Філософське новаторство і. Канта

Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724 – 1804 рр .). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди . Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст . У цей час Кант займався переважно природничими проблемами , серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності . У загальній формі він стверджував діалектичну думку про те , що природа має свою історію в часі , відкидав ідею першого поштовху , тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції . З 70-х років починається другий , так званий « критичний » період , коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм , і агностицизм , і ідеалізм . Основні твори цього періоду : « Критика чистого розуму » (1781 р.), «Пролегомени » (1783 р.), « Критика практичного розуму » (1788 р.). У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання . Основне , чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем порівняно з попередніми представниками різних філософських систем , полягає в тому , що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб 'єкта . Головне , за Кантом , не вивчення речей самих по собі , а дослідження самої пізнавальної діяльності людини . Перш ніж пізнавати світ , вважає Кант , потрібно пізнати своє пізнання , встановити його межі й можливості . Це був великий поворот філософії до людини . Кант вважає , що людський розум пізнає не « речі в собі », а явища речей , результат їхньої дії па органи відчуттів людини . «Речі в собі » стають явищем завдяки апріорним формам споглядання ( простір – час ) та апріорним формам мислення (якість , кількість , причинність , реальність та ін .), тобто таким формам , які мають позадосвідне походження . Наступна сходинка пізнання — це розум , який , за Кантом , завершує мислення , при цьому , не створюючи нічого нового , він заплутується у невирішених проти - річчях — так званих « антиноміях » чистого розуму . Кант вважає , що таких антиномій чотири , але вирішити їх неможливо , оскільки кожну з тез , що складають антиномії , можна однаково логічно довести або спростувати . У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки , де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання . У філософії Канта поєднані матеріалізм ( визнання об 'єктивного існування « речей у собі ») та ідеалізм ( твердження про апріорні форми споглядання і розсудку ) з агностицизмом ( заперечення пізнання об 'єктивної дійсності ). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом .

Глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах , зокрема в галузі етики . Він багато пише про людину як частину природи , про людину як кінцеву мету пізнання , а не як засіб для будь -яких цілей , тобто визнає самоцінність людини . Кант ставив питання про співвідношення понять «людина » і « особистість ». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну , незалежну від умов життя , загальну для всіх людей мораль . Він створив учення про так званий категоричний імператив ( закон , повеління ), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки . Наявність такого імперативу дає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства .

гностицизм філософії І. Канта

Кант був фундатором німецької класичної філософії. Його філософія— перехідна ланка між раціоналізмом епохи Просвітництва та романтично забарв­леною філософією XIX ст. Теоретична діяльність поділяється на 2 періоди.Перший період – „докритичний” закінчується 1770 р. та характеризується матеріалізмом і діалектичним підходом до розв”язання природничих проблем. Він розробив космого­нічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом по­ступового охолодження газової туманності. Він уперше поняття еволюції поширив на космічні явища. Згідно з Кантом, у ство­ренні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння та відштовху­вання. Завдяки взаємодії цих сил на основі природних законів почали утворюватися планети. Процес виникнення, розвитку й загибелі світів є постійним. Звідси випливає висновок про віднос­ність поняття спокою.

Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому пері­оді— «критичному», який почався після 1770 р. (назва періоду пов’язана зі словом «критика» у титулі трьох основних праць, що означає дослідження самих підвалин). Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з’ясовується природа моралі, у третій— викладено ес­тетичні погляди,

У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнан­ня. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізна­вальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.

Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тоб­то їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пі­знання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених супереч­ностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ пе­реконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і вод­ночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бо­га не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кож­ну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довес­ти або спростувати.

У вченні про антиномії Кант виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання. Наявність антиномії доводить те, що існують межі пізнавальних властивостей розуму. Крім того, людина від природи отримує апріорні форми знань(тобто знань, що існують у розумі без необхідності доведення їх істиності), які забезпечу­ють правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає можливість часткового осягнення істини.

Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм(твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення “предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей в собі”, що стає основою нової форми агностицизму.