59. Пошук та створення вічної книги малларме

«Є лише Краса. А в неї тільки одне досконале вираження — Поезія. Все інше брехня». Ці слова видатного французького поета XIX століття Стефана Малларме відображають все його життя, присвячене тільки одному — служінню його величності Слову. Сам поет вважав своє життя буденним, звичайним: «Ось і все моє життя, позбавлене цікавих історій, котрі смакують масові газети, роблячи з мене великого оригінала: я вдивляюсь — і нічого не бачу, крім повсякденних справ, хіба що внутрішні радощі й розчарування».

У віці 21-року Маллларме, відмовившись від кар’єри службовця, яку заповідали йому батьки, починає викладати англійську мову в ліцеях Турнона та Авіньона. Нелегка педагогічна праця заважала його поетичній творчості. «За тієї доби, коли я розпочинав, митцеві не можна було жити лише власним мистецтвом, навіть дуже приземлившись,» — згадував Малларме.

Вірші розповідали про невдоволеність поета дійсністю, про відчайдушні шукання ідеалу. Кілька поезій було надруковано у збірці «Сучасний Парнас», одна з них — «Квіти».

Вірш написаний у 1864 році, і вперше його опубліковано в збірці «Сучасний Парнас» у 1866. Хоча твір належить до періоду захоплення Малларме пар-насизмом, у ньому виявилася й оригінальна манера митця. У вірші переважає описовість, що зближує Малларме з парнасцями. Автор ретельно описує колір квітів, їхню форму. Однак разом з тим предметність пов’язана не тільки з матеріально відчутним, а з тим враженням, яке справляють квіти на ліричного героя. Враження, ефект від об’єктів передається з допомогою метафор та порівнянь, які ставлять в один ряд явища, на перший погляд, далекі одне від одного, але у вірші вони поєднуються особливими психологічними зв’язками (квіт гладіолуса, мов шиї лебедів; у троянді — принада жіночого тіла; у лілії — тихо плескотять моря зітхань чудовні). Отже, тут помітне прагнення Мал-ларме змалювати явище чи річ через явище або річ іншого ґатунку. Така двоплановість художнього образу пов’язана з необхідністю розкриття духовного стану особистості ліричного героя.

Малларме був надзвичайно вибагливим до себе й своєї творчості, тому вважав, що потрібно багато працювати, щоб друкувати свої вірші. Крім того, у поета виникла ідея Книги. «Я завжди мріяв про щось, — писав Малларме. — Як неспокійний алхімік, я готовий спалити, не зважаючи на своє марнославство та незручності, все своє рухоме і нерухоме майно, аби підкинути дров до вогнища Великого творіння. Якого? Важко сказати — просто багатотомної Книги, Книги, яка була б вибудуваною і продуманою, а не збіркою випадкових думок, нехай навіть і чудових. Я піду далі та скажу: Книги; переконаний, що, врешті-решт, існує лише єдина, яка мимоволі спокушає будь-кого, хто її пише, навіть геніїв.

У подібному орфічному поясненні Землі та в цій, по суті, літературній грі головне покликання поета в тому, що ритм його Книги, безособистісної й живої, відбитий навіть у нумерації сторінок, зіставляється з рівняннями тієї самої Мрії, тієї самої Оди». Однак задум Книги так і лишився не здійсненим. Митець залишив по собі лише кілька десятків віршів, але те, що він зробив у літературі, принесло йому славу ще за життя.

У 70-і роки Малларме переходить до нової манери письма. 1876 року окремим виданням з малюнками художника Е.Мане тиражем 195 примірників він видав свою відому еклогу «Полудень фавна». Еклога (відбір) — один з видів античної буколічної поезії, близький до пасторалі та ідилії, що будується в формі діалогу між пастухами і пастушками, а іноді — у формі пісень чи поем про принади сільського життя. Основна тема еклоги Малларме — неможливість встановити межу між сном і реальністю. Шанувальник творчості Малларме композитор К. Дебюссі пише музичний твір «Прелюдія до «Полудня фавна».

Слава, якої Малларме ніколи не прагнув, приходить до поета завдяки його незвичайним творам та зібранням, які він влаштовував у своїй паризькій квартирі. Оселя митця перетворилася на центр інтелектуального й художнього життя Франції. На «літературних вівторках» письменники Е.Верхарн, Ж.М. де Ередіа, П.Верлен, О.Уайльд, М.Метерлінк, Е.Золя, художники О.Ренуар, К.Моне, Е.Дега, П.Гоген, Е.Мане, композитор К.Дебюссі сперечалися про природу мистецтва, особливості напрямків нового мистецтва — імпресіонізму та символізму.