

У середині 16 в. формується один з основних жанрів іспанської літератури Відродження – крутійський роман (роман про пригоди шахраїв і пройдисвітів), поява якого пов'язана з розпадом старих патріархальних зв'язків, розкладанням станових відносин, розвитком торгівлі і супутніх їй шахрайства і обману. Автор одного з найбільш яскравих творів цього жанру – Трагікомедії про Калісто і Мелібєє (1499) – Фернандо де Рохас (близько 1465–1541). Трагікомедія більше відома під назвою Селестіна, на ім'я найяскравішого персонажа – звідниці Селестіни, яку автор одночасно засуджує і віддає належне її розуму і винахідливості. У романі прославляння любові поєднується з сатирою на іспанське суспільство і виразно проступають характерні риси жанру – автобіографічна форма оповідання, служба героя у різних панів, що дозволяє йому помітити недоліки людей різних станів і професій.

* в окремий напрям виділяють творчість драматурга Лопе де Вега (1562-1635), автора п’єс "Собака на сіні", "Учитель танців", "Зірка Севільї", "Фуенте Овехуна" та багатьох інших;

* творчість Сервантеса (1547-1616), автора роману "Дон Кіхот".

№34. Соціально-психологічні передумови виникнення жанру пікарескного роману. Композиційно-стильові особливості жанру.

Шахрайський роман. Наприкінці раннього періоду Відродження виник інший різновид розповідного жанру, названий шахрайським, або пікарескним (ісп. рісаго - шахрай) романом, який протягом наступних ста років залишався одним із провідних жанрів в іспанській літературі, його поява також була зумовлена тими процесами, що відбувалися в суспільному житті країни. Зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до повсякденної праці, моральний розклад і почуття безнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели до виникнення декласованого елемента - маси авантюрників, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв.

Вони і становили особливий прошарок населення - пікаро. Доля цих людей не могла не привернути уваги письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі.

Композиційно-стильові особливості:

в творах такого типу розповідається істор. життя люд., з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зрештою досягає певного матеріального благополуччя. Історія розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.

Героєм роману є шахрай, що постійно рухається, подорожує і потрапляє в цікаві ситуації, відноситься до себе з гумором, авантюрист.

№35. "Дон Кіхот" М. Сервантеса як перший роман нового типу: композиція, структурні прийоми.

Дон Кіхот - Роман тисячолліття, роман про все. Роман втілює розрізненість діалогічних точок зору у

1. системі персонажів;

2. синтезує всі 3 види роману (міщанський, шахрайський, пастуральний);

3. роман має рівні інтерпретації.

Сервантес створив роман нового типу, де доля головного героя, повязана з широким соц. культ., життєвим історичним тлом. Роман має дзеркальну структуру.

Структура: 2-га част. включає в себе першу (текстотекст), пародіювання (пародія на лицарський роман).

Дон Кіхот - трагічний герой, приречений на поразку. Ідеї і бажання виявляються порожніми; є також і комічним персонажем - комічна боротьба з вітряками. Вперше зображено образ романтичного героя, який в конфлікті зі світом.

№36. Протагоніст - позитивні і негативні характеристики лицаря; зовнішність проблема ілюзії та дійсності в романі "Дон Кіхот".

Протагоніст - борець, гловний герой, дійова особа літературного твору(у гр. театрі-особа, що виконувала гловні ролі).

Притаманне лицарям:

Негативне:

куртуазний етикет служіння дамі, сонети і славу, що намагалися здобувати для своєї коханої.Закоханість у даму не через чисте кохання, а тому що "мандрований лицар без

любові - то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі".Багато з лицарів у дійсності були грубими та жорстокими.У лицарів були свої закони, яких вони повинні були притримуватися: закони благородства, мужності, честі, щедрості тощо.

Позитивне:

Не зважаючи на надумане кохання лицарям притаманна здатність на чисті й глибокі почуття характеризує натуру палку, вірну і шляхетну, надає їм наснаги, сили, енергії. І хоча

багато з лицарів у дійсності були грубими та жорстокими, протеідеал лицаря, захисника слабких і знедолених, не був лише ілюзією, адже серед них було чимало і людей честі, справжніх захисників справедливості.

