Українська народна архітектура

Історію розвитку українського народного житла написано археологічними фактами. Вивчення їх дає можливість стверджувати, що вироблені колись у тодішніх природних умовах на території України його моделі не зникали, а продовжували існувати у практиці пізніших культур аж до початку Х ст. Тому аналоги української хати можна знайти у пам'ятках багатьох археологічних культур, починаючи ще з трипільської.

Забудова поселень трипільців складалася з одного чи кількох кіл жител, де центр був вільним. Відоме селище Коломийщина на Дніпрі мало 39 осель, здебільшого великих (20х5 м, 17х8 м), розділених перегородками, с 4 – 5 печами, а також були й менші за розмірами житла (7х4 м).

Дослідники вказують на два типи житла тієї епохи: заглиблені (землянки і напівземлянки) і наземні. Вони мали дерев'яний каркас, заповнений хмизом і затертий глиною, дво-, чотирисхилі дахи на вертикальних стовпах, без стелі.

Усередині житла з вальків робили різні підвищення, при чільній стіні – для лави, навпроти – для печі, яке переходило в лежанку, навпроти, біля причілкової стіни, – для хрестоподібного жертовника. Інколи біля нього теж було підвищення (невідомого призначення), щось схоже на сучасну селянську скриню. Над жертовником (ближче до чільної стіни) – кругле вікно. Піч ліпили з глини на хворостяному каркасі. Зверху вона мала димовий отвір.

Стіни, вікна, двері, карниз печі, поріг трипільської хати ти були орнаментовані з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, які не лише прикрашали, але й містили у собі магічну інформацію на відвернення "злого" і "залучення "доброго".

Типове українське житло розвивалося за принципом спадкоємності, багато зберегло і запозичило від своєї далекої попередниці. Недарма видатний російський археолог В.Городцов писав, що "українські хати-мазанки – це тільки поліпшений варіант трипільської глиняної будівлі". Особливо цікаві ті, що збереглися до наших днів у Чернівецькій області. Це так звані городжені хати. З лози у них виплетені не тільки стіни, стеля, але й піл для спання, двері, лави.

Риси традиційності знаходимо у реконструкціях окремих житлових будівель бронзової епохи на Півночі України. Усі вони прямокутної форми, деякі двокамерні, середні розміри 14х7 м і 12х6 м. Споруджувалися будівлі способом каркасної конструкції, стіни закладалися бруса ми, дах у переважної більшості – двосхилий, про що свідчать лінії стовпових ям, які проходять по центру житла. До речі, така модель, коли сохи підтримують дах, зустрічається часто і на Поліссі і на Півдні України.

Пізніші епохи теж наклали відбитки на характер житла. Так, відомий дослідник пам'яток черняхівської культури (II – V ст. н. е.) М.Брайчевський відзначав загальну подібність конструкції житла цього періоду й добре вивченої сучасної української хати у лісостеповій смузі.

Який же вигляд мали поселення тих часів? Будівлі тоді уже мали наземний характер (хоча ще й зустрічалися вони і з незначними заглибленнями), каркасну конструкцію, стіни найчастіше заплетені гіллям, закидані й обмазані товстим шаром глини. Так, у Жуківцях Кагарлицького району на Київщині виявлено понад 70 таких жител. Археологи зафіксували їх багатоваріантність щодо розмірів, планування, призначення. А ще в поселеннях цієї епохи вперше виявлено наявність індивідуальних житлово-господарських комплексів-садиб.

У період Київської Русі остаточно сформувався тип трикамерного житла. З огляду на нерівномірність поступу цивілізації, розчленування земель і тривале перебування під чужоземним впливом, відмінність природних умов надали йому регіональних особливостей. Хата – сіни – комора – цей поділ простору саме і є тим конструктивним елементом, який об'єднує усі територіальні варіанти, визначаючи їх національний характер.

Соціальна обумовленість, доцільність, зручність, естетичні засади чітко простежуються і у внутрішній влаштованості оселі, площа якої розподілялася на робочу, побутову й обрядову, культову. Відповідно до цього і розміщувались основні меблі та предмети: у робочій – піч, мисник; в обрядовій – стіл на покуті; у побутовій – піл або ліжко, скриня.

Усі традиційні меблі щодо функціонального призначення можна поділити на дві основні групи:

– піл, колиска, стіл, ослони, лави ;

– скриня, ложник, мисник, полиці.

Предмети першої групи майже завжди залишалися на своєму традиційному місці, не змінили свої форми. Наприклад, піл до наших днів зберіг найпростішу форму дощаного помосту на чотирьох вбитих у глиняну долівку кілках. Наприкінці XIX ст. у заможних селян з'явилися пересувні ліжка на чотирьох гранчастих ніжках. На дно настеляли соломи. Згодом стали виготовляти ліжка з підвищеними чільними стінками ("щитами").

Лави робили з масивних, спеціально розрізаних дошок, які клали на дерев'яні колодки або кілки, забиті у глиняну долівку. Пізніше з'явились різні види лавок зі спинками, скриньками для постелі.

Такою ж конструктивною простотою відзначались й інші хатні меблі.

При всій ощадливості у використанні житлової площі селяни виявляли і естетичний смак. Усі меблі: ліжко, мисник, скриня, стіл і жердина для одягу, крім утилітарного, мали ще й інше призначення – прикрасити кімнату. Тому їх намагалися оздобити різьбою чи розписом олійними фарбами, а то й металевим окуттям.

Певна системність склалася і у конструюванні внутрішнього вигляду житла. Чітко простежуються три яруси, у формуванні яких важливу роль відіграли зв'язки обжитого простору з навколишністю: для нижнього – поєднання з матір'ю-землею, нижнім світом творення; для верхнього – з небом, високою сферою світотворення; середній – людське середовище, яке зазнає змін, освоюючи обидва сусідні.

До нижнього ярусу хати входять частина стіни з підпіччям, лавами, які були витвореною людьми межею світу наземного і підземного. У давніх напівземлянках викопували спеціальні ями для сидіння, які використовували як стільці. Вони виконували функції предметів домашнього вжитку. Важливим свідченням зв'язку ями і лавки є її назва "пад", яка збереглася в Угорщині, запозичена свого часу у слов'ян Київської Русі, де вона означала "земля, ґрунт". На певному етапі розвитку інтер'єру "под" печі і "пад" житла сприймались як тотожні.

Верхній ярус і стеля хати – це ніби небо, а сволок виконує роль охоронця оселі, лінії, на якій вона тримається і яку не сміють переступити злі духи.

Елементи середнього ярусу – стіни, двері, вікна і простінки – це проміжок між ідеалізованою небесною сферою і підземним світом. Вікна і двері виступали у ролі каналів спілкування людини з навколишністю, наділялися магічними властивостями оберегів житла. Сіни відігравали визначну комунікативну функцію. З них здійснювався перехід до хати, комори, на горище. Здебільшого їх білили, за винятком поліських і карпатських осель. На Лівобережжі (заможні селяни, міщани), Закарпатті, у деяких селах Львівщини тут ставили печі або плити. Сіни використовувалися для зберігання зерна, речей (цебри, корита, кошики), по кутках стояли ціпи, мотики, сокири, а то й жорна.

У коморі, якщо вона була одна в садибі, зберігали зерно, продукти, а також одяг у скринях або на жердках.

Таким чином, інтер'єр хати, ставав гармонійним і досконалим з господарського, архітектурного та естетичного погляду. Водночас він своєю багатогранністю, сукупністю речей і предметів з дивовижною чіткістю виявляв людську сутність, сподівання і уявлення господаря.

Загальна характеристика народної архітектури

У ХVІІІ – ХХ ст. в різних регіонах України внаслідок взаємодії історичних, соціальних і природних факторів склалися регіональні школи народного будівництва, які відзначалися характерними мистецькими та конструктивними прийомами вирішення споруд, забудови дворів і поселень.

Відповідно до цього прийнято розрізняти архітектурно-етнографічні зони та регіони України, які характеризуються спільними й сталими типологічними, мистецькими і конструктивно-технічними особливостями народного будівництва:

Полісся (Лівобережне, Правобережне, Волинське або відповідно східне, центральне, західне);

Карпати (гірські райони, заселені трьома етнографічними групами українців – гуцулами, бойками, лемками; Закарпаття, Прикарпаття, Буковина);

Поділля (східне й західне);

Слобожанщина (східна, центральна й західна, або Полтавщина);

Середня Наддніпрянщина (Правобережна й Лівобережна);

Південь України (східна частина, центральна частина, або Нижня Наддніпрянщина, західна частина).

У кожному регіоні з урахуванням природних умов та господарської діяльності у процесі історичного розвитку сформувалися певні типи споруд, необхідні для забезпечення життєдіяльності селян.

Народна архітектурна творчість характеризується значним типологічним рядом традиційних будівель. За функціональними ознаками та з урахуванням місця й ролі в системі забудови двору та поселення, їх можна класифікувати так: культові споруди (храми, дзвіниці, каплиці); житлові будинки (хати, колиби, курені); господарчі будівлі, які формують комплекс двору (комори, погреби, клуні, будівлі для утримання худоби та птиці); громадські й виробничі споруди, які розміщувались за межами садиб (кузні, школи, сільські управи, гамазеї, корчми, вітряні та водяні млини тощо).

Для традиційного будівництва характерне застосування місцевих матеріалів, зокрема дерева, соломи й очерету та обмежено – природного каменю. Використовували переважно ялину та сосну, а там, де були поширені листяні породи, – деревину дуба, ясена, граба, бука, липи, вільхи, верби, осики, тополі.

Особливу увагу приділяли зведенню стін, від вирішення яких залежав зовнішній вигляд будівель, їх міцність і довговічність. У традиційному будівництві розрізняють стіни зрубної, каркасної та монолітної конструкцій.

