Елліністичний період античної філософії. Особливості, головні напрями.

Эллинистический период начался с III в. до н. э. Философы этого периода не обязательно были греками по рождению, а область распространения философии вышла далеко за пределы Греции. В этот период философия перестает быть единой наукой: она подверглась расчленению и разделению на части, которые были внешне независимыми друг от друга, на три части: логику (известную в некоторых школах как "каноника"), физику и этику, или теорию познания, теорию бытия и теорию блага. Значение, которое придавалось этим частям философии, было неодинаково, ибо перевес был на стороне этики.

Составление популярных греческих поучений о том, как лучше жить и достигнуть доступных человеку благ, стало главной задачей философов. Философы этого периода занимались также физикой и логикой, в коих областях ими были получены значительные результаты; между тем, этические положения были главным связующим звеном в их философских системах, и это нашло отражение в логических и естественнонаучных взглядах. Если ранее, в прежние времена, главное место в философии занимала наукообразная теория природы, то теперь на ее место встала философская теория жизни.

Интерес к теоретическому выяснению картины мира, физике космологии, астрономии повсеместно снижается. Философов теперь интересует не столько вопрос о том, как надо жить в этом мире, чтобы избежать бедствий и опасностей. Философ, который в эпоху "великой классики" был ученым, исследователем, созерцателем, умопостигающим Микро- и Макрокосм, теперь становится "умельцем жизни", добытчиком не столько знания, сколько счастья. В философии он видит деятельность и строй мысли, освобождающей человека от ненадежности, обманчивости, от страха и волнений, которыми так полна и испорчена жизнь. Возникают и оригинальные, философско-этические концепции - прежде всего, это скептицизм (скептическая школа), стоицизм (стоическая школа) и этическая доктрина материалиста-атомиста Эпикура (эпикурейская школа).

Основные направления. В эллинистический период развитие философии было сосредоточено в филос. школах. Это придает ему особый характер, так как каждая школа представляла собой замкнутое философское сообщество. Существовавшие ранее платоновская Академия и аристотелевский Ликей продолжали функционировать и развиваться. В начале рассматриваемого периода появились еще школы: стоическая, эпикурейская, скептическая и школа киников.

Поява професійної філософії в Україні: особливості філософських курсів в Києво-Могилянській академії.

Києво-Могилянська академія у 1632 р. з’явилася через злиттям Київської братської школи і Лаврської школи, заснованої у 1631 р. митрополи­том Київським і Галицьким Петром Могилою. Академія мала дев'ять класів (шкіл): фара, аналогія, інфима, граматика, синтаксима, поезія, риторика, філосо­фія, богослов'я. Філософський клас вважався одним із най­вищих. Філософія складалася з трьох частин: філософії мисленневої (розумової), зміст якої охоплював загальні закони і форми людського мислення; філософії природної, або фі­зики, що зосереджувалась на вивченні природи, космоло­гії, астрології, мистецтва тощо, і філософії божественної, або метафізики, з її загальними принципами буття. В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму, еле­менті и філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантизму і особливостями українського менталітету.

Від розуміння філософії як мудрості, що досягається тільки через релігійний і містичний досвід (усталеної фі­лософської традиції часів Київської Русі), філософи Києво-Могилянської академії поступово переходять до тлу­мачення філософії як засобу інтелектуального пізнання істин віри, раціонального осягнення (осмислення) приро­ди і людини.

 Філософську традицію Києво-Могилянської академії репрезентує когорта видатних мислителів, які відзначались не лише інтелектуальною самобутністю, ви­сокою загальною ерудицією, а й моральною солідарністю, взаємною підтримкою, що дало підставу дослідникам на­звати їх незгасимою іскрою «національної української са­мосвідомості». Серед них особливо виокремлюється профе­сор Інокентій Гізель (1600-1683), «українським Арістотелем». І. Гізель, прізвище яко­го, на думку деяких дослідників, є латинізованим україн­ським прізвищем «Кисіль», увійшов в історію української філософії працями «Філософські аксіоми» (1646), «Твір про всю філософію» (1646-1647), «Мир з богом людині» (1669), в яких проаналізовані актуальні метафізичні натурфіло­софські проблеми, подані характеристики суспільної мора­лі українського населення середини XVII ст. Він був спів­автором і редактором першого підручника вітчизняної іс­торії – знаменитого «Синопсиса» (1674), редагував не менш відомий «Києво-Печерський Патерик».

І. Гізель обстоював позиції деїзму. На його думку, Бог створив матерію (природу) і дух. Внаслідок цього виник­ли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі від кількісного розподілу матерії за її формами. Але ці про­цеси, що відбуваються у матеріальному світі, залежать уже не від Бога, а від «вторинних», природних причин.

І. Гізель здійснив рішучий відхід від антропоморфного розуміння Бога, визначаючи його як самодостатню сут­ність, вічну, безмежну, нескінченно творящу і неосяжну для людського розуму.

2. У питаннях гносеології він був близьким до пошире­ної у схоластиці теорії образів, поділяючи дум­ку, що процес пізнання починається з чуттєвого досвіду, який виникає внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи чуття, які, відображаючись на ньому, стають «закарбованими образами». Ці образи, діючи на орган чуття, викликають відчуття, завдяки якому закарбований образ стає вже відображе­ним. У свою чергу цей відображений образ, увібравши в себе певну інформацію про конкрет­ний предмет, стає об'єктом діяльності внутрішнього чут­тя як завершальної стадії першого етапу пізнання і поча­тку наступного.

3. Відповідно до виконуваних функцій у структурі внут­рішнього чуття Гізель виокремлює такі підвиди: загальне чуття, фантазію, оцінювальну здатність, пам'ять та здатність до розмірковування.

4. Серед онтологічних, натурфі­лософських проблем, над якими він працював, були пи­тання природи руху, який він розглядав як різноманітні кількісні та якісні зміни, здійснювані в природі як прос­торове переміщення. Природу цих змін він вбачав у взає­мному витісненні протилежностей, тобто у боротьбі. Як­що відсутні протилежності, вважав Гізель, то відсутнє будь-яке виникнення чи згасання, а отже, відсутній рух. Поняття якості, форми для нього є інструментом опису структури самого процесу зміни.

Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М. Ломоносов (1732 — 1734). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси в основі своїй поставали більш-менш типовими для Західної Європи курсами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення переважно системи Арістотеля. Навчання велося на основі праць античного мислителя, перекладених латинською мовою, а також грецьких версій його творів. Клас філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних явищ. Метафізика (як і у Арістотеля) являла собою світоглядне осмислення дійсності й охоплювала класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов'я) докладно вивчали систему Фоми Аквинського (томізм).

У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже - й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого

творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу.

За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної університетської філософії, проте не копіювали їх повністю, включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Арістотеля, посилались на новітню науку.

У своїх філософських викладах професори філософії послугувались працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Фоми Аквінського, П. Гасенді, Р. Бекони, Р. Декарта, Лейбніца, X. Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Саме тому надбання європейської філософської думки викладалося крізь призму української духовної традиції. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося велике значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.

Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов'я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: її. Могила. І. Галятовський, І. Гель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Конинський, Г. Щербатський. Я. Козельський та ін.

13