проблема ілюзії та дійсності в романі "Дон Кіхот"

У романі виведено дві реальності:

1) реальність, що народжена хворобливою уявою мандрівного лицаря з Ламанчі. Ця реальність перетворює дійсність у чудовий, поетичний, чарівний світ, де панують закони "лицарського кодексу честі";

2) справжня реальність, що складається з області Ламанчі та її бідного простору, вбогих заїжджих дворів, вбогого населення.

Відношення Дон Кіхота з навколишнім світом достатньо суперечливі. Свої високі ідеали лицар з Ламанчі втілює в життя без урахування реального стану речей. Конфлікт

зіткнення Дон Кіхота з дійсністю обертається для героя трагедією, бо він безсилий усунути антагонізм ображених і тих, хто ображає.

Світ уявний здається Дон Кіхотові більш гідним, аніж світ реальний. Жодні випробування долі не можуть змінити його поглядів. Ця особливість героя викликає повагу до нього автора й читача.

Конфлікт роману Сервантес вивів з іспанського життя XVI - початку XVII століття. Іспанія була величезною імперією з багатими заокеанськими колоніями. На перший погляд, країна створювала уявлення безмежної стійкості. Та незабаром виявилося, що її велич і міць ілюзорні.

№37 Метафоричний образ фенікса в літературі ренесансу.

Феникс — священная птица, напоминающая по описанию орла или цаплю с золотыми и красными перьями, которая способна возрождаться, иногда даже из своего пепла.

Відродження неначе фенікс відродилося з попелу Античності.

Завдяки розкопкам римських будов і скульптур перед нами, - пише Д. Базарі, - відкрилось прекрасне мистецтво, ми почали пробуджуватись, воскресати, відкривати давно забуте.

Фенікс фігурує в «Божественній комедії» Данте і в сонетах Петрарки. Останній порівнює з феніксом свою безсмертну любов до Беатріче. Не дивлячись на те що, згідно стародавнім джерелам, на Землі живе тільки один фенікс, герої романа «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле зустрічають під час своїх подорожей одночасно 14 феніксів на одному дереві. Фенікс — один з улюблених образів Шекспіра.

Міфологічний птах — герой його п'єси «Фенікс і горлиця». Фенікс — символ безсмертя і істини, а горлиця — любові і краси. Обидва згорають у вогні унаслідок «шлюбної цнотливості». Як символ відродження і неповторності фенікс згадується в п'єсах «Буря», «Як вам це сподобається», «Все добре, що добре кінчається», «Генріх IV», «Життя короля Генріха V» і «Тімон Афінський».

№38 Жанр сонету в літературі європейського Відродження: витоки, еволюція, формально-змістовна характеристика, національні варіанти.

Сонет (від італ. зопеііо — звучати) — ліричний вірш, який складається з 14 рядків п'ятистопного або шести­стопного ямба: два чотиривірші (катрени) з перехресним римуванням і два тривірші (терцети). У сонеті має бути п'ять рим з різними видами римування. Виник сонет в італійській літературі, очевидно, на початку XIII ст.

Започаткований Джакото да Лентіно (XIII ст.), сонет проходить через всю історію світової літератури.

Ліричний герой сонетів Петрарки(Італія) — це мрійник, заглиблений у свій внутрішній світ. Він живе і дихає любов'ю, яка відкриває його душу назустріч красі навколишнього світу.

Томас Уайет знайомився з творчістю Петрарки і захопився його лірикою. Уайет почав перекладати сонети італійського поета, а потім і створювати за їхнім зразком власні поезії. Таким чином, Уайет увів жанр сонета в англійську поезію.

Друг і послідовник Уайета, Серрей також перекладав сонети Петрарки, творив у цьому жанрі, значно удосконаливши його, порівняно з Уайетом, і змінивши його форму.

Сонет Серрея складається з трьох катренів і заключного куплета з парною римою. Цією формою потім скористався Шекспір.

Сонети Філіпа Сіднея остаточно утвердили цей жанр як провідний в англійській ренесансній ліриці.

