ПРЕДСТАВИТЕЛЬСТВО.

1. Понятие осуществления субъективного гражданского права

Всякое право, в том числе субъективное гражданское право, имеет социальную ценность, если оно осуществимо.

Осуществление субъективного гражданского права — это реализация управомоченным лицом возможностей, заключенных в содержании данного права.

Осуществляя субъективные гражданские права, субъект преследует достижение социально-экономических и юридических целей:

• приобретение имущества на праве собственности;

• занятие предпринимательской деятельностью;

• совершение сделок;

• осуществление авторского права и т. п.

Из этого следует, что осуществление субъективного гражданского права есть процесс, в результате которого управомоченный субъект на основе имеющихся у него юридических возможностей удовлетворяет свои материальные и духовные потребности.

2. Понятие исполнения субъективной гражданской обязанности

Формой исполнения обязанностей пассивного типа (обязанностей, вытекающих из запретов) является их соблюдение путем воздержания от запрещенных действий. Обязанность активного типа (совершить какое-либо действие в интересах управомоченного лица) исполняется в форме совершения обязанным субъектом действия, требования к которому составляют содержание обязанности.

3. Осуществление прав и исполнение обязанностей через представителя

3.1. Понятие и субъекты представительства

Категорія „представництво” може розглядатися у кількох значеннях:

1) як правовий інститут (тобто, представництво в об’єктивному значенні);

2) як група правовідносин, що виникають у зв’язку з діяльністю однієї особи (представника) від імені іншої;

3) як певна діяльність одних суб’єктів права (обов’язково – дієздатних) в інтересах інших суб’єктів (в інтересах фізичних осіб, які мають правоздатність, але не є дієздатними; в інтересах юридичних осіб тощо), котра виступає підставою виникнення відповідних цивільних прав і обов’язків.

Іноді в літературі згадується також „представництво у суб’єктивному значенні”(яке точніше було б кваліфікувати як „право на представництво”), котре визначають як суб’єктивне право однієї особи діяти від імені іншої особи.

Проте, вживаючи термін „представництво у суб’єктивному значенні” для позначення суб’єктивних прав (суб’єктивного права) однієї особи діяти від імені іншої особи, на наш погляд, слід звернути увагу на те, що, все ж таки, традиційно в юридичній літературі таке право однієї особи діяти від імені іншої особи іменують повноваженням.

У зв’язку з цим, не зупиняючись тут детально на визначенні поняття “повноваження”, про яке мова піде далі, зазначимо лише, що „право на представництво” при такому підході виглядає фактично тотожнім категорії “повноваження”.

Тому, виходячи з недоцільності відмови від терміну „повноваження”, поширеного, як у законодавстві, так і у літературі, вважаємо невиправданим вживання виразу „представництво в суб’єктивному значенні”. Врахування цієї обставини дає змогу більш повно і точно проаналізувати інші згадувані вище варіанти трактування поняття представництва.

Ґрунтуючись на такому посиланні, що має методологічне значення, звернемося тепер до загальної характеристики окремих підходів до розуміння категорії представництва.

Представництво у об’єктивному значенні (як правовий інститут) – це сукупність (система) правових норм, що опосередковують суспільні відносини, пов’язані з певною діяльністю, яку одна особа здійснює від імені і в інтересах іншої особи. Його характерні ознаки:

1. інститут представництва регулює стосунки, в межах яких одна особа (представник) юридично допомагає іншій особі (тій, яку представляють) у придбанні та реалізації суб’єктивних прав і обов’язків останньої у її відносинах з третіми особами;

2. діяльність представника здійснюється в інтересах особи, яку представляють;

3. сама можливість, зміст і межі зазначеної допомоги представника особі, яку представляють, визначаються повноваженням – суб’єктивним правом представника;

4. в процесі здійснення повноваження представник вчиняє дії стосовно третіх осіб;

5. в результаті здійснення повноваження для представника не виникає правових наслідків відносно третіх осіб.