Для зведення зрубу використовували колоди, бруси та пластини. Цільність прилягання колод досягалася влаштуванням у їх нижніх частинах поздовжніх виїмок. В окремих будівлях Центрального Полісся виявлено архаїчну рубку стін, в якій виїмку передбачали зверху колоди. Щоб поліпшити теплотехнічні властивості стіни, у виїмках між колодами прокладали шар моху або промазували їх глиною. Колоди вінців на кутах в'язали врубками. Найбільш давнім кутовим з'єднанням є врубка в "обло", або "чашку". Для надання стіні додаткової міцності колоди зрубу з'єднували дерев'яними кілками – тиблями.

У Карпатах і на Поліссі широко застосовували пластини, або протеси, які виготовляли розколюванням колоди на дві частини з наступним протесуванням. Протесаний бік завжди був повернутий усередину приміщення. Пізніше почали застосовувати бруси, у зв'язку з чим набула розвитку система кутових з'єднань вінців.

Розрізняють декілька типів кутових з'єднань: простий замок з одностороннім вирізом; простий замок з двостороннім вирізом; замок "риб'ячий хвіст", або врубка "в лапу"; замок "канюк".

Конструкція відкритого зрубу була широко розповсюдженою в лісистих районах Карпат і Полісся, особливо у гуцулів і бойків. Нижній вінець зрубу здебільшого клали безпосередньо на ґрунт. У цьому разі використовували добре просмолену деревину хвойних порід або дуба.

Крім цього, у Карпатах зруб встановлювали на каміння, а на Поліссі для фундаменту широко використовували окоренки дерев твердих порід.

На Слобожанщині, Полтавщині та Наддніпрянщині стіни житлових споруд зрубної конструкції промащували ззовні шаром розчину глини, перемішаної з половою або соломою. Для надійного зчеплення розчину з деревиною її поверхню насікали сокирою, інколи клинкували, а найчастіше на неї набивали планки. Для захисту стін від зволоження в їх нижній частині навколо житлового приміщення влаштовували призьбу.

Обмеженість лісових ресурсів в окремих регіонах України зумовила застосування каркасної системи зведення стін. Значного поширення вона набула на Поділлі та в південних регіонах. Несучі елементи каркаса виконували з колод або брусів. Стояки встановлювали на нижню обв'язку або закопували, розміщуючи їх на кутах і в проміжках між кутами на відстані, що залежала від матеріалу заповнення каркаса. Каркас заповнювали пластинами, дошками, плетивом з гілок, очеретом, глиносолом'яним розчином тощо. По верху стояків передбачалася верхня обв'язка. Для забезпечення надійної жорсткості та стійкості каркасної системи стояки нерідко закріплювали підкосами. Повсюдно в Україні в господарчих та виробничих спорудах застосовувалось дощане шалювання каркаса.

На Півдні України в традиційному будівництві використовували стіни глинобитні, глиновалькові та саманні. Для спорудження стін з природного каменю, що було характерно для Поділля і південних регіонів, брали, як правило, породи з належними теплотехнічними властивостями – пісковики, вапняки, черепашники.

Значну роль у формуванні зовнішнього вигляду будівлі відігравав дах, тип і форма якого залежали передусім від конструкції несучої частини та виду матеріалів, а також від кліматичних умов місцевості. Розрізняють такі типи дахів: стіжковий, накатний, сошний і на кроквах.

Стіжковий, або шатровий дах органічний у будівлях зрубної конструкції. На його основі створено багато різних за композицією завершень у храмах.

У багатьох спорудах застосовано накатну систему влаштування даху. Колоди накату могли розміщуватися на певній відстані одна від одної або врубуватися встик з утворенням суцільного покриття. Інколи такий накат виконували у вигляді склепінь – овальних, коробових, півциркульних чи трапецієподібних.

У глибину віків сягає традиція застосування даху сошної конструкції. Для її влаштування на стовпи, закопані в поздовжньому напрямку будівлі, встановлювали сволок, а на нього навішували ключини. Дахи на сохах були поширені в Україні повсюдно і застосовувались як у житлових, так і в господарчих будівлях. Сохи закопували, а іноді врубували в зруб стін, що маємо, зокрема, в будівлях Центрального Полісся. Конструкція такого даху мала назву "дах на підсішках". На Поліссі траплялися дахи, в яких для спирання сволока використовували врубані в стіну "козли".

У XIX ст. набуває поширення конструкція даху на кроквах. Риштування під покрівлею виконували з жердин діаметром 6 – 10 см, які розміщували на певній відстані одна від одної, що залежало від виду покрівельного матеріалу. До крокв ці жердини прикріплювали тиблями.

У кожному регіоні залежно від природно-географічних умов та господарської діяльності селян склалися різні способи покриття дахів. Для цього застосовували переважно житню солому, попередньо зв'язану в сніпки у вигляді куликів, китиць чи парок. Покриття дахів способом "внатрус" виконували м’ятою, дещо зволоженою пшеничною соломою. Інколи солому не зв'язували, а розстеляли рівномірним шаром по риштуванню і притискували жердинами, які прикріплювали до лат хомутами.

Найпростішим способом є влаштування покрівлі внатрус із м'ятої соломи. Цей спосіб набув поширення на Полтавщині, Слобожанщині та на Півдні, траплявся і на Закарпатті. На Наддніпрянщині використовували сніпки житньої соломи, які в'язали солом'яними перевеслами і вкладали на риштування колосками донизу. Виконана в такий спосіб покрівля мала гладенькі схили. Якщо ж сніпки в'язали перевеслом у верхній частині стебел, то їх називали китицями і використовували для покриття наріжників, стріхи та гребеня даху. Перший ряд покриття виконували з китиць і при інших способах влаштування солом'яних дахів. У місцевостях зі значною кількістю атмосферних опадів (Карпати, західне Поділля, Прикарпаття) при влаштуванні покрівлі використовували китиці для наріжників і для покриття схилів, які в такому разі мали ступінчастий характер.

У регіонах, багатих на деревину, поряд із соломою для покриття дахів використовували ґонт, колоті дошки, драницю, кору дерев. Ґонтові покриття застосовували, зокрема, у храмових спорудах. При цьому ґонтом покривали не лише дахи, але й вертикальні поверхні стін. Виготовляли ґонт переважно з ялини або сосни. На Закарпатті для покриття деяких церковних будівель використовували дубовий ґонт – клин. На Гуцульщині застосовували драницю, яку виготовляли подібно до ґонту – розколюючи ялинову колоду на пластини завдовжки 120 – 130 і завширшки 10 – 15 см.

В архаїчних спорудах Полісся траплялися покрівлі з колотих дошок, які прикріплювали до жердин риштування дерев'яними кілками або укладали вільно, на лати. Покрівлі з кори берези, смереки чи інших порід влаштовували лише для тимчасових споруд.

Для багатьох будівель, зокрема для житла, комор і храмів, характерні розвинені стріхи та галереї. Галереї утворювали за рахунок винесення звису даху основного об'єму споруди та влаштування системи стовпців, які підтримували цей виступ, їх розміщували з боку головного або причілкового фасаду, а інколи навколо всієї споруди. Крім звисів на стовпцях, нерідко влаштовували звиси на кронштейнах внаслідок поступового винесення вінців зрубу доверху. Галереї, піддашки та опасання набули широкого розповсюдження і мали розвинене пластичне оздоблення в карпатських регіонах та на Лівобережжі; траплялися вони на Поділлі, Наддніпрянщині та в інших регіонах.

Вигляд споруд значною мірою залежить від вирішення вікон, дверей і воріт.

Для виготовлення дверей вибирали бруси зі значною площею перерізу, а одвірки нерідко вкривали площинним різьбленням. Форма дверей у житлі була переважно прямокутною, рідко – шестикутною.

Особливий інтерес становлять двері, зафіксовані на Поліссі. Конструктивною основою таких дверей є кругляк з невеликим розгалуженням, яке забезпечує їм жорсткість і запобігає перекошенню. Щоб закріпити двері, в одвірку вибирали чверть, а зверху і знизу видовбували заглиблення, в які затискували полотнище дверей. В окремих будівлях збереглися двері, що поверталися навколо вертикального стояка, жорстко з'єднаного з дверним полотнищем і затиснутого дерев'яними шпугами. Подальший розвиток дверей пов'язаний із застосуванням металевих завісів для кріплення дверного полотнища. Дверні ручки, замки й інші деталі виготовляли здебільшого з деревини. Ковані металеві пристрої відзначалися вишуканою пластикою форм і різноманітністю вирішень.

Засклені вікна в традиційному житлі з'явилися в XIX ст. Раніше були поширені невеликі за розмірами волокові вікна, які прорубували між двома колодами або брусами. З внутрішнього боку в пазах розміщувалась рухома дошка, що уможливлювало відкривання чи закривання отвору. В окремих регіонах Карпат ще й до недавнього часу траплялися пізніші модифікації цього типу вікон, їхні розміри значно більші за розміри волокових вікон, а рухома частина (рама) засклена. З доступністю скла розміри віконних отворів збільшуються, а в житлових спорудах зростає кількість вікон. Тому для забезпечення міцності стіни виникає потреба в обрамленні отвору брусами. Зрізам колод біля обрамлення надавали декоративного трактування, а самі обрамлення (лутки) нерідко вкривали площинним різьбленням. Вікна, як правило, були одинарними; для утеплення їх у зимовий час влаштовували віконниці, які особливого поширення набули на Полтавщині, Слобожанщині й Наддніпрянщині; траплялися вони на Поділлі та в Карпатах.

Перекриття над приміщеннями влаштовували у вигляді суцільного накату з пластин чи колод або за іншою системою, що складалася з несучих конструкцій і заповнення. Основним несучим елементом стелі в житлі був сволок, який укладали на поперечні стіни житлового приміщення. Якщо параметри житлового приміщення зростали, то на сволоках розміщували допоміжні балки, а по них влаштовували дощаний накат. Поверх дошок вкладали шар глиносолом'яного розчину або піску.

Підлога в селянських будівлях була переважно глиняною. Для влаштування долівки на втрамбований ґрунт укладали шар зволоженої глини завтовшки 10 – 15 см, який ущільнювали і зверху промазували глиняним розчином.