Сонети Шекспіра ще сильно пов'язані з епічною та ліричною книжною традицією і грунтуються на ній, але водночас вони сповнені багатого гуманістичного змісту, створюють нову реалістичну поетику, відтворюють живу дійсність. на першому місці стоїть образ ліричного героя. В ньому відбивається складний і багатий світ людини Ренесансу. Ліричний герой здатний не тільки на сильні почуття дружби і кохання – йому властиві широкий, всеохоплюючий погляд на світ, активне, гостро зацікавлене ставлення до життя, сила думки.

№39 Зіставлення поетичного спадку П. де Ронсара та Ж. дю Белле: тематика, стиль, атмосфера.

Тематика:

Ронсар-тема увядания и смерти, являющаяся у молодого поэта — в духе анакреонтической и горацианской традиции — лучшим доводом в пользу наслаждения жизнью

Поэтому тема смерти под пером Ронсара утрачивает религиозно-моралистическую тенденцию, свойственную поэзии Средневековья.Тема процветания государства и тема

Тема природы(сближает природу с человеком )тема одиночества поэта тема всесилия времени, его неумолимого и разрушительного бега. дна из ведущих тем - победа над

временем и смертью, забвением.поэзии,тема неудовлетворенного любовного чувства

Белле-одна из ведущих тем - победа над временем и смертью, забвением.тематикой «сельской жизни»,тема гражданских междоусобиц,Патриотическая тема

Стиль:

Ронсар-більше легкий, супроводжується пірушками.

Белле-піднесений, більше хвилюється за долю Франції.

Атмосфера:

Ронсар-більш

Белле-більш меланхолічна

№40 Творчість Шекспіра як вершина сонетної лірики Ренесансу.

Сонети Шекспіра ще сильно пов'язані з епічною та ліричною книжною традицією і грунтуються на ній, але водночас вони сповнені багатого гуманістичного змісту, створюють нову реалістичну поетику, відтворюють живу дійсність. на першому місці стоїть образ ліричного героя. В ньому відбивається складний і багатий світ людини Ренесансу. Ліричний герой здатний не тільки на сильні почуття дружби і кохання - йому властиві широкий, всеохоплюючий погляд на світ, активне, гостро зацікавлене ставлення до життя, сила думки.

№41 Ідейно-естетичні особливості сонету у поетів-метафізиків (Дж. Донн). Метафізична поезія як самостійне явище літератури бароко.

Метафізична поезія, що виникла у добу Бароко, несе на собі відбиток реалій свого часу. XVI—XVII ст. увійшли в історію як епоха великих географічних відкриттів. Пафос далеких мандрів, пригод, підкорення та відкриття нових горизонтів набув особливої виразності у тогочасній європейській літературі, а надто — у прозі та поезії країн, що вели перед у справі розширення життєвого простору. Йдеться, перш за все, про держави з потужними імперськими амбіціями — Велику Британію, Іспанію, Францію, а також про німецькі князівства, важливі осередки міжнародної торгівлі. Багатьом видатним поетам тих часів — як то Дж. Донну, довелося чимало помандрувати з дипломатичними чи торговельними місіями або ж з метою освіти. Отже, не дивно, що мотив подорожі простежуються й у метафізичній поезії. Загалом же мотив подорожі у метафізичній поезії можна розглядати як складову поширеного в бароковій літературі мотиву “блукань у світі”. Останній, своєю чергою, відображає притаманне цьому часові бачення світу як чогось складного, суперечливого, позірно хаотичного, навіть ворожого людині, а все ж — невіддільного від неї.

У метафізичній поезії широко використовується метафора, точніше, алегорія подорожі як цілісна система аналогій між реальними та уявними об’єктами. Функціонують також окремі складові цієї системи — різноманітні метафори й образи, що входять у семантичне поле поняття подорожі. Джерелами таких образів виступають, зазвичай, галузі знань, безпосередньо пов’язані з орієнтацією у просторі та його освоєнням: астрономія, географія, навігація і морська справа, природознавство (в сенсі екзотичних рис природи далеких країв) і т. ін. Активне застосування подібних тропів британськими авторами-метафізиками навіть змусило деяких літературознавців тлумачити “метафізичний” елемент у назві цієї течії як бароковий синонім “наукового”. Слід, однак, наголосити, що у метафізичній поезії подібні образи жодним чином не є самодостатніми, а слугують лише для унаочнення певних духовних явищ, станів і процесів, передовсім — як складові метафізичних консептів.