З врахуванням вказаних визначальних рис представництва, як об’єктивної категорії, можна дати загальне визначення його як правового інституту таким чином: представництво це система (сукупність) правових норм, які опосередковують відносини, що виникають у зв’язку з діяльністю однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реалізацію прав та обов’язків особи, яку представляють.

Приступаючи до характеристики представництва як діяльності однієї особи в інтересах іншої особи, варто звернути увагу на ту обставину, що діяльність представника за своїм характером є правомірною діяльністю.

Оскільки така діяльність представника, що полягає у вчиненні ним однієї або кількох дій від імені особи, яку він представляє, породжує права та обов’язки особи, яку представляють, то такі дії можуть бути визнані юридичним фактом.

Характерними рисами такої дії, як різновиду юридичних фактів, є те, що вона:

1) правомірна;

2) спрямована на виникнення безпосередніх юридичних наслідків для особи, яку представляють;

3) здійснюється в інтересах особи, яку представляють;

4) здійснюється за участю третьої особи (контрагента по договору);

5) припускає усвідомлення третіми особами представницького характеру діяльності представника.

Таким чином, представництво як діяльність представника – це одна окрема дія або сукупність правомірних дій представника, котрі здійснюються в інтересах особи, яку представляють, щодо третіх осіб, і спрямовані на придбання або здійснення прав і обов’язків особи, яку представляють, з безпосереднім правовим результатом для останньої.

У зв’язку із можливістю такого трактування представництва в літературі була висловлена точка зору, згідно якій сутність представництва полягає у діяльності представника замість того, кого представляють, а призначення представництва – у встановленні правового зв’язку між третіми особами і тим, кого представляють. Правовідносини, що складаються між особою, яку представляють, і представником є лише передумовою для представництва. Тільки з того моменту, коли представник починає діяти, виникає власне представництво.

На нашу думку, тут потрібне уточнення стосовно того, про яке „представництво” йдеться.

Якщо мається на увазі представництво в об’єктивному значенні (як правовий інститут), то тоді наведена позиція здається не зовсім коректною, оскільки таке представництво, як кожен правовий інститут, існує незалежно від діяльності чи бездіяльності учасників відносин, котрі цей інститут регулює. Для його існування достатньо сукупності норм права, що регулюють відповідну групу відносин.

Якщо ж мається на увазі „представництво” як сукупність правовідносин, що виникають у процесі й у зв’язку з діяльністю представника в інтересах особи, яку він представляє, то тут, дійсно, є правдивим твердження, що такі відносин виникають лише з моменту, коли представник почав здійснювати свою „представницьку” діяльність в інтересах іншої особи.

Для того, щоб з’ясувати, котрому з наведених вище трактувань поняття представництва слід віддати перевагу, як такому, що найбільш повно відповідає його сутності, варто звернутися до офіційного визначення цього поняття в ЦК України.

Визначення представництва міститься в ст. 237 ЦК України 2003 р., яка встановлює, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право за повноваженнями вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Отже, підкреслюється, що представництво є правовим відношенням у межах якого представник вчиняє правочини від імені іншої сторони.

Аналіз ст. 237 ЦК України дозволяє виділити такі ознаки представництва:

1) представництво – це правове відношення;

2) представник зобов’язаний діяти згідно з повноваженням;

3) представник зобов’язаний або має право вчиняти правочини від імені другої сторони.

Таким чином має місце визначення низки акцентів, зокрема, стосовно того, що представництво є правовим відношенням (а не суб’єктивним правом, діяльністю, сукупністю дій чи ще чимось); представницька діяльність може бути як обов’язком, так і правом представника; представник вчиняє від імені особи, яку представляє, лише правочини (але не здійснює будь–яку діяльність взагалі).

У вітчизняній цивілістичній літературі зазначалося, що представництво не є одним правовим відношенням, а являє собою систему, що складається із внутрішніх та зовнішніх правовідносин.

Внутрішні відносини представництва утворюються між особою, яку представляють, і представником, зумовлюючи виникнення безпосередньо в особи, яку представляють, цивільних прав і обов’язків внаслідок діяльності представника.