Невід'ємним елементом сільського житла була піч, яка займала значну його частину й використовувалася для приготування їжі та обігрівання приміщення, а також була місцем відпочинку членів сім'ї, переважно людей похилого віку і дітей. Еволюція печі починалася від відкритого вогнища, розміщеного в центрі житлового приміщення (як це можна бачити в колибах), до високохудожніх зразків народної творчості – таких, як гуцульські кахляні чи подільські розмальовані печі.

Для українського житла характерне розміщення печі в хаті біля стіни сіней. До найархаїчніших типів належать курні печі, в яких немає димарів. У XIX – на початку XX ст. такі печі зустрічалися в Карпатах, особливо на Бойківщині, а також на Поліссі. Наступний етап розвитку – напівкурна піч, дим від якої відводили в сіни. Оскільки сіни були відкриті на горище, то дим вільно крізь дах виходив назовні.

На Поділлі, Слобожанщині, Полтавщині та Середній Наддніпрянщині влаштовували печі з димовідводами. Особливу увагу тут приділяли пластичному трактуванню як окремих деталей, так і всієї споруди печі.

Отже, витончене відчуття народними майстрами властивостей будівельних матеріалів, набуте колективним досвідом, давало змогу не лише раціонально застосовувати матеріали, але й максимально використовувати їх виражальні якості. Як наслідок, досягалося правдиве відображення конструктивних особливостей у зовнішніх архітектурних формах. В одному випадку це міг бути ритм горизонтальних членувань зрубу, в іншому – пластика обмазаної глиняним розчином каркасної стіни або інші прийоми. Але в будь-якому разі зовнішня форма випливала з конструктивної структури споруди, визначалася нею і залежала від виду матеріалу та характеру його оброблення.

Планування поселень

Регіональні особливості народної архітектури простежуються не лише у вирішенні споруд, але й у забудові дворів і сільських поселень. Під впливом історичних, соціально-економічних і природно-географічних умов того чи іншого регіону, а також господарської діяльності селян склалися форми розпланування сільської забудови та сформувалися відповідні типи поселень.

Основними типами сільських поселень України XIX – початку XX ст. були село, присілок, кут і хутір. Найдавнішим і найбільш поширеним поселенням в усіх регіонах України залишалося село.

Село належить до багато-дворових поселень. У його системі, окрім житлової забудови, розміщувалися такі громадські споруди, як церква, школа, сільська управа, гамазей, крамниця тощо.

Присілки, кути й хутори, які є малодворовими поселеннями, виникли внаслідок господарського освоєння вільних територій та розчищення лісів. Такі поселення нараховували від одного до декількох дворів. Хутірські поселення були поширені здебільшого на Волині (хоча траплялися і в інших регіонах), а присілки – найчастіше в Карпатах. Кут як частина села побутував переважно на Поділлі.

Історично зумовлені земельні відносини на селі та сімейно-родинні землеволодіння наділами визначали своєрідність забудови сільських поселень, в основі якої був двір. З огляду на природне середовище та параметри земельних наділів, селянські двори як структурні елементи забудови розміщували так: поблизу один від одного або на значній відстані; навколо якогось об'єкта – наприклад, майдану чи озера; вздовж дороги, річки чи потоку (з одного чи обох боків).

На основі таких систем групування дворів і поділу земель, у процесі історичного розвитку сільської забудови в конкретному природно-географічному середовищі сформувалися типи розпланування сільських поселень. За розплануванням розрізняють села: безсистемні розкидані, безсистемні скупчені – гніздові, кільцеві, рядові, ланцюгові й вуличні, а також похідні від них – гребінчасті, радіальні та змішані. До більш пізніх належать поселення з квартальним розплануванням.

У Карпатах набула поширення безсистемна розкидана форма забудови сільських поселень, в якій двори вільно розміщувалися по схилах гір на значній відстані один від одного. Архаїчні за своєю суттю гніздова та кільцева форми забудови характерні для сільських поселень Полісся, хоча траплялись і в інших регіонах України. Рядова та ланцюгова форми розпланування поселень, що являли собою низку дворів з наділами вздовж дороги, гірського потоку, балки чи річки, була поширена на Бойківщині, Поділлі, Полтавщині та Слобожанщині. З часом рядові поселення трансформувались у вуличні та гребінчасті. Найбільшого розповсюдження в усіх регіонах України в XIX – на початку XX ст. набула вулична форма забудови сільських поселень з однією чи двома-трьома паралельними вулицями. Розподіл родинних земель між окремими членами сім'ї та ущільнення забудови в подальшому сприяли поширенню змішаних форм розпланування сіл.

Отже, форма розпланування сільських поселень зумовлювалась передусім системами землеволодіння та землекористування, що існували на теренах України в різні історичні періоди. Разом з тим, забудова кожного поселення складалася в умовах конкретної місцевості і, безумовно, з урахуванням можливостей оптимального використання природних ресурсів, орієнтації житла й господарчих споруд за сонцем, захисту їх від вітру й повеней та зручності сполучення. Як бачимо, у формуванні просторової структури сільських поселень провідна роль належить природному середовищу. Ландшафтні особливості того чи іншого краю значною мірою визначали регіональний характер розпланування сільських поселень.

Незалежно від системи розпланування, основним структурним елементом сільської забудови був традиційний двір. Забудова дворів зумовлювалася системою розміщення будівель у структурі дворового комплексу, де могли бути окремо розташовані споруди або блоки будівель, розміщені в один чи два ряди. В Україні була поширена Г- та П-подібна забудова дворів. В окремих регіонах житлові й господарчі будівлі об'єднували спільними дахами, утворюючи замкнене подвір'я.

Тип двору з вільною забудовою осібними спорудами набув поширення в Середній Наддніпрянщині, на Поділлі та Слобожанщині. Для Полісся характерною була замкнена та однорядна забудова дворів. Тут повсюди натрапляємо на двори з вільною забудовою осібними об'єктами. Карпатські регіони характеризувалися різними варіантами: на Гуцульщині переважали замкнені двори-ґражди, на Бойківщині та Лемківщині – однорядні зі зблокованими будівлями. У південних районах України часто влаштовували одно- та дворядні двори.

Просторова структура традиційного двору, що об'єднувала житло й споруди господарчого призначення, зумовлювалася насамперед функціональними взаємозв'язками його складових. Усі будівлі двору, що утворювали просторовий каркас, були пов'язані між собою й існували як цілісна система, тобто самостійний організм.

Розміщення будівель у системі традиційного двору і розташування груп дворів, громадського центру та окремих споруд у системі поселення, а також самого поселення в природному середовищі здійснювалися не лише з огляду на задоволення функціональних вимог. За основу, зазвичай, брали традиційні прийоми розпланувальної організації двору, групи дворів чи поселення загалом. Але при цьому враховували також сприйняття об'єктів у просторі.

Народні майстри, виховані на гармонійній цілісності природного оточення, прагнули до естетизації створюваного середовища проживання, до злиття наявного ландшафту й архітектурних форм. Забудовуючи поселення й розміщуючи громадські центри та окремі споруди, народні будівничі враховували естетичні якості рельєфу місцевості й інші природні особливості краю. Наприклад, взаємна узгодженість традиційних будівель двору зумовлюється не лише практичною доцільністю, що знайшло відображення передусім у прийомах розпланування, але й особливостями їх сприйняття в системі подвір'я. Для всіх регіонів характерно те, що в забудові садиби композиційно (архітектурною формою, колористичним вирішенням, розміщенням відносно вулиці тощо) виділяється житло – хата. Значення господарчих будівель у формуванні двору залежало від їх функціональної приналежності і позначалося на розміщенні у дворі та відповідному архітектурному вирішенні.

Спільність розпланувальних та архітектурно-мистецьких прийомів, характерних для певних регіонів, а також масштабна узгодженість традиційних споруд, однотипність огорож і озеленення сприяли злиттю груп садиб у цілісну систему, породжували органічний зв'язок житлового утворення із забудовою поселення і з навколишнім середовищем.

Народні будівничі особливу увагу приділяли розміщенню відносно житлової забудови деяких типів громадських споруд, зокрема храмів, що визначалося їх роллю в системі села та особливостями сприйняття. Храмові споруди могли розміщуватися в структурі житлової забудови або поза її межами – у природному середовищі, але з урахуванням візуальних зв'язків з поселенням. Такі громадські комплекси ставали композиційними акцентами сільської традиційної забудови і значною мірою зумовлювали архітектурний вигляд поселень.

Дерев’яні храми та дзвіниці

Не підлягає сумніву, що дерев'яні церкви на теренах України існували від часів Аскольда (IX ст.). Це було зумовлено потребами обряду. У Никонівському літописі є прямі вказівки про будівництво церков митрополитом Михайлом, якого поставив у Києві митрополит Фотій. У "Повісті минулих літ" є згадка про церкву Св. Миколи, збудовану на Аскольдовій могилі. Значної уваги набуває питання про Іллінську церкву в Києві на Подолі, яка функціонувала ще в 944 р. і в якій християни присягали під час укладення русько-візантійського договору.

Будівництво парафіяльних храмів за княгині Ольги було викликане зростанням кількості прихожан. У літописах є відомості про будівництво нею двох церков. Безперечно, їх було більше і зводилися вони з дерева. В Йоакимівському літописі та в покрайній записці "Апостола" 1307 р., що належить Московській синодальній бібліотеці, зафіксовано дату освячення дерев'яного київського собору Св. Софії, заснованого Ольгою в 952 р. На цьому місці й донині стоїть мурований собор, споруджений князем Ярославом у 1017 р., – після того, як церква 952 р., що стояла "на полъ внъ града", згоріла під час печенізького нападу. Можна вважати, що цей храм, як і більш пізній дерев'яний Софійський собор Новгорода, був тринадцятиверхим.

У "Повісті минулих літ" після розповіді про хрещення киян Володимиром Великим сказано: "...повелів він рубити церкви і ставити (їх) на місцях, де ото стоять кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви, і попів (настановляти), і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах". Знаємо, що ці церкви були дерев'яні, але про їхній вигляд маємо дуже мало відомостей.