Для лірики Донна характерні витонченість, ускладнений синтаксис, образність, гра на контрастах, багатозначність. Його вірші адресовані підготовленому читачеві, здатному вчинити певну інтелектуальне зусилля для їх розуміння. Він не перший в поезії використовував Кончетто (химерну метафору), але зробив його важливим прийомом своєї лірики, - несподівана асоціація приходила на допомогу автору у виразі руху думки. Донн відкинув елізаветінськую традицію високого поетичного стилю, навмисно знижуючи стиль він зближує свої твори з сатирою Ренесансу. Віршовані твори створені у новаторській для поезії того періоду формі драматичного монологу. Любовні елегії Донна багато в чому полемізують з творами сучасних йому поетів-петраркістов, що знаходилися в полоні відпрацьованих шаблонів. Пародіюючи, Донн в той же час переосмислює традиції Петрарки, створюючи свій власний варіант петраркізму.

№42 "Шекспірівське питання" та ставлення до нього сучасних фахівців-шекспірознавців.

Шекспірівське питання стосується чи існував він чи ні, хто він був, ця людина не була вихідцев з аристократичної сімї,через універсальне світосприйняття, твори стилістично і жанрово різноманітні і чи могла їх написати одна людина.

Існує маса біографій Шекспіра, але нічого істотного ми про його батька більше не знаємо. Батько Джон тримав перчаткову мануфактуру, але не був дворянином. Мати – збідніла дворянка. Ґрунтовної освіти не мав, закінчив граматичну школу в Стратфорді. Знання Шекспіра про античність дуже обмежені. Жениться на Ганні Хесавей, що 8 років старша, три роки прожили, з’явились діти і Шекспір зникає (1587-1588 рр.)

Є кілька теорій шекспірівського питання. Одна з них пов'язує Шекспіра із Крістофером Марло. Той убитий незадовго до появи Шекспіра. Його автори теж трагедії й історичні хроніки. Тип героя - титанічна особистість, дивні здатності, можливості й т.д. Не знає, куди все це прикласти, немає критеріїв добра й зла.

Шекспір - Френсіс Бекон, ця теорія живе дотепер. Вважається, що Бекон зашифрував у п'єсах Шекспіра свою біографію. Головний шифр - «Буря». Шекспір – неосвічений, на відміну від Бекона. В 1613 «Глобус» згорів. Почерк Шекспіра - заповіт, складений дуже дріб'язковою людиною. Історія продовжується в 19-му столітті, Делія Бекон в Америці пред'являє права свого предка на всі твори Шекспіра, і врешті збожеволіла. 1888 рік - книга Донеллі, що захоплююче розповідає, що знайшов ключ до шекспірівських п'єс. Спочатку всі поставилися до інтересом, а потім підняли на сміх.

Ще один кандидат Шекспіра - лорд Ретленд. У його гуртку Шекспір був ніби оплачуваним працівником (є документи). У «Гамлеті» знайдено ремінісценції, імена й т.д., у сонетах Шекспіра – теж. Після смерті Ретленда Шекспір перестає писати, їде в Стратфорд. Вважається, що існує один прижиттєвий портрет Шекспіра. Окремі вчені вважають, що це плід уяви, тому що він нереалістичний. Перед нами – маска з порожніми очима, половина камзола дана зі спини.

Проте дебати навколо «шекспірівського питання» тривають і досі. Те, що ми наразі достеменно знаємо про Шекспіра-людину, важко узгоджується із вивищеним образом «універсального генія», яким його проголосили ще романтики. Як людина з невеликого провінційного містечка, не надто, зрештою, освічена, змогла так глибоко пізнати свою епоху і весь світ? Ця соціальна недовіра, звісно, має вагоме значення, але прагнення розкрити таємницю Шекспіра значною мірою ґрунтується і на усвідомленні тієї обставини, що людина, котра так яскраво змалювала свою добу, створила галерею сучасних людських типів, сама залишилася в тіні, незважаючи на численні спроби біографічних досліджень.

