2. Возникновение и виды представительства

Основаниями возникновения правоотношения между представляемым и представителем, т. е. юридическими фактами, влияющими на возникновение и объем правомочия, являются следующие обстоятельства:

1) волеизъявление представляемого о предоставлении полномочия представителю, выраженное в договоре или доверенности;

2) акт уполномоченного на то государственного органа или органа местного самоуправления, предписывающий субъектам действовать в качестве представителя других лиц;

3) факт, наличия которого в силу указания закона достаточно для возникновения полномочия одного лица быть представителем другого.

Слід зазначити, що питання про підстави виникнення правовідносин представництва та виокремлення на цій основі різновидів представництва традиційно є дискусійним.

Різні автори з врахуванням особливостей суб’єктного складу та значення волевиявлення учасників внутрішніх правовідносин представництва у цивілістичній літературі називали різні види представництва.

У сучасній цивілістичній літературі найчастіше все ж таки виокремлюють два традиційно поширених види представництва:

1) добровільне представництво, – тобто, таке, що ґрунтується на волевиявленні особи, яку представляють (довірителя), котрим визначаються повноваження представника;

2) обов’язкове представництво, – тобто таке, що зумовлене прямим приписом закону, приписом іншого нормативного акту, положеннями акту органу державного управління (адміністративного акту) тощо і тому не залежить від волі (намірів та бажання) особи, яку має представляти представник.

Деякі правознавці на додаток до вказаних вище виділяють також третій вид представництва – „добровільно-обов’язкове”. Під таким представництвом мається на увазі така ситуація, коли власне правовідносини представництва встановлюються добровільно, однак обсяг повноважень та порядок їхнього здійснення визначається не домовленістю сторін, а безпосередньо приписом закону або адміністративного акту (наприклад, представництво подружжям одне одного; виконання представницьких функцій працівником організації безпосередньо в силу покладених на нього трудових (службових) обов’язків без надання окремо спеціальних повноважень тощо).

Проте, на нашу думку, виділення третього виду представництва є невиправданим. Адже таке „добровільно-обов’язкове” представництво все ж таки має основою або вільне волевиявлення учасників майбутніх правовідносин представництва, що підкреслюється вказівкою на те, що такі відносини тут встановлюються добровільно, або пряму вказівку закону, якою передбачається встановлення між певними сторонами правовідносин представництва.

Тому, як здається, тут доцільно вести мову або про добровільне представництво зі спеціальними властивостями здійснення, або про обов’язкове представництво, що має у тому чи іншому конкретному випадку деякі особливості виникнення.

Така позиція має підґрунтя і в чинному цивільному законодавстві України.

Так, згідно із частиною третьою ст. 237 ЦК України підставами виникнення представництва є:

1) договір,

2) закон,

3) акт органу юридичної особи,

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.

Отже, враховуючи це положення закону, можна вважати, що представництво на підставі договору є добровільним (оскільки відображає вільне волевиявлення сторін відповідних відносин), а представництво на підставі закону (так само, як і представництво на підставі акту органу юридичної особи) є обов’язковим, покладеним на нього безпосереднім приписом закону або вказівкою акту органу юридичної особи, та його виникнення не залежить від волі та бажання сторін.

Що стосується виникнення представництва „з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства”, то здається цілком можливим припустити, що тут йдеться про „закон” в широкому значенні слова.

Такий висновок слідує з визначення та характеристики актів цивільного законодавства, які містяться у ст. 4 ЦК України, котра дозволяє достатньо чітко визначити, що під це поняття не підпадають ні „звичаї”, ні „корпоративні договори”, ні інші норми, які не відповідають ознакам, вказаним у ст. 4 ЦК України.

Договір, як підстава виникнення представництва, вказаний першим у переліку інших юридичних фактів, що дає підстави почати розгляд відповідних питань з характеристики „представництва за договором”, зокрема, з представництва на підставі договору доручення, котрий традиційно вважається „договором про представництво”.

Згідно ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним у договору доручення, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Отже, як слідує з цього визначення, в цьому договорі представник спеціально виконує завдання за представництвом шляхом вчинення юридичних дій від імені і за рахунок того, кого представляють. Звідси слідує, що умови договору доручення, які визначають зміст обов’язку повіреного представляти інтереси є суттєвими для договору доручення, а сам договір доручення може розглядатися як „уповноважувальна” угода.