З окресленого періоду відомо про будівництво одно- і багатоверхих дерев'яних церков України. Можемо згадати церкву Св. Василя, збудовану наприкінці X ст. у Вишгороді, чистостругану та прикрашену стінописом п'ятиверху церкву Святих Бориса і Гліба (1020 –1022 рр.),споруджену теж у Вишгороді, церкву в Білгороді (кінець X – початок XI ст.) та ін.

Плани церков X – XIII ст. – від найпростіших квадратів до складної конфігурації – свідчать, що розмір розбивного квадрата (чи радіус) центрального ядра церкви коливається від 4,62 м (10 ліктів по 0,462 м) до 10,62 м (23 лікті). Габарити церкви завжди залежали від розмірів центрального зрубу (нави), які визначалися кількістю парафіян (прихожан). Для центрального зрубу розбивали квадрат потрібних розмірів і по кутах вбивали у землю кілки. Підвалини (нижній вінець) вкладали так: дві ззовні і дві всередину від кілків; всі – всередину, але одну паралельну пару зсували всередину на товщину зрубин; дві – по осях, а дві – ззовні або всередину. Дуже рідко використовували рівносторонній квадрат, щоб уникнути "сухості" зрубу. Різнобічне розташування зрубин відносно кілків українські майстри називали "на зрубину всередину", "на дві зрубини до середини" тощо. Це забезпечувало відношення сторін зрубу як 2:√5, що давало "живий квадрат" – характерний захід будівничих княжих часів.

Значна кількість церков була двозрубними – з навою та меншим, близьким до квадрата вівтарним зрубом. Такою була родова церква-усипальня XI ст. князя Давида Ігоровича у Давид-городку, розташованому між Прип'яттю і Горинню. Подібні храми були в с. Сокілець Хмельницької обл. (XII – XIII ст.), у с. Терепча біля Сянока (2-га половина XIII ст.) та в Галичі на Церквиськах (церква Благовіщення, XII ст.). У Василеві та його околицях двозрубні церкви мали трапецієподібні вівтарі, що ховалися під широке піддашшя, або вівтарі, які утворювали гранчастий зруб. З трапецієподібними вівтарями відомі дві церкви XII – XIII ст.: у с. Вікно (урочище Мартинівка), що за 15 км від літописного Василева, та на замчищі Хом у Василеві. Церква, відкрита на дитинці Василева, мала велику наву та трапецієподібний вівтар. Церква у с. Терепча, датована XII ст., мала близьку до квадрата наву та видовжений на схід гранчастий зруб вівтаря з опасанням, від стовпів якого залишилися сліди.

Відкрито дві тризрубні церкви – з більшим зрубом нави та меншими зрубами бабинця і вівтаря. Це храм Св. Онуфрія в Теребовлі та храм Св. Івана Хрестителя (XIII ст.) на ринковій площі в Луцьку. Тридільною була й П'ятницька церква (XIII ст.) у Звенигороді. Тут до рівно-широких нави та бабинця прилягав прямокутний зруб вівтаря.

Восьмигранною дерев'яною ротондою (діаметром близько 10 м) була Воскресенська церква в Галичі. Три церкви були ротондами з гранчастими вівтарями: дві – з прямокутними бабинцями, третя – двозрубна. Онуфріївська церква XII ст. у Володимирі-Волинському мала велику наву зі зрізаними у квадраті наріжниками, до якої прилягав малий вівтарний зруб також зі зрізаними наріжниками. Через відсутність бабинця ця церква аналогічна Миколаївській ротонді з Перемишля. Третя церква цього типу – з прямокутним бабинцем, гранчастою навою та трапецієподібним вівтарем – з с. Биковен на Дністрі – свідчить про існування ще одного типу ротонд – з розширеним на схід вівтарем.

Найбільшою та конструктивно складною і водночас досконалою є ротонда XII ст. на Олешківському городищі (Івано-Франківська обл.). В її східній частині розташовувалися три апсиди, а в підкупольній частині – десять стовпів. Зруби дерев'яних стін вплинули на форму ротонди: вона була двадцятигранною у плані, завдовжки 19,45 і завширшки 18,5 м.

Хрещата в плані й рівнораменна, Іванівська (?) церква у Галичі (2-га половина XII ст.) збудована за принципом перетину двох прямокутників. Нава та бічні рамена видовжені на схід апсидами.

Плани більшості старовинних церков мають прямі аналоги в мурованому будівництві X – XIII ст., а частина з них – і тотожні розміри побудови. Більшість типів храмових будівель традиційна для народного будівництва, що дає матеріал для з'ясування їх зовнішніх форм і джерел. Зокрема, для дводільних церков з прямокутною навою та вузьким трапецієподібним чи меншим прямокутним вівтарним зрубом мурованим відповідником є перша церква початку XIII ст. Онуфріївського монастиря у с. Лаврові.

Мурованим аналогом церкви XII – XIII ст. з урочища Мартинівка є Миколаївська церква XIII ст. у Збручанську. Церква на замчищі Хом у Василеві (XII – XIII ст.) майже тотожна з церквою Івана Хрестителя (XII – XIII ст.) у Львові.

П'ятницька церква (XII ст.) у Звенигороді аналогічна Іллінській церкві (XI ст.) у Чернігові. Мурованим прототипом Воскресенської ротонди (XIII ст.) у Галичі можна вважати Миколаївську ротонду (X ст.) у Горянах (Ужгород). Онуфріївська ротонда (XII ст.) Володимира-Волинського та ротонда на дитинці Звенигорода (XII – XIII ст.) тотожні Миколаївській ротонді (XII ст.) в Перемишлі. Биковенська ротонда (XII – XIII ст.) має пряму аналогію з Троїцькою ротондою (XIII ст.?) в с. Чернихівці (біля Збаража), їхнім спільним прототипом є ротонда з розширеним на схід трапецієподібним вівтарем Великоморавських Микульчиць. Цілковитим аналогом Олешківської ротонди (кінець XII ст.) є Михайлівська ротонда (кінець XII ст.) Володимира-Волинського. Прямим аналогом, швидше, повтором у камені Іванівської церкви (2-га половина XII ст.) Галича є Миколаївська церква (XIII ст.) у Львові.

Усі відомі типи дерев'яних храмів виявилися живучими в народному будівництві. Серед двозрубних з різновеликими, що наближаються до квадратів, планами виділимо церкви – Іванівську (XVIII ст.) у Глинську, Дмитрівську (1711 р.) у Градді, Святодухівську (1760 р.) у Коропці тощо, їх наметові покриття виражені на більшому зрубі або сховані під трисхилі дахи (Руське). Відмінністю цих церков є восьмерик на четверику нави, трисхилий дах вівтаря (церква св. Онуфрія XVIII ст. у Буську) і навіть восьмерик на четверику на обох зрубах (церква Різдва Богородиці у Грабові, 1778 р.). Двозрубні храми з трапецієподібним вівтарем були одноверхими (церква на цвинтарі кінця XVII ст. у с. Жадень на Рівненщині) або дахового чи, як їх часто ідентифікують, "хатнього" типу (церква Різдва Богородиці 1616 р. в Курниках, Покровська церква XVIII ст. у Великому Желудську, Успенська церква 1840 р. в Бабичах тощо). Безперечно, найбільш розповсюдженими були тридільні різних модифікацій, як і хрещаті в плані, церкви. Проте весь час тривало спорудження церков, що походять від ротонд. Як приклад чистої восьмибічної ротонди, можна назвати Дмитрівську церкву 1750 р. у Добротворі.

Ротондальні церкви типу Олешківської, з підкупольною колонадою, тривалий час існували в козацькому середовищі і навіть переїхали з козаками на Кубань. Яскравим зразком є Олександрівська церква XVIII ст. поблизу Хортиці, купол якої підтримували вісім різьблених стовпів.

Церкви типу восьмерик на четверику нави з гранчастим вівтарем, хоч і не мають ротондальної основи, проте їхні восьмибічні маси домінують настільки, що їх зорово сприймаєш як ротонди, тим більше, що широкі піддашшя та опасання ховають нижні зруби (Онуфріївська церква XIV ст., перенесена 1580 р. в Гарбарі; П'ятницька церква XV ст. в Белзі та ін).

Не менш поширеними були й церкви з двома гранчастими зрубами (П'ятницька 1708 р. в Буську, Дмитрівська XVII ст. у Ваневі тощо). Вони були одно- і двоверхими.

Загалом в XI – XIII ст. на теренах України цілком сформувалась і набула загального поширення самобутня архітектурна традиція, що ґрунтувалась як на місцевих взірцях, так і на синтезі західних і південних зразків, спільних для мурованого й дерев'яного будівництва.

Загальновідомо, що в народному храмовому будівництві України аж до Першої світової війни головним будівельним матеріалом була деревина. Церкви гірських і підгірських територій зводили зі смереки, рідше – з дуба, у низинних і степових районах використовували дуб, сосну та ясен.

Більшість збережених церков датується XVIII – початком XX ст. Незначна кількість пам'яток походить з XVI – XVII ст. і лише одиниці сягають глибини XV ст.

Дослідження збережених і відомих з літературних джерел церков та їх порівняльний аналіз з археологічне відкритими спорудами дають змогу датувати появу більшості типів церковних будівель XI – XIII ст., а також встановити стійкі традиції – загальнослов'янські та періоду княжої Русі. Визначено основні лінії розвитку церковного будівництва: від однокамерної кліті-колиби до багатозрубних церков "хатнього" типу. Церкви такого плану споруджуються й нині, у більшості випадків – як тимчасові. Але в XV – XVIII ст. вони широко побутували в Карпатах, на Поліссі й Придністров'ї, а на Буковині були переважним типом. Можна припустити, що цей тип церков є одним з найархаїчніших.

