45. Образ містера Домбі (за романом ч. Діккенса).

Містер Домбі — багатий англійський комерсант, суворий і жорстокий, для якого існувала лише одна свята річ — процвітання його фірми. Він дивився на людей як на засіб її розвитку. З цих причин він нехтував своєю дочкою Флоренс, бо мріяв мати сина — спадкоємця, який би продовжував його справу. У романі автор своєрідно вирішував і тему спадку. Хлопчик Поль народився, але виявився надто слабким для умов жорстокого виховання, які панували у тих школах, куди віддав його батько. Син містера Домбі помер і той залишився без спадкоємця. Ця смерть тяжко вразила містера Домбі. Він ще більше відштовхнув Флоренс, ніби звинувативши її в тому, що вона була жива, а його син і спадкоємець лежав у могилі. Це сприймалося як кара герою за його зневажливе ставлення до своїх дітей, до співробітників, за його вперту пиху. Надмірна чванливість, пиха — головні риси характеру містера Домбі. Це та пиха бізнесмена, що змусила його знехтувати іншими людьми з погляду романіста, це своєрідна хвороба. її симптом — байдужість героя, як наслідок омертвілості його особистості.

Домбі — типовий фінансовий ділок, який мав справу із шкірами, але не мав справи з серцями. Його воля — непорушний закон, і відступів від нього він не дозволяв нікому. Він — чесна людина, але це честь торгаша, якою захоплювалися, але над якою іронізували, говорячи, що «вади — це чесноти, тільки побільшені багатократно». Усі боялися його і схилялися перед ним доки він був багатий, але при нагоді прагнули ошукати, вчинити дрібну підлість. Взаємини, породжені культом золота і влади, розтлівали людей, калічили їхні душі, викорчовують паростки добра.

У будинку містера Домбі панувала холодна похмура атмосфера, чохли на меблях нагадували савани. Кожен живий відчував себе самотнім у долі бізнесмена, крижаний відчай морозить усіх. Крах торговельного дому лише завершив процес деградації Домбі та розвал сім'ї.

У кінці роману містер Домбі — це вже не той суворий хазяїн фірми, якого ми бачили на початку. Це бідна, покинута людина у стані розумового і фізичного занепаду. До того ж, його фінансові справи дуже кепські. Залишившись без відповідного стану в суспільстві, без улюбленої справи, покинутий усіма, він закривався один у пустому домі і лише тоді згадав, що всі ці роки поряд з ним була його донька Флоренс, яку він відштовхнув. Містер Домбі розкаявся. У ту хвилину, коли він збирався покінчити життя самогубством, перед ним з'явилася Флоренс.

Старість містера Домбі була зігріта любов'ю дочки та її сім'ї. У їхньому дружньому сімейному колі під тягарем років і страждань Домбі переродився, і його серце відкрилося назустріч любові Флоренс. Вилікувавшись від честолюбних мрій, він віднайшов щастя у тому, щоб віддати свою любов онукам — Полю і маленькій Флоренс.

46. Соціальні контрасти та моральні конфлікти у творчості ч. Діккенса (за романом «Пригода Олівера Твіста» або «Домбі і син»).

Реалізм Ч. Діккенса – навіть в порівнянні з реалізмом його сучасників в Англії (наприклад, Теккерея або Гескелл) – надзвичайно своєрідний. Епічно широка, об’єктивна картина навколишнього світу, яким він виникає в романах Ч. Діккенса, настільки сильно прикрашена авторським ставленням, так багато в ній суб’єктивного початку, що в очах деяких його сучасників Ч. Діккенс представлявся скоріше продовжувачем рамантиків, ніж істинним реалістом.

Своєрідними творчими манерами Діккенса-реаліста являються всі прямі способи впливу на емоції читача. Карикатура, гротеск, перебільшення, насмішка, відкрита іронія, сарказм, поетична інвектива – всім цим користується письменник при зображенні темного світу і зла. М’який гумор, співчутлива авторська характеристика, поетично припіднятий тон опису, накінець глибоко зворушливі, сентиментальні сцени, задушевна інтонація – все це служить письменникові для зображення світлого світу і добра.

Реалістична проза Ч. Діккенса, в якій велику роль відіграє пряма авторська оцінка, навмисне зусилля, перебільшення негативних рис персонажів, представляє собою, можливо, одне із крайніх виражень того типу реалізму, який нерідко жертвує зовнішньою правдоподібністю, побутовою достовірністю задля сили емоційного впливу.

Гротескне загострення типічних рис образу виявляється художньо дуже виразним, оскільки внутрішні людські пороки і потворності, винесені на поверхню, особливо чітко постають в сильно перебільшеному, підкресленому вигляді.

