4. Французський роман 19 ст, його характерні ознаки ( на прикладі Стендаля «четроне та чорне» або Флобера «Пані Боварі»)

XIX століття увійшло в історію людства як період становлення капіталістичних відносин, стрімкого розвитку промисловості. Це знайшло відображення у настроях французьких діячів культури.

У творах представників реалістичного напряму відобразилися роздуми про свій час і людину, а їх естетичні відкриття набули всесвітнього значення. Стрімкого розвитку в літературі в цей час набула проза, зокрема жанр роману.

Роман — великий за обсягом епічний твір, у якому життя звичайних людей розкрито на тлі історичних, соціальних подій чи обставин.

Становлення французького реалістичного роману пов'язане із творчістю Стендаля і Бальзака. Хоча самі письменники реалістами себе не називали, однак їхні теоретичні праці заклали підвалини естетики реалізму.

Сучасний тип роману склався ще у XVIII столітті. Можливості цього жанру розкрили діячі Просвітництва, зосередивши увагу на зображенні долі людини на тлі історичних подій. Проте вони не змогли розкрити глибоких внутрішніх зв'язків між героями та дійсністю, у якій вони діяли. Це завдання виконав реалістичний роман XIX століття. Найповніше вираження реалізм знайшов у жанрі соціального роману. Його риси: широта проблематики, високий викривальний пафос, прагнення зберегти спостереження над явищами життя в монументальних художніх образах великої узагальнюючої сили.

Письменники — реалісти не цурались історичного роману («Саламбо» Г.Флобера), але в основному тематика їхніх творів — сьогоденне життя суспільства. Показовими у цьому плані були підзаголовки до романів Ф. Стендаля «Червоне і чорне» — «Хроніка XIX ст.», Г. Флобера «Пані Боварі» — «Провінційні звичаї», що свідчили про їхній соціальний характер. Демократизація героя — характерна ознака реалістичного роману. Посилилася увага до внутрішнього світу людини.

Аналіз і самоаналіз стали обов'язковими ознаками реалістичного психологічного роману. Однак психологічний аналіз раннього реалізму, так само як і у просвітителів, ще позначений раціоналізмом: почуття визначалися за тими законами, що й думка.

Одночасно розвивався і соціально-побутовий роман. Письменники — реалісти відходили від властивої романтикам однолінійності у зображенні героя, показували суперечливість людської особистості. Хоча інколи персонажі наділялися домінуючою рисою чи пристрастю, яка вступала в конфлікт із дійсністю чи гуманними ідеалами і рухала сюжет художнього твору. Поняття «позитивного героя» вже не розумілося як ідеал особистості, йому притаманні й негативні риси, що дозволило розкрити реально характери героїв.

Особливості французького реалістичного роману:

• розкриття складного взаємозв'язку між характером людини та історичними умовами;

• створення автором широкої панорами дійсності: від провінції до столиці;

• показ представників різних соціальних прошарків;

• особливе місце і значення ролі автора у романі;

• створення типових образів, складних і суперечливих характерів;

• глибина психологічного аналізу.

Автори французького реалістичного роману зробили новий крок у напряму висвітлення життя людини, показавши залежність її від суспільних умов, визначивши найбільш характерні соціальні проблеми, створивши узагальнені і водночас індивідуальні характери.

"Геніальним плебеєм”, втіленням сучасного варіанта "природної людини” і є, безперечно, Жульєн Сорель. Це доводить навіть поверхове знайомство з ним. Уперше ми бачимо цього персонажа в типово плебейському середовищі й оточені – на лісопильні. Його батько і брат – грубі, практичні на хитрі люди, позбавлені будь-яких високих ідеалів. На їхньому тлі Жюльєн, фізично слабкий, граціозний, схожий на дівчину, становить разючий контраст. Але він вміє витримувати удари: коли батько жорстоко б’є його, юнак плаче - «не так від болю, як від жалю, що пропала улюблена книжка» (тут і далі переклад Є. Старинкевич). Така реакція свідчить про те, що в ньому є могутня внутрішня сила, яка ще тільки шукає виходу. Коли читання Жюльєна – «Сповідь» Руссо, зібрання реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» (щоденник Лас – Каза, де й йдеться про Наполеона у вигнанні). «Він готовий був померти за ці три книжки» - дуже показова оцінка автора. Логічно припустити, що людина, яка ставитися до цих творів таким чином, принаймні погоджується з думками, що в них викладені. А викладено там ті самі улюблені стендалівські принципи, про які вже неодноразово йшлося. До того ж Жюльєн – дуже обдарований юнак: у нього живий розум, витончені почуття, він здатний вивчити напам’ять Новий Заповіт або книжку Жозефа де Местра «Про папу». Здається, у героя твору є все, щоб стати видатною людиною. Усе, крім одного: час таких, як він, минув. На шляху талановитих молодих плебеїв перешкодою стає сучасне їм французьке суспільство.