Планово-об'ємна побудова храмів дуже різноманітна. Двозрубні церкви – дахові, одно- і двоверхі; тризрубні та двозрубні тридільні – дахові, одно-, дво- та триверхі; хрещаті у плані – одно-, три- та п'ятиверхі. Великі собори споруджували, збільшуючи кількість зрубів, але не перевершуючи перевірених століттями розмірів клітей. Внутрішній простір храму завжди був відкритий на всю висоту верхів і освітлювався підбанниками під наметовими чи купольними перекриттями, виведеними над усіма додатковими зрубами. Так створювались дев'яти- та тринадцятиверхі церкви, відомі з XI і майже до кінця XVIII ст. У всіх випадках при зведенні зрубів заввишки понад 2,3 – 2,5 м влаштовували піддашшя та опасання.

Українській дерев'яній монументальній архітектурі властиві сувора симетрія компонування зрубів у плані, ясна координація верхів, спільність будівельної техніки та конструкцій, наявність опасань, піддашшя, просвітів-вирізів для з єднання усіх приміщень храму та заломів у верхах. Різняться вони лише пропорційним ладом, ритмом та енергією розгортання об'ємів, а також співвідношенням складових частин залому – пірамідального, зрізаного на певній висоті, зімкненого склепіння та поставленого на ньому за розміром просвіту підбанника. Наприклад, у бойківських і лівобережних храмах найбільше заломів – від чотирьох до шести. Але, якщо у бойківських храмах пірамідальні частини й підбанники низенькі – інколи на два-три вінці, завдяки чому в силуеті створюється каскад дрібних горизонтальних членувань, то на Лівобережжі пірамідальні частини, особливо підбанники, надзвичайно високі, що надає пам'яткам вигляду велетенських струнких веж.

Європейські художні стилі, що мали значний вплив на будівництво мурованих споруд, не зачепили принципових традиційних засад народної дерев'яної архітектури. Навіть бароко, яке набуло широкого розвитку в мурованих спорудах України, вплинуло лише на зовнішні форми українських дерев'яних храмів: витонченість маківок, перехват у нижній частині наметових покриттів, а інколи посадження барокових бань на наметові зруби покриттів.

У кінці XIX – на початку XX ст. на певних територіях простежується майже повсюдна перебудова церков або їх повна заміна. Це зумовлювалось двома причинами: потребою збільшення площі храмів у зв’язку зі зростанням кількості населення та волевиявленням світських і церковних властей. У першому випадку перебудова зводилася переважно до збільшення розмірів бабинця, прибудови бічних рамен до центрального зрубу, збільшення висоти зрубів, заміни низьких покриттів на сволоках коробовими склепіннями, розширення вікон і дверей. У другому випадку Українська греко-католицька церква в західних областях України, особливо на Закарпатті та Лемківщині, що розташовані найближче до сусідів з католицькою вірою, а дещо пізніше й Російська православна церква на Волині, Поділлі та Придніпров'ї прагнули спеціальними указами та виділенням благодійних інвестицій, матеріалами й грошима перебудувати українські дерев'яні церкви або замість старих збудувати нові відповідно до опрацьованих для церков зразків. Найдивніше те, що обидві Церкви зобов'язували будувати дзвіниці біля західної стіни бабинця замість окремо стоячих. Відомі ще й такі приписи: перетягнути високі окремо стоячі дзвіниці впритул до церкви.

На території України, яка входила до складу Російської імперії, на початку XIX ст., особливо після спеціального указу Синоду 1827 р., заборонялося будівництво церков за не типовими проектами. Тому майже всі дерев'яні церкви у 2-й половині XIX ст. були перебудовані. При цьому впритул до притвору або за допомогою вузького переходу прибудовували у псевдокласичному стилі зруби три- й чотириярусних дзвіниць з високим, домінуючим над верхами церкви наметовим завершенням. Знімали опасання й піддашшя, а нерідко й верхи над бабинцем і вівтарем; біля південної й західної стін влаштовували портики; стіни обшальовували дошками.

Слід зазначити, що з поширенням у 3-й чверті XVIII ст. на Гетьманщині тартаків, отже, з виробництвом довгих дешевих дошок для обшальовування стін, розпочинається будівництво церков без опасань. Щоб з'ясувати питання традиційності опасань в архітектурі Лівобережжя, наведемо витяг з архівного документа 1766 р. – договору на зведення церкви в с. Кустичі Стародубського полку: "...верх же оной по образу нового манеру... при оной же церкви опасань не будет..." Як бачимо, згідно з архітектурно-стильовими нормами часу, церква планувалася без опасання, проте його відсутність була підкреслена в договірному документі, що, власне, свідчить про широке побутування опасань у церквах, збудованих раніше. Період з 3-і чверті XVIII ст. можна вважати часом поширення нового архітектурно-композиційного напряму в церковному будівництві Лівобережжя. Тут у цей час опасання як архітектурно-конструктивний елемент зникає.

На Закарпатті великі перебудови починаються з 1773 р. (на Лемківщині – дещо раніше) і закінчуються в основному до 1806 р. У більшості випадків такі перебудови здійснюються за трьома зразковими проектами, розісланими в 1779 р. У церквах "хатнього" типу над зрубами вівтаря та нави обов'язковим є влаштування коробового склепіння, а над бабинцем – каркасної вежі-дзвіниці, переважно без дзвонів. У Потиссі вежі завершуються високим шпилем, часто з чотирма маленькими шпилями на рогах, на решті території – бароковим верхом. У триверхих церквах наметові зруби робили нижчими або, якщо це було технічно можливо, зверху покривали високими повними дахами з обов'язковим влаштуванням високої каркасної вежі над бабинцем.

На західній Лемківщині впритул до традиційних тризрубних, триверхих церков прибудовували каркасні дзвіниці – домінанти з бароковим завершенням, а над наметовими верхами надбудовували високі барокові завершення, вирівнюючи їх за висотою або залишаючи трохи вищими від завершення над центральним зрубом. Церкви діставали чотири верхи, розташовані по осі захід – схід з домінантою на заході. У східній Лемківщині та в районах закарпатської Бойківщини каркасні високі дзвіниці, часто фальшиві, надбудовували безпосередньо над зрубом бабинця або на окремому каркасі без спирання на зруб, а над наметовими верхами нави та вівтаря влаштовували барокові завершення. Церкви залишалися триверхими, але з наростанням висоти зі сходу на захід. У процесі перебудов, що виконувались на вимогу католицької Церкви, піддашшя і опасання не розбирали, а зруби залишали відкритими. Лише церкви Галичини через історичні умови зберегли стародавні традиційні форми, а на східній Бойківщині в 2-й половині XVIII – у XIX ст. вони розвивалися шляхом збільшення кількості заломів без зміни традиційних пропорцій.

Кардинальні регіональні відмінності, зумовлені соціально-економічними й політичними умовами, з'явилися лише наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.

Широке використання народними майстрами впродовж віків дерева сприяло впровадженню в церковну архітектуру різьблення та стінопису, про що свідчать збережені пам'ятки, а також літописні й архівні джерела. Зокрема, церква Святих Бориса і Гліба (1020 – 1022 рр.) у Вишгороді була прикрашена стінописом. Павло Алеппський у 1654 р. залишив відомість про простору, величну церкву в Умані, збудовану з деревини та прикрашену стінописом. Стіни дерев'яної церкви Св. Миколи на Аскольдовій могилі, що проіснувала до 1810 р., теж були розмальовані. Настінне малювання збереглося в багатьох дерев'яних церквах XV – XX ст. на Галичині, Закарпатті, Буковині, проте найдавніший датований стінопис маємо лише з 1601 р. – у верхній Миколаївській церкві (1428 р., XVIII ст.) із с. Середнє-Водяне на Закарпатті. До шедеврів належить стінопис ХVІІ – ХVІІІ ст. у дерев'яних церквах Дрогобича, Львова, с. Потелич Львівської обл., сіл Новоселиця, Олександрівка, Колодне Закарпатської обл., Круп'янського й Берегомета Чернівецької обл. та ін. Прекрасні різьблені іконостаси ХVІІ – ХVІІІ ст. збереглися з дерев’яних церков с. Велика Березна Чернігівської обл. (1761 р.), с. Очеретня Вінницької обл. (1739 р.), так званий Богородчанський із с. Манява Івано-Франківської обл., у селах Волиця-Деревлянська та Воля-Висоцька роботи Івана Рутковича (кінець XVII ст.), у селах Крехів і Кути та м. Жовкві Львівської обл., у м. Рогатині Івано-Франківської обл., у селах Скорики Тернопільської обл., Синява Київської обл. та ін.

Дерев'яні церкви України мають певні регіональні відмінності, що й дає підстави виділити окремі школи, які ґрунтувалися на місцевих традиціях та мистецькій специфіці їх розвитку. Храми будували місцеві майстри, які, засвоївши навички й традиції дідів і батьків, передавали своє вміння синам, учням та членам будівельного гурту чи артілі. Імена більшості цих майстрів невідомі, але про деяких з них згадується у джерелах, починаючи з XVI ст. Зокрема, в документі від 1506 р. подаються відомості про будівничого Івана Варварюка, що провадив будівництво у с. Баня-Березів (Івано-Франківська обл.). Відома також група майстрів бойківських церков ХVІІ – ХVІІІ ст., яка закінчується поколінням Снігурів із с. Погара (Львівська обл.). На Гуцульщині імена будівничих XVIII ст. часто вирізьблені на одвірках, як у с. Пістині (Івано-Франківська обл.): "Зодчий Семеон Гоцуляк з Маняви". Панас Шолудько в 1761 р. збудував дев'ятиверху церкву у Великій Березні Чернігівської обл. (не збереглася). Майстер Яким Погребняк з Нової Водолаги спорудив у 1773 – 1779 рр. єдиний збережений до сьогодні дев'ятиверхий Троїцький собор у Самарі (нині – Новомосковськ Дніпропетровської обл.). За переказами, перед початком будівництва церкви він виконав її модель з очерету.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. дерев'яні церкви споруджують найчастіше за проектами дипломованих архітекторів та інших майстрів, продовжуючи кращі народні традиції та впроваджуючи в церковне будівництво стиль українського модерну. Виплекані упродовж віків талановитими народними майстрами-будівничими українські дерев'яні храми досягли цілісної архітектурно-мистецької досконалості. Унікальність, неперевершеність і відсутність аналогів в інших народів ставить українське церковне будівництво в рівень найвищих світових мистецьких досягнень.