Для цих відносин характерним є те, що вони, по–перше, спрямовані на впорядкування правових зв’язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають характер організаційних майнових правовідносин; по–друге, мають щодо цих зв’язків допоміжний характер; по–третє, встановлюються і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою захисту інтересів особи, яку представляють.

Учасниками внутрішніх правовідносин представництва можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: людина - з народження, юридична особа - з моменту її утворення. Однак при добровільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні представлюваного, для вираження волі на встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї особи.

Представником може бути дієздатна фізична особа. Це пояснюється тим, що представник має право і зобов’язаний вчиняти правочини в інтересах та від імені особи, яку він представляє. Отже ним не може бути недієздатна чи частково дієздатна фізична особа або фізична особа з обмеженою дієздатністю.

Юридична особа може бути представником в усіх випадках, крім тих, коли це суперечить її статуту або, коли представницька діяльність потребує ліцензії, якої юридична особа не має.

Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (частина 2 ст. 237 ЦК України).

Таке правило пов’язане з положеннями частини 1 ст. 238 ЦК, згідно яким представник має діяти від імені особи, яку він представляє, і ст. 239 ЦК України, згідно якій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.

Підставами виникнення внутрішніх правовідносин представництва є угода між цими особами (наприклад, договір доручення) або інший юридичний факт (припис закону, адміністративний акт, акт цивільного стану тощо).

Діючи від імені та в інтересах особи, яку він представляє, представник вступає у стосунки з третьою особою або особами. Це –„зовнішні” правові відносини. Підставами їхнього виникнення є наявність у представника повноваження на представництво і вчинення ним дій в інтересах особи, яку він представляє.

Зовнішні відносини представництва виникають між представником і третіми особами внаслідок вчинення ним дій (реалізації прав і обов’язків), які складають собою зміст внутрішніх правовідносин представництва.

В силу зовнішніх правовідносин представництва представник зобов’язаний інформувати третю особу про представницький характер своєї дії, а також надати докази наявності й змісту повноваження.

Невиконання першого обов’язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, невиконання другого обов’язку - може призвести до небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Внутрішні й зовнішні відносини представництва взаємопов’язані і взаємозумовлені. Це створює можливість виникнення внаслідок реалізації повноваження представника правового зв’язку між особою, яку представляють, і третьою особою.

Підставами виникнення правовідносин представництва є певні юридичні факти, які у теорії права визначаються як передбачені законом обставини, що тягнуть виникнення, зміну або припинення конкретних правовідносин (у нашому випадку – представницьких правовідносин).

Слід зазначити, що питання про підстави виникнення правовідносин представництва та виокремлення на цій основі різновидів представництва традиційно є дискусійним.

Різні автори з врахуванням особливостей суб’єктного складу та значення волевиявлення учасників внутрішніх правовідносин представництва у цивілістичній літературі називали різні види представництва.

У сучасній цивілістичній літературі найчастіше все ж таки виокремлюють два традиційно поширених види представництва:

1) добровільне представництво, – тобто, таке, що ґрунтується на волевиявленні особи, яку представляють (довірителя), котрим визначаються повноваження представника;

2) обов’язкове представництво, – тобто таке, що зумовлене прямим приписом закону, приписом іншого нормативного акту, положеннями акту органу державного управління (адміністративного акту) тощо і тому не залежить від волі (намірів та бажання) особи, яку має представляти представник.

Деякі правознавці на додаток до вказаних вище виділяють також третій вид представництва – „добровільно-обов’язкове”. Під таким представництвом мається на увазі така ситуація, коли власне правовідносини представництва встановлюються добровільно, однак обсяг повноважень та порядок їхнього здійснення визначається не домовленістю сторін, а безпосередньо приписом закону або адміністративного акту (наприклад, представництво подружжям одне одного; виконання представницьких функцій працівником організації безпосередньо в силу покладених на нього трудових (службових) обов’язків без надання окремо спеціальних повноважень тощо).

