7. Проблематика та система образів роману Стендаля "Пармський монастир"

Роман «Пармський монастир» є одним з шедеврів Фредеріка Стендаля (Анрі Бейля, 1783—1842), видатного французького письменника першої половини XIX століття, у творчості якого органічно поєдналися романтизм і реалізм. В романі маємо два аспекти: політично-побутовий, що реалістично відображає італійську дійсність першої третини XIX століття, і романтико-поетичний, що, за визначенням автора, «розігрується в серцях наших героїв». Серед романів Стендаля «Пармський монастир» виділяється превалюванням другого аспекту і справедливо вважається його найпоетичнішим твором. Воднораз у романі створено чудовий образ Італії, в якому реалістичний малюнок зливається з романтичним міфом.

Стендаль зазначав, що роман створювався ним у стані самозаглиблення, коли його ніщо не відволікало і він, не забуваючи й про аналіз політичного життя та боротьби в Пармському князівстві, марив про світ і людей, сильних і цілісних, котрі, підносячись над жалюгідною колотнечею придворних і міщан, живуть палкими пристрастями й прекрасними почуттями. Це був романтичний ідеал Стендаля на «ренесансний» взірець.

У «Пармському монастирі» маємо накладання одного часу на інший, унаслідок чого їхні контури розпливаються. У результаті виникає нечіткий, двоїстий образ Італії, у якому поєднуються сучасне й минуле. Ми в Італії часів Священного союзу, але тут кохають і ревнують, плетуть інтриги й убивають, нарешті, правлять так само, як і за часів Ренесансу. Тут здійснюється «жіноча вендета» - помста Джини князю Ранунціо, дуже схожа на ті, про які читаємо в давніх хроніках і новелах. Словом, у «Пармському монастирі» втілюється стендалівський «міф Італії», у якому поєднуються та Італія, яку він знав, і та, що була створена його інтуїцією, яку він вигадував і вимарював протягом життя, починаючи з дитячих літ, коли слухав про цю країну захоплюючі розповіді матері, в жилах котрої, за словами письменника, «текла італійська кров».

У романі з’являються знамениті розділи, у яких дається принципово нове змалювання війни. Прочитавши ці розділи в одній з паризьких газет, Бальзак написав авторові лист, у якому повідомив, що абсолютно захоплений «цим чудовим і правдивим описом» і «впав у гріх заздрості». Згодом Л. Толстой скаже, що ці розділи мали для нього особливе значення під час створення «Війни і миру»: «Я більше, ніж будь-кому, зобов’язаний Стендалю. Він навчив мене розуміти війну. Перечитайте в “Chartreuse de Parme” розповідь про битву під Ватерлоо. Хто до нього описав війну такою, якою вона є насправді? Пам’ятаєте Фабріціо, який переїжджає поле битви і “нічого” не розуміє...» .

Справді, Стендаль здійснив радикальний переворот у літературній баталістиці: війна в його романі зображена не з високої і узагальнюючої «генеральської» точки зору, а такою, як її сприймає рядовий учасник, - хаотичне нагромадження епізодів, у яких він не знаходить ніякого сенсу. Для такого змалювання війни письменникові став у пригоді досвід участі в багатьох наполеонівських кампаніях.

Щодо Фабріціо, то ні прикрощі у Франції, де його заарештували й кинули до в’язниці як австрійського шпигуна, ні битва під Ватерлоо суттєво не вплинули на його характер і не розвіяли його романтичний ентузіазм. Найсерйозніші випробування чекали на героя вдома. І річ не лише в тім, що на батьківщині йому тривалий час довелося переховуватися від поліції та її добровільних помічників, включаючи й батька, маркіза дель Донго. Найтяжчою для Фабріціо виявилася та мертвотна атмосфера Реставрації, в її італійському варіанті, яка облягла його на батьківщині. Герой не стає в політичну опозицію до режиму, не прилучається до карбонаріїв, але в умовах режиму Реставрації, що в роздробленій Італії перетворювався на дрібну деспотію, немає місця і таким людям, як він, - людям з вільною душею і багатою уявою, з палкими почуттями і прагненням щастя. Фабріціо було втягнуто в придворні політичні інтриги й жорстоку боротьбу за владу, яка забезпечувалася впливом на князя. І сам князь, щоб зламати горду й незалежну герцогиню Сансеверіну, наказує кинути Фабріціо до в’язниці, де над ним невідступно нависає загроза вбивства.

У заключній частині роман знову входить в основне своє річище. Фабріціо замкнено в тюремній камері, вигадливо облаштованій комендантом, генералом Конті, й «поетично» названій ним «Сліпою покорою». Джина Сансеверіна й граф Моска вступають у відчайдушну боротьбу за героя, і в її перипетіях продовжується друга тематична лінія роману. Сам же Фабріціо, зустрівши Клелію, дочку коменданта, входить у фортецю, ніби в казковий замок. Силою почуття, що спалахнуло відразу (подібне відбулося з Ромео, коли він зустрів Джульєтту; загалом у цій частині твір набуває виразно ренесансного колориту), ув’язнення перетворюється для нього «в чудове життя, в єдину можливість щастя» - бути поряд із Клелією, щодня її бачити, хоч і крізь ґрати, і від цього щастя він не бажає відмовитися навіть заради збереження життя. Парадоксально, але у в’язниці герой знаходить те, що вважає найціннішим, - любов і щастя, а відтак нехтує тим, що його оточує і загрожує йому смертю.

Після сенсаційної втечі з фортеці й смерті Ранунціо Ернесто IV Фабріціо був «реабілітований» наступником князя і отримав високий сан пармського архієпископа. Однак Клелія для нього була втрачена: її змусили вийти заміж за маркіза Крешенці. Тепер єдиний сенс свого життя герой вбачає в поверненні втраченого щастя, але на заваді йому стає обітниця, яку Клелія в критичну хвилину дала Мадонні, - ніколи більше не бачити коханого.

Щоправда, вихід із цієї ситуації було знайдено, і, як зауважує Стендаль, цілком італійський - побачення закоханих відбувалися лише в темряві. Однак настає кінець і цьому щастю. Клелія помирає, а глибока любов і віра утримують Фабріціо від самогубства: «він сподівався зустрітися з Клелією в кращому світі, але усвідомлював, що заради цього немало треба спокутувати».

Герой постригається в ченці в пармській чартозі - домініканському монастирі з особливо суворим статутом (ченці там повинні були дати обітницю мовчання), де за рік помирає. Назва цього монастиря була винесена автором у заголовок роману (в оригіналі він так і називається - «La chartreuse de Parme») і набула узагальнюючого символічного змісту.