Скрізь в Україні до кінця XVIII ст. дзвіниці були невід'ємною частиною церковного двору, їх розташовували у місцях, звідки голос дзвонів найкраще линув у довкілля. У давнину дзвіниці одночасно були оборонними та в'їзними спорудами, а також спостережними висотними пунктами. Вони виконували такі функції, як господарська (комори на першому ярусі), оборонно-оглядова (галереї, підсябиття), набатно-інформативна (яруси з дзвонами), а також релігійна (каплиці з галереями на другому ярусі в'їзних веж).

Розміри дзвіниць у плані – від 4х4 м до 6х6 м, а інколи й більше. Звичайна висота їх до підхрестового яблука – 8 – 10 м, а окремі каркасні вежі-дзвіниці сягають 25 – 30 м. Двері в них прорізували в нижньому ярусі. Сполучення між ярусами здійснювалось внутрішніми, а інколи зовнішніми сходами. Зруби нижнього ярусу залишали відкритими. Верхні яруси вкривали ґонтом і драницями, а з кінця XVIII ст.

Господарські споруди

Землеробство і переважно зерновий напрям господарювання в Україні сприяли розвитку та поширенню на селі, особливо в XIX ст., такого типу будівель, як комора, її передбачали, передусім, для зберігання зерна, хоча подекуди використовували для схову й інших продуктів харчування, а також одягу. У коморі розміщували жорна, ступу, різні ужиткові речі. Літньої пори тут могли спати окремі члени сім'ї або молоде подружжя. Комора, що відома на Бойківщині та Волині як шпихлір, або кліть, на Поліссі – як стебка, а в деяких місцевостях України – як амбар, належить до досить давніх типів традиційних будівель не лише українського села. Аналогічні будівлі були поширені в Прибалтиці, Карелії, Росії та Білорусі, що свідчить про їх існування в глибоку давнину.

Уявлення про давній тип комори певною мірою дають спостереження окремих архаїчних типів споруд центрального Полісся. Особливу увагу привертає кліть із с. Березове Рівненської обл., реставрована в експозиції Державного музею народної архітектури та побуту України (м. Київ). Це однокамерна, зрублена з соснових колод споруда. Дах – накатний, покритий колотою дошкою. З боку входу влаштовано поміст. Як свідчать матеріали досліджень давньокиївського Подолу, подібні будівлі існували ще в часи Київської Русі. Отже, комора як тип традиційної будівлі пройшла тривалий час розвитку – від простої кліті до високомистецьких витворів народного будівництва.

Важливу роль комора відігравала в забудові селянського двору – була другою за значенням після хати спорудою, і народні майстри приділяли особливу увагу її архітектурному вирішенню. Споруджуючи комору, основну увагу звертали на міцність будівлі і для цього використовували деревину стійких порід.

У 2-й половині XIX – на початку XX ст. комори були найбільш поширені в зернових районах України – у Придніпров'ї, на Полтавщині та Слобожанщині. Тут вони являли собою рублену з брусів чи плах чотирикутну або дещо видовжену в плані кліть з галереєю від входу. На Полтавщині відомі також двокамерні комори. Дахи – переважно чотирисхилі, на кроквах, із солом'яним покриттям. У коморі обов'язково влаштовували міцну підлогу та стелю, а всю будівлю піднімали над землею, встановлюючи нижній вінець зрубу на дубові стояки або на камені. Окрім того, стіни комори ніколи не покривали глиною, завдяки чому споруда постійно провітрювалась і в ній створювались необхідні умови для зберігання засипаного в засіки зерна.

Особливу увагу в процесі будівництва комори приділяли вирішенню галереї. Можна назвати принаймні два прийоми її влаштування. У першому випадку внаслідок винесення нижніх і верхніх брусів причілкових стін створювалась конструктивна основа помосту і піддашка, який додатково підтримувався двома або чотирма колонками, тобто галерея була відкрита. Другий прийом полягав у тому, що в нижні причілкові випуски врубували декілька поперечних брусів, які утворювали невисоку огорожу галереї. Конструктивні елементи галереї, особливо колонки та кронштейни, прикрашалися площинним або рельєфним різьбленням.

На будівництво комори в інших регіонах України вплинули місцеві архітектурні традиції. Зокрема, в районах Поділля та на півдні України зводили каркасні комори взакидку або плетені з наступним обмазуванням глиною. Були також комори кам'яні та глинобитні. Зрубні комори зі стінами, обмазаними глиною, маємо на Закарпатті. З місцевих матеріалів виконували також покриття дахів. Крім соломи, для цього використовували ґонт, колоті дошки, очерет та рогозу.

Комора використовувалась не лише в індивідуальному господарстві, але й для громадських цілей. Наприклад, в окремих селах Наддніпрянщини та Полтавщини на випадок неврожаїв створювався громадський зерновий фонд і для зберігання цього збіжжя декілька комор розміщували на сільському майдані.

З хліборобським заняттям пов'язане також будівництво клуні, яку використовували для зберігання необмолоченого хліба, сушіння та обмолочування снопів. У клуні залишали після обмолоту солому й полову, зберігали ціпи, граблі, вила, лопати й решета для віяння зерна та інше знаряддя. Досить поширена в минулому, ця традиційна споруда, що відома в різних регіонах України як клуня, стодола, тік або гумно, в наш час майже забута.

Найархаїчніші типи клунь виявлені на Поліссі. Дослідники зафіксували квадратні та шестигранні в плані зрубної конструкції споруди, що завершувалися стіжковими дахами, як, наприклад, тік у с. Кишин Житомирської обл., реставрований в експозиції Державного музею народної архітектури та побуту України. Траплялися тут у минулому клуні з накатною конструкцією даху і були також зрубні з дахом на підсішках.

Значну роль у розвитку просторової структури клунь на Поліссі та в інших регіонах України відіграла сошна конструкція даху. Дві сохи, закопані всередині будівлі по поздовжній осі, та встановлені на них сволоки давали змогу значно розширити об'єм будівлі, збільшити її висоту. Залежно від місцевих умов і потреб господарювання їх будували на дві, чотири, шість і навіть вісім сіх. Створювалася досить розвинена, але нескладна просторова конструкція споруди, яка забезпечувала можливість в'їзду навантаженого снопами воза і створення простору для обмолочування зерна. В'їзні ворота значної висоти могли розміщуватися з двох боків будівлі, чим забезпечувався наскрізний проїзд.

Для стін клуні застосовували зрубну або каркасну систему. Дах крили соломою, очеретом, колотими дошками. Подібні конструктивні прийоми поширювались і на інші типи споруд, що давало змогу об'єднувати клуню з іншими господарчими будівлями. Наприклад, на західному Поділлі під спільним дахом, поряд з приміщенням для обмолочування хліба, розміщувалися комора, стайня або об'єкти іншого призначення. На Бойківщині поряд із самостійними будівлями – стодолами – у багатьох випадках тік для обмолочування снопів (боїще) входив до системи стайні або житлового комплексу. Об'єднання боїща з іншими будівлями створювало певні зручності й уможливлювало доцільність використання простору горища над суміжними приміщеннями, а також економію матеріалів.

Серед зернових культур майже повсюдно, особливо на Буковині, Поділлі та Закарпатті, була поширена кукурудза. Для зберігання її качанів будували спеціальні споруди – кошниці. Пов'язані з традиційним вирощуванням кукурудзи як хлібної культури, подібні споруди були у минулому в Молдові, Румунії, Угорщині, країнах Балканського півострова, траплялися й на Кавказі. В Україні вона являла собою плетену круглу чи овальну в плані з розширенням угору споруду заввишки 2,5 – 3 м, поставлену на подвір'ї проти хати в комплексі з іншими господарчими будівлями. Плетиво з лози чи ліщини виконували на стояках, що закріплювалися брусками нижньої та верхньої обвязок. Встановлена на камені, споруда піднімалася над землею й завершувалася чотирисхилим солом'яним чи ґонтовим дашком зі значними виносами стріхи.

У селянському дворі споруджували також погріб (у деяких регіонах – льох, пивниця) для зберігання овочів у зимовий період. Влітку тут тримали молочні та інші продукти. Подібні споруди виникли в глибоку давнину. Наприклад, невеликі ями для зберігання зерна, м'яса, риби та інших продуктів виявляли в розкопах поселень зарубинецької доби. Погріб розташовували близько від житла на підвищеному сухому місці. Найпростіша будівля являла собою невелику яму з закріпленими стінами та з насипаним зверху по дерев'яному настилу шаром ґрунту. Над отвором такої будівлі інколи влаштовували навіс. Пізніше над ямою почали зводити курінь або невелику споруду з низенькими стінами й дахом. Цю наземну частину приміщення використовували для зберігання восени овочів і фруктів, а також різного реманенту.

Господарська діяльність селян тісно пов'язана з тваринництвом – розведенням корів, овець, коней, свиней, різної птиці. Господарський досвід і давні традиції тваринництва відображались у відповідних типах споруд, зокрема таких, як хлів, повітка, стайня, кошара, саж, курник та ін.

Природні й соціальні умови та наявність будівельних матеріалів значною мірою впливали на формування архітектурних особливостей господарчих будівель. Але загалом архітектурно-будівельні прийоми зведення господарчих споруд у кожній місцевості ідентичні. Для Бойківщини характерне об'єднання стайні з боїщем. Для утримання корів на Наддніпрянщині, Полтавщині та Слобожанщині будували повітки, на Поліссі – хліви, у Карпатах – стайні, на Поділлі – шопи.

Свиней утримували в сажах, які являли собою невеличку, розмірами близько 2 х 2 м в плані, зрубної конструкції кліть, що піднімалася на 20 – 30 см над землею і завершувалася солом'яним покриттям. В одній із стінок влаштовували дверцята. Виноси декількох нижніх колод бічних стінок кліті утворювали виступ для влаштування годівниці. Саж розміщували в глибині двору, на певній відстані від житла.