Ускладнює завдання дослідників і те, що не збереглися до нашого часу рукописи Шекспіра. Вони повинні були зберігатися у «Глобусі», а відтак, либонь, згоріли під час пожежі, що спалахнула в червні 1613 p., коли трупа готувалася до показу п'єси-хроніки «Генріх VIII». Це, звичайно, ускладнює визначення хронології творчості. Однак найвірогіднішим вважається варіант, який у 1930 р. запропонував Е. К. Чемберс. Пізніші виправлення були систематизовані Дж. Макманавеєм, проте дослідження тривають і досі. Подану у цій статті хронологію опублікував Дж. Б. Еванс у додатку до одного із загальноприйнятих сучасних видань Шекспіра («The Riverside Shakespeare»).

№42(Дима)

«Шекспірівський питання» - обговорювана поруч неакадемічних дослідників проблема авторства корпусу творів, відомих під ім'ям Вільяма Шекспіра. Назва виникла за аналогією з гомерівським питанням.

Обставини життя Шекспіра порівняно мало відомі, він поділяє долю переважної більшості інших англійських драматургів епохи, особистим життям яких сучасники мало цікавилися. Існує точка зору, так зване «антістратфордіанство» або «нестратфордіанство», прихильники якої заперечують авторство відомого з джерел актора Шекспіра (Шакспера) з Стратфорда і вважають, що «Вільям Шекспір» - це псевдонім, під яким ховалося інша особа або група осіб (швидше за все, з відома реального Шекспіра з Стратфорда). «Нестратфордіанская» лінія досліджень піддає сумніву можливість написання Шекспіром з Стратфорда «шекспірівського канону» творів.

Для чіткості термінології нестратфордіанци суворо розрізняють «Шекспіра», автора шекспірівських творів, і «Шакспера», жителя Стратфорда, прагнучи довести, на противагу стратфордіанцам, що ці особистості не тотожні. Прихильники цієї теорії вважають, що відомі про Шакспера факти входять в суперечність із змістом і стилем шекспірівських п'єс і віршів:

• Дружина і діти Шакспера з Стратфорда були неграмотні

• Почерк Шакспера був досить неакуратний, що дає підставу припускати, що він був не дуже звичним писати або навіть малограмотний.

• Не збереглося жодної книги, що належала Шаксперу зі Стратфорда

• Лексичний словник творів Вільяма Шекспіра складає 15 тисяч різних слів. Багато експертів сумніваються, що у малоосвіченого сина ремісника (Шакспер ніколи не вчився

в університетах і не їздив за кордон, його навчання в «граматичній школі» теж стоїть під питанням) міг бути такий багатющий словниковий запас.

• Вистави за п'єсами Шекспіра ставились в Оксфорді і в Кембриджі, в той час як за правилами ставитися у стінах цих старовинних університетів могли тільки твори їхніх випускників.

• За життя Шакспера і протягом декількох років після його смерті ніхто жодного разу не назвав його поетом і драматургом

Нестратфордіанцамі висунуті численні теорії щодо їхнього справжнього авторства. Зокрема, в якості кандидатів на авторство п'єс Шекспіра нестратфордіанци називають Френсіса Бекона, Крістофера Марло (нібито не загиблого в 1593 р. і продовжував писати під ім'ям Шекспіра), Едуарда де Віра, Роджера Меннерса (графа Ретленда), королеву Єлизавету та інших.

«Антістратфордіанская» точка зору на авторство Шекспіра переважною більшістю учених відкидається, однак вона отримала велику популярність у культурі і зіграла важливу тимулюючу роль у шекспірознавстві.

№43. Традиційна періодизація творчості Шекспіра. Коротка характеристика кожного етапу.

3 періоди творчості:

1. 1590 - 1600.

2. 1600 - 1608.

