1.Реалізм як провідний напрям літератури середини19 ст.

Реалі́зм— стиль і метод у мистецтві й літературі. який полягає у правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення і поведінки (практичний), який відрізняється від типу мрійника, "ідеаліста". Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти.

Першими звернулися до теорії реалізму Д. Дідро і Лессінг. Проблеми реалізму упродовж XIX ст. хвилювали О. Бальзака, Г. Флобера, І. Тургенева, Л. Толстого. У працях І. Франка, Е. Золя термін "реалізм" вживався як синонім до терміна "натуралізм". Звідси і назва "натуральна школа".

Провідним засобом нарації в творах реалістів є показ, який витісняє опис, що виразно виявляється у творах Г. Флобера, А. Чехова, І. Франка.

Визначальні риси реалізму

1. Історичний та соціальний детермінізм. Людина розглядається як продукт історії, поведінка її соціально обумовлена,адже особа належить до певної соціальної групи. Гіпертрофія цього принципу передусім спричинила появу натуралізму,провісником якого став Е. Золя. Натуралізм визначає життя людини не стільки соціальними чинниками, скільки фізіологічними (спадковість, статевий потяг тощо). По-друге, принцип соціального детермінізму призвів до появи такого ідеологізованого монстра, як соціалістичний реалізм літератури XX століття.

2. Цікавість до фактів, подробиць повсякденного життя. Починався реалізм з фізіологічних нарисів під назвою «Фізіологія Парижа», або «Фізіологія Петербурга». Фізіологія Парижа — це жанрові замальовки неофіційного життя міста —побут вулиць, темних дворів, ринків, будинків розпусти, життя злодіїв, повій, п'яниць. Фактографія гіпертрофована веде до фотографії, цікавість до якої теж є ознакою доби. Відірвана від духовності мистецтва, фактографія вироджується у копіювання дійсності.

3. Психологічний детермінізм. Внутрішнє життя людини розглядається як певна «діалектика душі», позбавлена невмотивованості та ірраціональності. Все можна пояснити і описати як безперервний внутрішній рух. Особливо виразно цей принцип розвивається в творчості Л. Толстого. Пізніше було доведено, що людина — істота більш ірраціональна, ніж позитивна.

4. Створення соціальних типів, адже людина — продукт суспільства. Адекватність соціальної поведінки людини: якщо ти лихвар, то й поводься відповідно. Проте цей принцип порушено вже у творах Бальзака. Ще Пушкін зазначав у нотатках про Шейлока у Шекспіра, що лихвар, крім скупості, має багато інших рис.

5. Віра в те, що література може вплинути на життя, змінити його на краще. Ця наївна віра робить реалізм привабливим у важкі часи існування людства, незважаючи на те, що ідеологічна догматика XX століття використовувала поняття «стиль епохи» та «метод» у власних корисних цілях і виправдовувала саме реалізмом тоталітаризацію мистецтва та культури.

6. раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

7. правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

8. принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

9. характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

10. конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

11 вільна побудова творів;

превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

12.розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Оскільки художні напрями мають свій термін історичного життя, то вже в останні десятиліття XIX століття цей напрямок вичерпав себе і був замінений іншими, об'єднаними словом «декаданс», або «декадентство», що не зовсім правильно, тому що декаданс — це світовідчуття, філософія життя, а напрямок чи течія — суто художнє, естетичне явище. Цей час визначається як доба кризи гуманістичної культури.

Формуються такі визначальні течії в мистецтві, як символізм, імпресіонізм. Соціально-психологічний роман замінюється на суб'єктивно-психологічний.

Завдяки зростанню рівня освіти читання у XIX столітті стає масовим, виникає попит на сюжетну літературу. Збагачуються книговидавці, письменницька праця стає прибутковою, адже романи мають великий успіх у читача. Але якщо сучасний масовий роман чітко розподіляється на історичний, детективний, еротичний, авантюрний тощо, то у XIX столітті всі ці ознаки мав роман соціально-психологічний. Стендаль і Бальзак, Діккенс і Толстой, Флобер і Достоєвський створили високоякісну романну продукцію з погляду духовної культури людства, тобто спробували розв'язати одвічні філософські питання, проблеми особи і суспільства, сенсу людського життя. При цьому майже в кожному тогочасному романі ви знайдете і детектив, і історію кохання, і авантюрний сюжет. Чим ближче до межі століть, тим більше письменники віддаляються від цього напряму.