Птицю в деяких регіонах також утримували в окремих спорудах. Найбільшою виразністю відзначаються курники Поділля – круглі або овальні в плані споруди, плетені з лози й обмазані глиною, з масивними солом'яними дашками, їх стіни білили й покривали декоративними малюваннями.

Крім розглянутих будівель господарчого призначення, до комплексу двору могли входити й інші: сушня – споруда для сушіння фруктів; оборіг – навіс для зберігання сіна; омшаник (бджільник) та ін. Разом із житлом вони утворювали цілісний, органічно пов'язаний комплекс. Його облаштування та просторова організація в кожному регіоні мали свої особливості.

Значна група сільських будівель споруджувались, як правило, поза садибою і використовувалися селянами спільно. Це водяні та вітряні млини, криниці, кузні, олійниці тощо.

Важливу роль у житті селян відігравала кузня. Це, як правило, однокамерна з піддашком споруда. Основними елементами її внутрішнього обладнання були піч з горнилом, ковальський міх, ковадло. Залежно від наявності матеріалів, у різних регіонах були кузні зі зрубними, каркасними або мурованими стінами. Покрівлю влаштовували із соломи або дерева. Отже, архітектурний вигляд цього типу споруд збігався з характером інших будівель певного регіону.

Із суто громадських споруд села XIX – початку XX ст. варто назвати такі об'єкти, як корчма, школа, сільська управа. За типологічними характеристиками ці об'єкти здебільшого були трикамерними будівлями і зводилися на зразок житлових будинків відповідних регіонів.

Переважно громадськими були й криниці. Влаштовували їх у низинних місцях, де водоносний шар розташовувався неглибоко. Стіни колодязя, залежно від наявності матеріалу, виконували з дерева або каменю. Наземна частина також була зрубною або мурованою на висоту 1 м від землі. Відповідно до глибини колодязя влаштовували пристрій для підіймання води. Найдавнішим і найпоширенішим таким пристроєм був "журавель".

Серед інших надзвичайно цікавих типів сільських споруд – водяні та вітряні млини, у спорудженні яких добре виявилися творча й інженерна думка народних майстрів, їх мудрість і кмітливість у приборканні сил природи.

В Україні водяні млини та вітряки почали споруджувати ще в середньовічні часи. Проте водяні млини з'явилися дещо раніше, ніж вітряки.

Наявність значної кількості гірських потоків та невеликих річок сприяла значному поширенню водяних млинів на Гуцульщині, Бойківщині, Волині та Закарпатті. Меншою мірою їх будували в селах Наддніпрянщини, Полтавщини, Слобожанщини та Поділля.

Споруджували два типи водяних млинів: стаціонарні (гребельні) та наплавні. Наплавні млини застосовували лише на великих річках. Основою, на яку встановлювали саму конструкцію такого млина, були човни (баржі). У разі потреби їх можна було переміщувати вздовж річки.

Для стаціонарного млина вибирали місце, де на річці чи потоці можна було спорудити греблю й подавати воду до вертикального колеса – приводу, закріпленого на горизонтальному валу. Коли колесо оберталося, то відповідно обертався й вал і через систему передач приводив у дію механізм розмелювання зерна.

Стаціонарні водяні млини залежно від системи приводу, тобто від способу подавання води до колеса, поділялися на пристрої з верхнім і нижнім боєм. У млинах з нижнім боєм колесо-привід оберталося під впливом напору течії, а з верхнім – приводилося в рух водою, що жолобами подавалася зверху й спадала на лопаті-ковші.

Конструктивне та архітектурне вирішення будівель водяних млинів суттєво не відрізнялося від традиційних способів народного будівництва в тій чи іншій місцевості. Відповідно до місцевих умов корпус млина міг мати зрубну або каркасну конструкцію, рідко – муровану. Скажімо, водяні млини на Бойківщині та Гуцульщині – переважно каркасні, на Буковині – здебільшого з мурованими стінами. Покривали їх найчастіше соломою, Ґонтом чи драницею. Інколи в будівлі, крім приміщення для механізму, влаштовували кімнату з піччю та двома віконцями. Там жив мірошник або ночували люди, очікуючи своєї черги молоти зерно. Кілька подібних оригінальних млинарських споруд експонуються в музеях просто неба, зокрема у Львівському музеї народної архітектури (із с. Либохора Львівської обл.) і в Державному музеї народної архітектури та побуту України (із с. Пилипець Закарпатської обл.).

Нерідко, особливо в Карпатах, водяні млини об'єднували з фолюшами (сукновальнями). На Буковині траплялися млини, які безпосередньо входили до комплексу житлової будівлі (хати), займаючи частково приміщення сіней.

У XIX ст. на Полтавщині, Слобожанщині, Наддніпрянщині та Півдні України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів. Будували їх обіч доріг, у полі чи на пагорбі за селом, поодинці або групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу роль у забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села.

Конструктивно вітряки поділяють на стовпові (козлові) та шатрові (голландські). Корпус стовпового вітряка разом з механізмом для розмелювання зерна, валом і крилами встановлювали на нерухомій зрубній або мурованій основі-стільці. Він повертався навколо масивного стовпа, глибоко закопаного чи закріпленого на стійкій хрестовині (у цьому разі вітряк називався козловим). Попередниками стовпових вітряків були споруди з непорушним корпусом, повернутим крилами в той бік, звідки найчастіше віяли вітри.

На відміну від стовпових, корпус шатрових, або голландських вітряків був нерухомий – повертався лише дах (шатро) споруди разом з крилами та горизонтальним валом. Корпус такого вітряка, восьмигранний чи круглий у плані, звужувався вгору, що надавало споруді більшої стійкості.

На Поліссі, де здебільшого були такі млини, траплялися й вежоподібні вітряки з вертикальними стінами – так звані кругляки.

Шатрові й стовпові вітряки мали переважно два рівні. На першому розміщувалася комора для зерна та борошна, на другому – механізм для розмелювання, інколи – ступа. Залежно від виду будівельних матеріалів, у різних історико-етнографічних регіонах України стіни корпусу вітряка зводили зрубної або каркасної конструкції. На Півдні їх нерідко мурували з каменю. Дахи покривали соломою, ґонтом, драницею, а на зламі XIX – XX ст. – і бляхою.

Принцип роботи всіх типів вітряків майже однаковий. Від натиску вітру крила (їх могло бути чотири, шість або вісім) повертались і приводили в рух горизонтальний вал. Як і в водяних млинах, разом з валом поверталося насаджене на нього колесо з кулачками, яке через "баклушу" приводило в рух веретено з верхнім каменем. Камені встановлювали на невисокому помості, над ними закріплювали кіш для зерна. Жорна закривали дерев'яним кожухом. Вітряки були на одну та на дві постави (пристрої для молоття). Інколи поряд з механізмом розмелювання встановлювали механічні ступи. Вітряки завжди обладнували гальмом, а оскільки механізми розмелювання здебільшого встановлювали на другому ярусі, то і пристроєм для піднімання мішків із зерном. Корпус або шатро вітряка повертали за допомогою водила і прикріплювали його до стояків, установлених навколо споруди.

Незважаючи на однотипність механізму та принципу його дії, у різних історико-етнографічних регіонах України вітряки різнилися особливостями архітектурного вирішення. На Наддніпрянщині й Полтавщині, наприклад, вітряки стовпового типу були масивні, на низькій основі, дещо присадкуватої форми, їхній корпус – переважно каркасний, обшальований дошками по вертикалі. Були вони одно- та двоповерховими. Двоповерхові вітряки здебільшого мали галереї або піддашки.

У степових місцевостях України, особливо на Слобожанщині, вітряки були досить високі; висота їх інколи досягала 10 – 12 м і більше, їх стрункий каркасний або зрубної конструкції корпус встановлювали на високому дерев'яному стільці. Завершувався він шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам привабливості.

На Поліссі, крім вітряків шатрового типу, побутували стовпові, переважно зрубні, хоча ставили й каркасні. Стовпові вітряки Півдня України за характером наближалися до слобожанських, але їхня основа, як правило, була мурованою. Траплялися тут і шатрові вітряки, круглі в плані, з мурованим бочкоподібним корпусом (наприклад, у с. Олександрівка на Херсонщині). Для Буковини характерні шестикрилі, стовпового типу вітряки з вишуканими пропорціями, їхній корпус на рівні другого ярусу розширений у бічних напрямках. Двосхилі дахи тут покривали ґонтом.

Усе це дає підстави для висновку, що народні майстри дбали не лише про конструктивно-технічну й суто технологічну доцільність спорудження вітряків, але й про естетичну виразність форми та пропорційність. Скажімо, вітряки із сіл Вільшаної (Харківська обл.), Ширяєвого (Сумська обл.), Лівинців (Чернівецька обл.) та інших, що експонуються в Державному музеї народної архітектури та побуту України, вражають архітектурною довершеністю. Вони по праву можуть зайняти чільне місце серед видатних пам'яток української архітектури.

Декоративні засоби народної архітектури

Регіональні риси народного будівництва виявляються також у застосуванні декоративних прийомів і засобів виразності. Твори народних майстрів відзначаються тек-тонічністю й масштабністю, продуманим колористичним вирішенням і доцільним використанням таких декоративних засобів, як різьблення, розписи тощо.

Простим і доступним засобом створення виразності в архітектурі є застосування кольору. Це пов'язано передусім з використанням у народному зодчестві такого матеріалу, як глина. Покриття каркасних, монолітних, а в окремих випадках і зрубних конструкцій стін шаром глиняної обмазки уможливлювало фарбування їх білим або іншим кольором, що підвищувало естетичні якості будівель.

Традиція фарбувати стіни будівель набула поширення на Поділлі, Слобожанщині, Полтавщині, Наддніпрянщині і частково на Буковині, Закарпатті, Прикарпатті та в південних регіонах України. Як правило, стіни житлових споруд білили, а господарчих – фарбували вохристою глиною. Тильний, а подекуди й причілковий фасади житла та нижні частини стін фарбували в жовті тони.