3. 1609-1613.

1. Оптимістичний, тому що збігається з періодом раннього відродження, а раннє відродження пов'язане з гуманізмом. Все веде до добра, гуманісти вірять у торжество гармонії. Переважають історичні хроніки й комедії.

На рубежі 1-2 періоду створюється єдина трагедія «Ромео й Джульєтта».

Комедії. Шекспір випереджає час. Комедії Шекспіра Це комедія гумору, радості. Сатиричне, викривальне начало відсутнє. Вони не побутові.

Цей період творчості Шекспіра пов'язаний з розвитком жанру трагедії. Він створює в основному тільки трагедії і незабаром розуміє, що буржуазна моральність не краща, ніж середньовічна. Шекспір б'ється над проблемою, що є зло. Трагічне розуміється ідеалістично. Шекспіра жахає те, що трагедія виникає з того ж, із чого й комедія. Шекспір починає спостерігати, як те саме якість приводить до гарного й поганого.

3. Романтичний. Шекспір намагається зберегти гуманістичні матеріали, хоча паростків для гуманізму не дає.

№43 (Дима)

Використовуване у наш час хронологічне угрупування дозволяє скласти досить чітку картину ходу духовного життя письменника і змін його світогляду.

Зазвичай в драматургії Шекспіра виділяють чотири періоди, але часто перші два об'єднують в один. Ділення на чотири періоди дозволяє доскональніше розглянути ранні п'єси Шекспіра. В той же час, ділення на три періоди також виправдане і створює велику наочність: у перший період потрапляють всі хроніки (окрім лише частково написаного Шекспіром «Генріха VIII») і більша частина комедій. Другий період, навпаки, містить майже всі трагедії; а третій — трагікомедії (і «Генріха VIII»).

Перший період (1590—1594)

Перший період приблизно доводиться на 1590—1594 роки. За літературними прийомами його можна назвати періодом наслідування: Шекспір ще весь у владі своїх попередників. («Тіт Андронік» , «Генріх VI», «Річард III»). За настроєм цей період можна назвати періодом ідеалістичної віри в кращі сторони життя. Із захопленням карає молодий Шекспір порок в своїх історичних трагедіях і з захопленням оспівує високі і поетичні відчуття — дружбу, самопожертву і особливо любов. Основне забарвлення дають п'єси, де молодість автора позначилася в тому ореолі, яким він оточує молоде відчуття: «Безплідні зусилля любові», «Дві Верона» і «Ромео і Джульєта».

Другий період (1594—1601)

Ніби на порозі другого періоду творчої діяльності Вільяма Шекспіра (приблизно 1594—1601 роки) стоїть один із знаменитих його творів — «Венеціанський купець». У ньому ще немало наслідування, але в цій п'єсі геній Шекспіра вже могутньо виявив свою самостійність і з незвичайною яскравістю проявив одну з найдивовижніших своїх здібностей — перетворювати грубий, неотесаний камінь запозичуваних сюжетів на художню скульптуру, що вражає досконалістю. Залишком настрою першого ідеалістичного періоду в «Венеціанському купці» є віра в дружбу. Перехід до другого періоду позначився у відсутності тієї поезії молодості, яка така характерна для першого періоду. Герої ще молоді, але вже порядно пожили і головне для них в життя — насолода. Безтурботне, прагнення до іскристого життя духу, добродушно-цинічна

дотепність, веселе користування життям і добродушне жуїрство — ось головна межа другого періоду, центральною фігурою якого є безсмертний тип Шекспіра — сер Джон Фальстаф. Завершальна п'єса другого періоду — «Дванадцята ніч».