Проте, на нашу думку, виділення третього виду представництва є невиправданим. Адже таке „добровільно-обов’язкове” представництво все ж таки має основою або вільне волевиявлення учасників майбутніх правовідносин представництва, що підкреслюється вказівкою на те, що такі відносини тут встановлюються добровільно, або пряму вказівку закону, якою передбачається встановлення між певними сторонами правовідносин представництва.

Тому, як здається, тут доцільно вести мову або про добровільне представництво зі спеціальними властивостями здійснення, або про обов’язкове представництво, що має у тому чи іншому конкретному випадку деякі особливості виникнення.

Така позиція має підґрунтя і в чинному цивільному законодавстві України.

Так, згідно із частиною третьою ст. 237 ЦК України підставами виникнення представництва є:

1) договір,

2) закон,

3) акт органу юридичної особи,

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.

Отже, враховуючи це положення закону, можна вважати, що представництво на підставі договору є добровільним (оскільки відображає вільне волевиявлення сторін відповідних відносин), а представництво на підставі закону (так само, як і представництво на підставі акту органу юридичної особи) є обов’язковим, покладеним на нього безпосереднім приписом закону або вказівкою акту органу юридичної особи, та його виникнення не залежить від волі та бажання сторін.

.

Що стосується виникнення представництва „з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства”, то здається цілком можливим припустити, що тут йдеться про „закон” в широкому значенні слова.

Такий висновок слідує з визначення та характеристики актів цивільного законодавства, які містяться у ст. 4 ЦК України, котра дозволяє достатньо чітко визначити, що під це поняття не підпадають ні „звичаї”, ні „корпоративні договори”, ні інші норми, які не відповідають ознакам, вказаним у ст. 4 ЦК України.

Договір, як підстава виникнення представництва, вказаний першим у переліку інших юридичних фактів, що дає підстави почати розгляд відповідних питань з характеристики „представництва за договором”, зокрема, з представництва на підстав договору доручення, котрий традиційно вважається „договором про представництво”.

Згідно ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним у договору доручення, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Отже, як слідує з цього визначення, в цьому договорі представник спеціально виконує завдання за представництвом шляхом вчинення юридичних дій від імені і за рахунок того, кого представляють. Звідси слідує, що умови договору доручення, які визначають зміст обов’язку повіреного представляти інтереси є суттєвими для договору доручення, а сам договір доручення може розглядатися як „уповноважувальна” угода.

Сторонами в договорі доручення можуть бути фізичні та юридичні особи. При цьому фізичні особи мають бути дієздатними, а юридичні особи повинні діяти у відповідності до вимог ст. 91, 92 ЦК України стосовно їхньої правоздатності та дієздатності. У певних випадках повіреним може бути тільки юридична особа, що володіє відповідною ліцензією, наприклад, у сфері обігу цінних паперів.

Для договору доручення не передбачена спеціальна форма. Отже, він може здійснюватися як в усній, так і письмовій формі.

В той же час закон, як правило, вимагає, щоб факт уповноваження та зміст повноваження при добровільному представництві були зафіксовані письмово і в багатьох випадках нотаріально посвідчені (ст. 245 ЦК України), що нерідко створює різноманітні колізії при вирішенні цього питання.

У зв’язку з цим слід зазначити, що вітчизняне цивільне законодавство традиційно значну увагу присвячує питанням оформлення та видачі довіреності. Так, згідно, ст. 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю, якою є письмовий документ, що видається представнику тим, кого представляють, для представництва перед третіми особами. Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту узнають, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення угоди, не породжує.

Як зазначалося вище, крім добровільного представництва, яке ґрунтується на договорі сторін, існує представництво обов’язкове, підставою виникнення якого є безпосередній припис норми закону стосовно встановлення відповідних відносин або положення акту органу юридичної особи.