Про перемогу «природи» найяскравіше свідчить промова Сореля на суді, а також його поведінка протягом останніх днів. Мабуть, він міг би побудувати свій захист якось інакше, і тоді його становище не було б таким жахливим, але він від цього відмовився. Вперше його внутрішній голос і те, що він каже публічно, не суперечать одне одному. Великий маскарад завершився. Жульєн іде назустріч загибелі свідомо, бо більше не в змозі ламати себе.

Отже, Сореля, з одного боку, - типовий сучасний француз, який розучився бути самим собою, а з другого – людина з колосальною внутрішньою енергією, для якої усілякі соціальні правила завжди будуть надто вузькими. За таких умов душа Сореля, яка стала ареною боротьби між «природою» й «цивілізацією», є водночас дзеркалом свого часу. На думку Стендаля, такі постаті, як його герой, належать не тільки попередній добі Просвітництва, а швидше, майбутньому, бо своєю загибеллю рухають історію.

5. Творчість Стендаля та розвток французького реалізму

Видатний письменник Анрі Марі Бейль, відомий більше під псевдонімом Фредерік Стендаль (1783-1842), вважається основоположником французького реалізму. Саме з ним пов’язують переміщення «центру естетичної ваги» в літературі XIX сголіття від романтизму до реалізму. В чому ж полягає художнє новаторство Стендаля? Він сміливо пішов проти течії: тоді, в першій половині XIX століття, романтизм відзначав свою перемогу над класицизмом. Звичайно, слово «перемога» тут вжито умовно, адже класицистичні твори сприймаються і сьогодні. Але  романтизм визначав тоді художнє обличчя епохи, саме його принципи- «незвичайний (надзвичайний) герой у незвичайних (надзвичайних) обставинах» — панували тоді. В моді були таємничі, нереальні герої, ніколи ніким не бачені пейзажі й люди тощо. І раптом — реальний опис реального життя, протікання дії навіть не в Парижі, а в  провінції. Хіба цо література, мистецтво? Але геній тому й геній, що вміє плисти проти і течії. Стендаль довів, що й опис реального повсякденного життя, справжніх людських почуттів можна піднести до рівня мистецтва. Зараз це не потребує доказів, а тоді було безумовним новаторством, тим більше, що письменник поклав у основу свого творчого методу майже математичні

способи аналізу таких «нематематичних» понять, як людські розум і душа. За Стендалем, письменник — не самітник-ворожбит, а «історик і політик» у тому сенсі, що за його творами можна вивчати історію люпини і суспільства на певному етапі її розвитку. Одне з гасел Стендаля — письменник повинен переводити «мову пристрастей на мову математики», підкоряючись «залізним законам реального світу». Саме тому в творах

Стендаля знаходимо історизм у підході до особистості (Жульєн Сорель —  ні і саме своєї доби, якби він жив, скажімо, за Наполеона — то його доля і склалася б інакше, бо кожен час має свої закони). Саме тому підзаголовок до роману «Червоне і чорне» — «Хроніка XIX століття» — уявляються вмотивованим. Саме тому за творами Бальзака, який щодо реалістичної манери зображення життя пішов шляхом Стендаля, Марксові, як він сам зізнався, вивчати історію і … економіку (!) Франції було краще, ніж за науковими історичними і економічними роботами, а сам Бальзак називав себе «доктором суспільннх наук».

Та не можна сказати, що в творах Стендаля не залишилося й слідів романтизму. Згадаймо те саме «Червоне і чорне»: по-романтичному палаючі очі Жульєна Сореля; по-романтичному фатальна помста («аббатик » стріляє в свою колишню коханку не де-небудь, а саме в Божом храмі); по-романтичному обставлене поховання Матильдою де ла Моль підтятої голови свого коханця. Отже взаємини Стендаля і романтизму  не можна спрощувати: мовляв письменник повністю відкинув принципи романтизму, прийнявши натомність суто реалістичні засади творчості суміщення елементів цих провідних напрямів мистецтва XIX століття, особливості індивідуального стилю (зокрема ті, про які йшлосявище) і становлять суть художньо-естетичного явища, яке в літературознавстві одержало назву «реалізм Стендаля».