Сторонами в договорі доручення можуть бути фізичні та юридичні особи. При цьому фізичні особи мають бути дієздатними, а юридичні особи повинні діяти у відповідності до вимог ст. 91, 92 ЦК України стосовно їхньої правоздатності та дієздатності. У певних випадках повіреним може бути тільки юридична особа, що володіє відповідною ліцензією, наприклад, у сфері обігу цінних паперів.

Для договору доручення не передбачена спеціальна форма. Отже, він може здійснюватися як в усній, так і письмовій формі.

В той же час закон, як правило, вимагає, щоб факт уповноваження та зміст повноваження при добровільному представництві були зафіксовані письмово і в багатьох випадках нотаріально посвідчені (ст. 245 ЦК України), що нерідко створює різноманітні колізії при вирішенні цього питання.

У зв’язку з цим слід зазначити, що вітчизняне цивільне законодавство традиційно значну увагу присвячує питанням оформлення та видачі довіреності. Так, згідно, ст. 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю, якою є письмовий документ, що видається представнику тим, кого представляють, для представництва перед третіми особами. Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту узнають, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення угоди, не породжує.

Як зазначалося вище, крім добровільного представництва, яке ґрунтується на договорі сторін, існує представництво обов’язкове, підставою виникнення якого є безпосередній припис норми закону стосовно встановлення відповідних відносин або положення акту органу юридичної особи.

Перелік випадків представництва за законом, передбачений ст. 242 ЦК України, не є вичерпним. До видів законного представництва можна віднести: представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх дітей; представництво опікуном малолітніх дітей; представництво опікуном фізичної особи, визнаної недієздатною; представництво юридичної особи її органом або учасником; представництво одним із подружжя іншого подружжя при здійсненні ним правочинів, пов’язаних з розпорядженням майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності; представництво одним із членів фермерського господарства інших його учасників при здійсненні ним правочинів, пов’язаних з розпорядженням земельною ділянкою, стосовно якої встановлено право спільної сумісної власності, тощо.

Права батьків представляти своїх малолітніх дітей виникають на підставі такого юридичного складу, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва інтересів дитини батьком до того ж потрібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір’ю) чи рішення суду про визнання батьком дитини (ст. 121 – 129 Сімейного кодексу України).

Підставою виникнення права усиновлювача представляти інтереси усиновленої ним особи також є юридичний склад, до складу якого входять такі елементи: 1) припис закону щодо виникнення представництва, який міститься у частині першій ст. 242 ЦК України; 2) рішення суду чи консульської або дипломатичної установи про усиновлення. Представництво за законом відповідно до частини першої ст. 242 ЦК України може мати місце лише щодо малолітніх дітей, а не щодо будь-якої особи, що є усиновленою.

Законним представником малолітньої особи, яка позбавлена батьківського піклування, та фізичної особи, яка визнана недієздатною, є опікун. Підставами виникнення представництва в такому разі є положення закону (частина друга ст. 242 ЦК України), який визнає опікуна законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також рішення компетентного органу про призначення особи опікуном. У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для діяльності у якості законного представника

Над дітьми, які виховуються у навчально-виховних закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, опікуни не призначаються, а виконання обов’язків опікунів від імені держави покладається на керівників цих установ, які виконують представницькі функції. Тому в даному випадку також має місце представництво за законом.

Відповідно до ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та приймає на себе цивільні обов’язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчих документів. Юридична особа може набувати цивільні права та обов’язки лише шляхом обов’язковового представництво з боку своїх посадовців або спеціально призначених осіб.

Діяльність органів юридичної особи є представництвом за законом, оскільки склад і перелік органів юридичної особи, повноваження та компетенція кожного з цих, порядок їхнього утворення, визначаються для різних видів юридичних осіб відповідним цивільним законодавством.

Неналежне здійснення повноваження представника за законом може мати місце у випадку перевищення меж повноважень та вчинення правочинів без повноважень. Наслідками неналежного виконання повноважень законним представником може бути звільнення представника від повноважень, відшкодування збитків, визнання договору нікчемним.

Акты уполномоченных государственных органов и органов местного самоуправления, предписывающие субъектам действовать в качестве представителя других лиц, весьма разнообразны. Представительство, возникающее на основе актов уполномоченных государственных органов и органов местного самоуправления, предписывающих субъектам действовать в качестве представителя, называется обязательным, так как оно устанавливается независимо от воли представляемого.