Перелік випадків представництва за законом, передбачений ст. 242 ЦК України, не є вичерпним. До видів законного представництва можна віднести: представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх дітей; представництво опікуном малолітніх дітей; представництво опікуном фізичної особи, визнаної недієздатною; представництво юридичної особи її органом або учасником; представництво одним із подружжя іншого подружжя при здійсненні ним правочинів, пов’язаних з розпорядженням майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності; представництво одним із членів фермерського господарства інших його учасників при здійсненні ним правочинів, пов’язаних з розпорядженням земельною ділянкою, стосовно якої встановлено право спільної сумісної власності, тощо.

Права батьків представляти своїх малолітніх дітей виникають на підставі такого юридичного складу, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва інтересів дитини батьком до того ж потрібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір’ю) чи рішення суду про визнання батьком дитини (ст. 121 – 129 Сімейного кодексу України).

Підставою виникнення права усиновлювача представляти інтереси усиновленої ним особи також є юридичний склад, до складу якого входять такі елементи: 1) припис закону щодо виникнення представництва, який міститься у частині першій ст. 242 ЦК України; 2) рішення суду чи консульської або дипломатичної установи про усиновлення. Представництво за законом відповідно до частини першої ст. 242 ЦК України може мати місце лише щодо малолітніх дітей, а не щодо будь-якої особи, що є усиновленою.

Законним представником малолітньої особи, яка позбавлена батьківського піклування, та фізичної особи, яка визнана недієздатною, є опікун. Підставами виникнення представництва в такому разі є положення закону (частина друга ст. 242 ЦК України), який визнає опікуна законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також рішення компетентного органу про призначення особи опікуном. У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для діяльності у якості законного представника

Над дітьми, які виховуються у навчально-виховних закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, опікуни не призначаються, а виконання обов’язків опікунів від імені держави покладається на керівників цих установ, які виконують представницькі функції. Тому в даному випадку також має місце представництво за законом.

Відповідно до ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та приймає на себе цивільні обов’язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчих документів. Юридична особа може набувати цивільні права та обов’язки лише шляхом обов’язковового представництво з боку своїх посадовців або спеціально призначених осіб.

Діяльність органів юридичної особи є представництвом за законом, оскільки склад і перелік органів юридичної особи, повноваження та компетенція кожного з цих, порядок їхнього утворення, визначаються для різних видів юридичних осіб відповідним цивільним законодавством.

Неналежне здійснення повноваження представника за законом може мати місце у випадку перевищення меж повноважень та вчинення правочинів без повноважень. Наслідками неналежного виконання повноважень законним представником може бути звільнення представника від повноважень, відшкодування збитків, визнання договору нікчемним.

Субъективные гражданские права и обязанности могут осуществляться не самими управомоченными и обязанными лицами, а их представителями (за исключением случаев, когда в силу закона и самой сущности прав и обязанностей они могут осуществляться и исполняться только лично их носителями). Использование представительства как способа осуществления прав и исполнения обязанностей диктуется причинами юридического и фактического порядка.

К юридическим причинам относятся: неполная дееспособность лиц в возрасте до 18 лет; ограничение дееспособности гражданина; признание гражданина по основаниям, предусмотренным законом, недееспособным и т. п.

К фактическим причинам относятся обстоятельства, препятствующие личному осуществлению прав и исполнению обязанностей: болезнь; отсутствие в месте постоянного жительства; юридическая безграмотность; нежелание управомоченного или обязанного лица лично осуществлять права и исполнять обязанности; загруженность органа юридического лица; отсутствие у субъекта специальных познаний и т. д.

При представительстве сделка, совершенная одним лицом (представителем) от имени другого лица (представляемого) в силу полномочия, основанного на доверенности, указании закона либо акте уполномоченного на то государственного органа или органа местного самоуправления, непосредственно создает, изменяет или прекращает гражданские права и обязанности представляемого.

Субъектами представительства являются три лица: представляемый, представитель, третье лицо.

Представляемый - гражданин либо юридическое лицо, от имени и в интересах которого представитель совершает юридически значимые действия - сделки. Представляемым может быть любой гражданин с момента рождения или юридическое лицо - с момента возникновения в установленном порядке.