Третій період (1600—1609)

Третій період його художньої діяльності, що приблизно охоплює 1600—1609 роки, — це період глибокого душевного мороку, але разом з тим період створення найбільших літературних творів. Перший натяк на настрій, що змінився, і світобачення з'являється в комедії «Як вам це сподобається», в психології стомленого життям меланхоліка Жака. Все покривається для розумового погляду великого художника чорною пеленою, він у всьому сумнівається, йому здається, що «розпався зв'язок часів», що весь мир просмердів, як тухла риба, він не знає, чи варто взагалі жити. Перед нами розгортається страшна драма суперечностей реального життя з вищими прагненнями в «Гамлеті»; художник, що зневірився, дає нам картину краху кращих політичних ідеалів в «Юлії Цезарі» (хоча трагедія хронологічно відноситься до другого періоду, але з поставлених в неї питань її прийнято відносити до третього), показує в «Отелло» жахи, приховані під трояндами любові, дає приголомшливе зображення невдячності найближчих людей в «Королі Лірі» і невдячності натовпу в «Коріолані», показує на хороших по суті людях згубну чарівливість земної величі в «Макбеті». Але не тільки в земному зневірився так художник, що глибоко задумався над метою буття — він засумнівався навіть в замогильному житті, для нього були безсилі утіхи релігії. Шекспір гамлетівського періоду створює низку найблагородніших образів. З одним презирством до людей нічого великого не створиш. Потрібне захоплення, потрібне глибоке переконання, що який не поганий світ, але є в нім і праведники, з-за яких рятується град нашого буття. Хай Гамлет пристрасний, але нерішучий, глибокий, але позбавлений свіжості безпосередності. Але в той же час, і це найголовніше, він володіє високим духом. Корделія, Дездемона і Офелія виткані з якогось найтоншого ефіру поезії; всі гинуть, тому що не можуть

вміщати в собі зло життя і хоч трохи пристосуватися до неї. Навіть лиходійська чета Макбетів гине від надлишку совісті. А серед другорядних осіб великих трагедій залишається ціла галерея чарівно-ніжних і самовідданих жінок і благородного духу чоловіків. Все це показує, що песимістичний настрій художника був породжений не тільки спогляданням зла світу. Воно має своє джерело і в тому, що в душі його, під впливом дум про призначення життя, створився дуже високий ідеал призначення людини. Він був

такий суворий до світу, тому що хотів його бачити досконалим.

Четвертий період (1609—1612)

Четвертий період, якщо не вважати «Генріха VIII» (більшість дослідників сходяться в тому, що майже вся п'єса написана Джоном Флетчером), обіймає всього лише три-чотири роки і чотири п'єси — так звані «романтичні драми» або трагікомедії. З них «Перікл», «Цимбелін» і «Зимова казка» належать до п'єс другорядних, і лише в «Бурі» геній Шекспіра знову позначився у всьому блиску своєї узагальнювальної сили, створивши одностороннє, але незвичайно яскраве втілення некультурності черні в особі п'яного

дикуна Калібана. У п'єсах четвертого і останнього періоду все йде благополучно, важкі випробування вводяться тільки для того, щоб солодше була радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, ті, що люблять, — з'єднуються в щасливому шлюбі. У цьому оптимізмі немає, проте, нічого нудотного, тому що відчувається дійсна примиреність. Поетичні дівчата, створені тепер, — Марина з «Перікла», Пердіта з «Зимової казки», Міранда з «Бурі» — це вже не захоплення коханця, як Джульєта, не насолода чоловіка, як Дездемона, а тихе милування щасливого батька.

№44 Мовленнєві образи у монологах та сентенціях Гамлета.

Для трагедій Шекспіра характерне поєднання високого з низьким, що проявляється і у сентенціях Гамлета: це висока мова високоосвіченої людини, клятви, іронія, блюзнірство глузування, насміхання, блазнєвий гумор. Саме так, через своє «божевілля» Гамлет, будучи головним героєм, грає ще й комічну гротескну роль блазня, що дозволяє йому викривати інших персонажів драми, показувати правду як вона є, називати речі своїми іменами, перетворює мовлення Гамлета на своєрідну мову блаженного (наслідування античних провидців і їх образів у драмі – наприклад Тересій). Але Гамлет це й трагічний персонаж, саме через взаємодію трагічного і комічного і породжується унікальність Гамлета.

Простір трагедії – галереї, брами, зали замку тиснуть на персонажів, що нічого не бачать за його стінами. Все це виражається і у мовлєнневих образах самого Гамлета, що нібито перебуває в метафоричному замкненому просторі, коли герой неодноразово порівнює цей замок з в’язницею.