Потрібно зазначити, що сам письменник, поставивши собі за мету зображати звичайних людей в самих типових умовах життя, з побоюванням ставився до перебільшення, гротеску, вважаючи його відхиленням від реалізму. Тому Діккенс-теоретик виявлявся більш боязким в деклараціях про своє мистецтво, ніж в художній практиці.

Саме ті англійські письменники другої половини XX ст., які вважали необхідним притримуватися строгої формальної “правдоподібності” своїх образів і ситуацій, засуджували схильність Ч. Діккенса до перебільшень і гротеску, рахуючи її відхиленням від “істинного” реалізму, під яким вони розуміли натуралістичне копіювання життя.

Образ Ч. Діккенса – особливо раннього Ч. Діккенса – носить відкритий, незашифрований характер, типові якості героя ніби написані у нього прямо на обличчі. Так, суворе, грубе обличчя, холодні неспокійні очі, непривітні манери, буркотливий незадоволений тон відразу видають в Ральфа Нікльбі чоловіка жорстокого, замкнутого в собі. І в внутрішньому образі, і в манері говорити, і в будь-якій деталі образу і оточення зображувальної людини письменник розкриває її характер, її внутрішній світ. Тому настільки зловісними виступають Ральф Нікльбі, Фейгін, Монкс, Сквірс, Квілп, Сайкс; тому так привабливі обличчя Олівера Твіста, містера Піквіка, Кет Нікльбі, Нелл, Рози Мейлі. Все сказане зі злом несе на собі відбиток потворного, нечистого, похмурого, тоді як добро виступає в світлих і чистих тонах.

Відкритий, незашифрований характер образів Ч. Діккенса знаходить наочне вираження в підборі імен дійових осіб його творів. Продовжуючи сатиричну традицію англійських письменників минулого – Бен-Джонсона і Шеридана, Філдінга і Смоллета, – він дозволяє читачу зразу розпізнати внутрішню сутність людини, даючи їй оцінку в імені. Наприклад, в “Піквікському клубі” багаслівний і хвастливий персонаж іменується як Джингл (від англ. “to jingle” – дзвеніти), насуплений, самовдоволений і грубий поміщик названий Болдуіг (від слів “bold” – самовпевнений, наглий і “wig” – парик), світська шукачка знаменитостей зветься Лео Хантер (тобто “та, що полює на львів”), темний ділок і вимагач насить ім’я Фог (“fog” – туман) і т.д. Цю традицію Ч. Діккенс продовжує і в пізніших творах.

Нерідко Ч. Діккенс гіпертрофірує внутрішні і зовнішні риси своїх героїв. Письменник не тільки майстерно посилював, підкреслював потворні риси негативних персонажів, що слугувало йому прекрасним засобом сатиричного їх осміювання, але й володів і більш рідкісним даром – вмінням перебільшувати добро. (На цю особливість Діккенса-художника в свій час звернув увагу Честертон.) Ч. Діккенс прагнув змальовувати людину, якій доброта “надана” надлюдськими дозами (адже містер Піквік – сама доброта), в простій дитині показати безмірну самовідданість і мужність (Нелл) і робити це художньо переконливо.

Проте інколи перебільшення добра, доведення до крайності позитивних рис героїв, приводить письменнника до ідеалізації. Його позитивні герої, особливо героїні наділяються надідеальними, ангельськоподібними рисами (Кет з “Ніколаса Нікльбі”, Роза Мейлі з “Пригод Олівера Твіста”, часом та ж Нелл з “Антикварної крамнички”). Ч. Діккенс знижує їх реалістичну переконливість, створює явно ідеалізовані і щиро дидактичні образи, що служать втіленням цілком обмеженого ідеалу. Роман «Пригоди Олівера Твіста», який у творчості Діккенса посідає особливе місце, бо саме в цьому творі вперше в усій повноті розкривається специфіка художньої системи Діккенса і особливості стилю. Твір був, по суті, візитною карткою автора. Задуманий спочатку як авантюрний, роман поступово перетворився на гостро-соціальний, зберігши, проте, основні ознаки жанру, передбаченого назвою твору («пригоди») — митарства персонажа, таємниче походження головного героя, що спричиняє його "нещастя, класичний негідник — негативний персонаж, який переслідує малого, та ін. Стара форма допомогла Діккенсу, за словами В. Шкловського, «затишно обходити суперечності життя» , але водночас давала змогу з усією повнотою реалізувати авторську мету — «змалювати гурт таких злочинців в усій неприкрашеній реальності, показати потворність їхнього морального обличчя, ницість і нікчемність їхнього способу життя, зобразити їх такими, які вони є насправді, — пацюки, що ховаються в найбрудніших закутках життя» і хоч куди вони звернуть свій погляд, скрізь перед ними бовваніє велика чорна шибениця ... Одним із завдань цієї книжки, як писав Діккенс у передмові, було «показати правдиво геть усе, що стосується цих уславлених (у романах) людей, навіть їхню зовнішність, тому не приховав од своїх читачів жодної дірки в сюртуці Пройди, жодної папільйотки в розкуйовдженому волоссі Ненсі».