Представитель - гражданин либо юридическое лицо, наделенные полномочием совершать юридически значимые действия в интересах и от имени представляемого. Гражданин в качестве представителя должен обладать полной дееспособностью. В виде исключения частично дееспособные граждане могут выполнять функции представителей в силу трудового договора с 14 лет или в силу отношений членства в общественных организациях и кооперативах с 16 лет. Специальные ограничения для отдельных граждан быть представителями других лиц вводятся в законодательство по различным причинам. Так, в соответствии с гражданско-процессуальным законодательством не могут выступать в качестве представителей сторон в судебном споре лица, исключенные из коллегии адвокатов, судьи, следователи и прокуроры.

Юридические лица, обладающие специальной правоспособностью, могут выполнять функции представителей, если это не противоречит целям их деятельности, определенным в законе и в учредительных документах. Так, банк, являясь кредитным учреждением, в силу предписаний закона не может быть представителем в торговой сделке. Коммерческие юридические лица, обладающие общей правоспособностью, могут выполнять функции представителей от имени граждан и организаций, не занимающихся предпринимательской деятельностью, без специального на то указания в учредительных документах, при условии, что совершение представителем того или иного вида сделок не требует получения лицензии. В этих случаях имеет место некоммерческое представительство. Если коммерческое юридическое лицо, обладающее общей правоспособностью, выполняет функции представителя от имени предпринимателей в виде промысла, то такое представительство является коммерческим и на него распространяются специальные правила ст. 243 ГК.

Третье лицо - гражданин либо юридическое лицо, с которым вследствие действий представителя устанавливаются, изменяются или прекращаются субъективные права и обязанности представляемого. Третьими лицами могут быть все лица, обладающие гражданской правосубъектностью.

Цель представительства — совершение представителем двусторонних и односторонних сделок в интересах и за счет представляемого. Сделки, совершаемые представителем, - это его собственные, самостоятельные волевые действия. Но вместе с тем они создают, изменяют или прекращают гражданские права и обязанности у другого лица - представляемого. Сущность представительства состоит в деятельности представителя по реализации полномочия в интересах и от имени представляемого. Предпосылкой представительства является относительное правоотношение между представителем и представляемым, в рамках которого возникает и формируется полномочие.

Полномочие как возможность представителя совершать сделки от имени и в интересах представляемого — особое субъективное право, которое реализуется представителем в отношениях с третьими лицами.

При осуществлении полномочия представитель связан обязанностью осуществить данное полномочие в интересах представляемого. Поэтому представитель не вправе совершать сделки от имени представляемого в отношении себя лично либо в отношении другого лица, представителем которого он одновременно является, за исключением случаев коммерческого представительства (п. 3 ст. 238 ГК). Согласно ст. 68 ГК опекун не может совершать сделок с подопечным, за исключением передачи имущества подопечному в качестве дара или в безвозмездное пользование, а также представлять подопечного при заключении сделок или ведении судебных дел между подопечным и своим супругом или близкими родственниками.

При отсутствии полномочий действовать от имени другого лица или при превышении таких полномочий сделка считается заключенной от имени и в интересах совершившего ее лица, если только другое лицо (представляемый) впоследствии прямо не одобрит данную сделку (п. 1 ст. 241 ГК). Однако следует иметь в виду, что если представляемый не одобрит сделку, совершенную представителем, то она может считаться сделкой, заключенной от его имени и в интересах представителя только в тех случаях, когда представитель обладает соответствующей закону способностью к совершению данного вида сделок.

Последующее одобрение сделки представляемым создает, изменяет и прекращает для него гражданские права и обязанности по данной сделке с момента ее совершения. Одобрение должно быть явно выраженным - либо в письменной форме, либо путем совершения действий, свидетельствующих об этом, - и последовать в разумный срок. Срок получения одобрения имеет существенное значение. Так, если одобрение поступит от представляемого после того, как представитель, признавший сделку в качестве собственной, т. е. заключенной от его имени, совершит все подготовительные действия, необходимые для исполнения им сделки, либо начнет ее исполнение, то такое одобрение не имеет юридического значения.