№45. Жіночі образи в шекспірівській драматургії.

Шекспір будує складні реалістичні характери. Особливо цікаві жіночі образи - рівні чоловікові, вільні, енергійні, активні і нескінченно чарівні. Штампованим ознакам краси

Шекспір протиставляє реальний жіночий образ. «Простота, природність і дійсність зливаються в один прекрасний, живий і типовий образ ... Уявіть собі істоту лагідну, гармонійну, люблячу, в прекрасному образі жінки; істота, яка помре від любові знедоленою або, що ще швидше, від любові спершу розділеної, а після ганебної, але яка помре не з відчаєм у душі, а згасне тихо, з усмішкою на устах, з молитвою за того, хто знищив її»(<=характеристика «шекспірівського» образу жінки)

Так, власне, Шекспір надихався чистою, реальною, земною красою жінки, занадто велика кількість «прикрас» була, на його думку, не потрібною. Адже жінка є чистою, прекрасною та жаданою лише будучи сама собою.

№ 46. Філософсько-естетичні підвалини класицизму. Зв’язок цього напряму з суспільно-політичним життям Франції XVII ст.. Формулювання норм класицистичного мистецтва у праці Н. Буало.

Класицизм (від лат. classicus — взірцевий, довершений) — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й поширив¬ся в літературах Європи до початку XIX століття. Класи-цистами називають митців, у творчості яких панує культ «класиків» (передусім — античних письменників) та розуму, а весь напрям пов'язаний із суворою нормативністю й регламентацією. Сама назва «класицисти» з'явилася тільки у 30-х роках XX століття у вітчизняному літературознавстві. У XIX столітті представників цього літературного напряму іменували «класиками» (назва виникла у французькому літературознавстві), а нерідко — «псевдокласиками»: цей останній вислів був поширений у XIX — на початку XX століття. Справа в тому, що романтики, а згодом і представники інших течій, які полемізували із класицистами, визнавали «класичними» лише твори давніх греків та римлян. Мистецтво ж своїх опонентів вони розглядали як «псевдо-класичне», «бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартісність цієї течії».

Розквіт класицистичної літератури припадає на XVII сто¬ліття, коли справжнім центром напряму стає Франція правильніше пов'язувати виникнення класицизму як окремого оформленого напря¬му із Францією доби абсолютизму. Адже французька абсолютистська монархія сприяла розвиткові нового напряму: класицизм визнавався офіційно, монархія сприймалася серед усіх прошарків населення як чинник спокою й миру, а умовно регламентоване в усіх своїх проявах французьке придворне життя зумовлювало нормативність класицист-ського мистецтва. Однак, з іншого боку — неможливо заперечувати зв'язок класицизму з Ренесансом, зокрема італійським, не вбачаючи певного впливу останнього на творчість представників нового літературного напряму.Нормативна естетика класицизму була заснована на філософії раціоналізму. У мистецтві й теорії класицизму також панує розум, а не емоція. А теза Р. Декарта про розумове узагальнення та абстракцію як єдино можливі методи пізнання дійсності зумовила увагу класицистів до абстрактного, узагальненого. Щодо відтворення раптового, окремого, емпіричного, то й раціоналістична філософія, і мистецтво класицизму ставилися до цього вкрай негативно.

Теорія класицизму намагається звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й літературного твору. Так, вона створює та суворо регламентує ієрархію жанрів. Жанри в класицизмі поділяються на «високі» та «низькі». До перших належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до других — комедія, сатира, епіграма, еклога, авантюрний роман. Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися недоступними. Жанри «високі» були покликані відтворювати історичні події, життя царів, полководців, міфологічних героїв. «Низькі» жанри зображали повсякденне життя простих людей. Для кожного жанру регламентувалися мова й герої. Так, трагедії класицизму притаманними були піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості. В комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Взагалі жанрова система класицизму орієнтувалася на античну, і

класицистам вдалося відродити практично всі жанри літератури давніх греків та римлян. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасних літературах, відсунуті в класицизмі на другий план. А жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.