На фоні жорстокої дійсності «старої доброї Англії» й розігрується ще одна трагедія, а доля хлопчини-сироти, на думку автора, є складовою долі суспільства.

Нелегким було життя маленького сироти. Олівер Твіст народився и робітному домі - цій «бастілії для бідних», як прозвали и народі установи такого типу, що нічим не відрізнялися від тюрем і в яких нещасним біднякам милостиво дозволялося померти. Перші хвилини життя майже збігаються з першою найбільшою втратою в його житті - смертю матері, яка прийшла невідомо звідки і впала на вулиці напівмертва від утоми. «Ще хвилину тому, загорнутий у ковдру, він міг бути і сином вельможі, і сином жебрака, з гіркотою зауважує Ч. Діккенс, найповажніша людина навряд чи зуміла б визначити його суспільний стан. А тепер, коли його убрали в благеньку, пожовклу від неодноразового вжитку коленкорову сорочку, вона, мов та наліпка чи бирка, відразу засвідчила, що він — парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів і штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто». Так уже наперед була визначена доля Твіста.

Роман закінчується так, як це зумовлено канонами жанру: Олівер з'ясовує таємницю свого походження, знаходить справжніх друзів, головний недоброзичливець Монкс викритий, справедливість узяла гору. «Машина старого роману допомогла Діккенсові показати робітний дім і нетрі Лондона, допомогла зв'язати героїв, дати їх у поєднанні, показати бідність поряд із благополуччям» (17, с.329), а також дала змогу реалізувати авторську ідею — життя як одвічну арену боротьби добра і зла. Діккенс змальовує не якесь абстрактне позасоціальне зло, під його пером воно набуває конкретних форм — робітного дому, злодійської оселі, бездушних наглядачів і чиновників, байдужих обивателів і підступних злочинців. Оліверу Твісту довелося зіткнутися з усіма формами зла, проте він залишається чистим і незіпсованим. Це дало підстави дослідниці Н.Михальській твердити, що «в своєму першому соціальному романі Діккенс все-таки не досить переконливо розкрив проблему стосунків людини і середовища. Йому не вдалося показати безпосередній вплив навколишніх соціальних умов на процес формування характеру героїв, їхню еволюцію» (4, с.32). Що стосується Олівера Твіста, то тут звичайно, заперечень немає, оскільки він справді виявився ідеальним героєм, своєрідним «символом людської душі під впливом зовнішніх сил», як писав Е. Уїлсон (10, с.143), проте звідки взялися Фейгін, Сайкс, Ненсі та Пройда? Вони є продуктом суспільства, саме його, а не когось іншого слід звинувачувати в їхній появі! А ті тисячі, котрі ще не стали злочинцями, але котрих на це штовхають нелюдські умови існування? Як їм допомогти? Як заставити суспільство усвідомити, що воно морально відповідає за кожного свого члена? На це автор спробував дати відповідь у передмові: «... Працюючи над цією книжкою, я не бачив причини, чому покидьки суспільства не можуть прислужитися нашому моральному вдосконаленню...» У Діккенса немає випадкових персонажів, кожен із них відіграє свою роль, втілюючи авторську ідею. Олівер Твіст мислиться автором як алегоричний образ добра, яке не може бути заплямованим, бо тоді воно не було б уже добром; добром, що протистоїть злу. Актор пішов далі, зробивши Олівера і його переслідувача Монкса не просто антагоністами, а ще кровно спорідненими людьми - братами, надавши конфлікту особливої гостроти: добро і зло — дні сторони людської душі.«Діккенс-романтик утверджує добро, Діккенс-реаліст починає уважно вдивлятися в психологію своїх «темних» героїв», — зауважила Є. Генієва. Ця думка потребує уточнення. Негативні персонажі роману не завжди є «темними», тобто злочинцями. Зло творять і законопослушні громадяни, які байдужі до всього і до всіх, окрім самих себе, і прокидаються тільки тоді, коли лунає слово «злочин»: «Лови злодія! Лови злодія!» Слова ці мають магічну силу. Крамар залишає крамницю, візник - свого воза, м'ясник шпурляє свій лоток, пекар - коша, молочник - відро, розсильний - пакунки, школяр - свої мармурові кульки, каменяр - кайло, дитина - свій волан, і всі вони біжать гуртом, у сум'ятті, стрімголов, штовхаються, ревуть, верещать, збивають з ніг перехожих на розі, лякають собак, розполохують курей, і вулиці, площі, подвір'я луною віддають той галас.