У кожному історико-етнографічному регіоні України перевагу надавали певній тональній гамі. Зокрема, на Полтавщині були поширені білі та жовті тони, для Наддніпрянщини характерні біла та руда гами тонів, на Поділлі переважав синій тон у поєднанні з рудим.

Надзвичайно привабливими в традиційному зодчестві України є настінні декоративні розписи. До наших днів цей вид розпису в автентичному стані не зберігся, оскільки виконувався нестійкими барвниками та періодично поновлювався.

Традиція розмальовування стін житла, а в окремих випадках і господарчих споруд, сягає глибокої давнини. Але якщо в початковій стадії такі розмалювання мали символіко-магічний зміст, то з XIX ст. вони набувають декоративно-орнаментального характеру й поширюються на Поділлі, Наддніпрянщині, частково в південних районах України, трапляються на Буковині та Закарпатті. Настінні малювання характерні для тих регіонів, де широко застосовувалась каркасна конструкція стін з обмазуванням їх шаром глини. Гладенькі поверхні стін, пофарбовані в білий або інший світлий тон, були придатним місцем для малювання орнаментів.

Розписи виконувалися технікою вільної імпровізації традиційних мотивів без попереднього нанесення малюнка. Як барвники використовувались кольорові глини, різні відвари, соки тощо. У композиції орнаментів переважали рослинні мотиви.

Розрізняють три стійкі композиційні прийоми орнаментального декорування. Найпоширенішою була лінійна композиція, що являла собою ритмічно повторюваний елемент. Такий розпис у вигляді фриза розміщували у верхній частині стіни, а також застосовували для часткового облямовування вікон і дверей. Самостійну орнаментальну композицію, що мала вигляд стебла чи пучка стебел, розміщували, як правило, у проміжках між вікнами та дверима. Суцільне покриття площини стіни рослинним орнаментом характерне для інтер'єру житла. Досить часто такий прийом використовували для розмальовування печі.

На Прикарпатті, Закарпатті та Буковині в окремих пам'ятках храмової архітектури XVII – XVIII ст. збереглися настінні сюжетні розписи. Стіни українських церков, виконані з брусів, мали в інтер’єрі великі площини, що створювало умови для розмальовування храмів.

Живописом покривали стіни центрального зрубу – нави, інколи розмальовували стіни бабинця та вівтаря. Різні за параметрами, сюжетні композиції, що вільно розміщувалися на площині, нерідко повністю вкривали внутрішні площини зрубу.

Одним з найдавніших засобів виразності, що застосовувався народними будівничими для опорядження традиційного житла, храмових споруд і деяких господарчих будівель, є декоративне різьблення. Його застосування характерне для Закарпаття, Бойківщини, Гуцульщини, Слобожанщини й Полтавщини; у храмовому будівництві воно використовувалося повсюдно.

Найчастіше застосовували площинне різьблення, характерна особливість якого полягає в тому, що геометричний або рослинний орнамент створюється на площині дерев'яного елемента способом неглибокого виймання. Таке різьблення розташовували на віконних і дверних обрамленнях, ним покривали сволоки й інші конструктивні деталі будівель. У традиційному будівництві площинне різьблення набуло поширення на Гуцульщині, Бойківщині, Закарпатті.

Композиційними елементами геометричної орнаментики площинного різьблення одвірків на Закарпатті та Галичині були переважно коло, заповнене дрібним мереживом трикутників, та кручена вірьовка. Симетрично розміщені у верхній частині одвірка два або п'ять кіл, окантованих трикутними зубцями, нагадували квітки соняшників.

У площинному різьбленні одвірків житлових споруд Бойківщини зберігаються мотиви мережива з трикутників та кола, трактованого у вигляді квітки. Уся композиція орнаментики загалом має рослинний характер.

Часто в загальну композицію площинного орнаментального різьблення одвірків і сволоків органічно впліталися дати побудови споруди, імена будівничих, хрести та інша символіка.

На Лівобережному Поліссі, Наддніпрянщині, Слобожанщині та Полтавщині переважало рельєфне різьблення, яке, на відміну від площинного, більш виразне і являє собою орнаментальну різновисотну композицію. Виконували таке різьблення на одвірках, лутках, карнизах храмових споруд і сволоках житлових будівель. У композиції різьблення зазначених регіонів геометричні й рослинні мотиви поєднувалися з класицистичними елементами. Повсюди в Україні У XVII – XIX ст. техніку рельєфного різьблення використовували для декорування іконостасів.

Чітка тектонічна структура різьбленого каркаса визначала композицію іконостаса, організовувала інтер'єр храму, забезпечувала синтез архітектури, живопису й декоративної пластики.

Орнаментальне різьблення іконостасів XVI – XVII ст. у вигляді виноградної лози та аканта зі стриманою композицією з часом набуває вишуканості форм, соковитої й розкішної рельєфності. Певним чином видозмінюється і мотив різьблення: традиційна виноградна лоза доповнюється місцевими рослинними мотивами соняшника, груші, яблука тощо.

Поряд із застосуванням зазначених видів різьблення, на Гуцульшині, Бойківщині та Закарпатті набуло поширення оздоблення конструктивних деталей будівель (стовпців і підкосів галерей, кронштейнів, консольних частин балок тощо) об'ємним і контурним різьбленням.

Починаючи з 2-ї половини XIX ст., з розвитком гончарних промислів у селах окремих регіонів з'являються кахляні печі. Традиція облицьовувати печі кахлями побутувала на Гуцульщині й Полтавщині. Траплялися кахляні печі і в Середній Наддніпрянщині та в інших регіонах України.

У народному будівництві набули поширення два типи кахель – мальовані та рельєфні. На лицьовій поверхні кахель першого типу полив'яними фарбами створювали орнаментальну або сюжетну композицію. Однією з характерних рис мальованих кахель була вільна манера нанесення малюнка. Високим мистецьким рівнем славилися мальовані кахлі Гуцульщини з притаманним їм тонким поєднанням зелених, коричневих і світло-жовтих тонів та виразним і вільним малюнком.

Рельєфні кахлі за характером орнаментальних мотивів наближаються до різьблення по дереву, що пояснюється використанням для їх виготовлення форм з дерев'яною різьбленою основою. Рельєфні кахлі широко застосовувалися для облицювання печей на Полтавщині.

Як бачимо, у народному будівництві України простежуються традиційно стійкі архітектурні й декоративні засоби виразності, які характеризуються регіональною спільністю композиційних принципів і виконавських прийомів.

Для народної архітектури характерна певна усталеність традицій, нашарування та співіснування звичних конструктивних і художніх прийомів на тривалому відрізку часу. Тому поряд з композиційними прийомами XIX ст. в окремих регіонах України, зокрема на Поліссі і в Карпатах, у селянських будівлях збереглося багато архаїчного, властивого раннім стадіям розвитку традиційного будівництва.

Визначальною сутністю української народної архітектури є інтегрований досвід багатьох поколінь людей, який набув значення художніх традицій, що знайшли своє втілення у формі будівель, їх конструктивній структурі та мистецькому трактуванні декоративних елементів, органічно пов'язаних із формою.

Поділля

Поділля – історико-етнографічний регіон України. Воно займає землі літописного "Пониззя" – межиріччя Південного Бугу і Дністра.

Тут завдяки пагорбистому рельєфу будівлі найчастіше розташовували на різних рівнях. Саме цим подільські села нагадують карпатські.

На верхній терасі – хата, на нижній – господарська частина. З'єднуються вони підмурком. Такі "висотні садиби" вивищуються над рівнем вулиці на 1 – 10 м. Підмурки з каменю надають їм вигляду суцільних скель. А з іншого боку вулиці їх мовби підтримували "заглиблені садиби". Таким чином створювалася цілісність забудови.

Типовим рельєфом найдавніших подільських поселень були похилі надрічкові плато. Визначена територія приблизно посередині перетиналася головною вулицею вздовж течії річки. Отож довколишні садиби мали з одного боку висотний, а з протилежного заглиблений характер.

Житловим будовам цього регіону притаманна врівноважена симетричність у загальних рисах, а силует хати має чітку динаміку ритму, яка виявляється у співвідношенні горизонтальної основи і краю стріхи з вертикалями стін, дверей та вікон.

Подільські оселі вирізняються мальовничими фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису.

Якщо спробувати відшукати певну періодизацію конструктивних змін в історії зародження та розвитку подільської оселі, то можна виділити два етапи, які послідовно змінювали один одного і вносили кардинальні зміни у життєдіяльність людей. Перший із них має принаймні не одну тисячолітню "біографію", оскільки сягає корінням у часи трипільської культури, а другий розпочався з приходом сюди слов'ян і пов'язаний із використанням під час спорудження жител дерева. Це було напівземлянкове – спочатку стовпове, згодом зрубне будівництво. Але з XIII ст. основним матеріалом у ньому стає глина. Радянський етнограф Є.Бломквіст назвав такий спосіб процесом зворотного руху від дерев'яної хати до глиняної мазанки, яка тут збереглася до наших днів.

Технологія спорудження оселі у цих краях упродовж століть залишалася майже незмінною, оскільки була досить простою, тобто найоптимальнішою у тих умовах, оскільки базувалася на місцевих матеріалах. І для її реалізації було достатньо зусиль однієї чи кількох родин.

Каркас робили з дуба, стіни, а також стелю заплітали грабовим хмизом (найчастіше) й закидали змішаною з половою чи січкою глиною; долівка теж була з глини, бо на рівну поверхню накладався шар вальків, які потім нею ж й покривали. Дах накривали соломою. Вальки це такий будівельний матеріал, до складу якого входить два основні компоненти –солома і в'язкий вологостійкий суглинок, що після висихання набуває міцності цементу.

Крутили вальки жінки, а вкладали у стіни, починаючи з покуття, чоловіки. У перші три вальки ховали по монеті, щоб у хаті велися гроші. Після їх закріплення майстри (будували найчастіше толокою) пригощалися.

Щодо моделі каркасу, то малося кілька варіантів: на стовпах з кіллям, оплетеним вальками як плотом чи зверху донизу; на стовпах із кіллям, між яким закладали короткі вальки: на стовпах або без стовпів з коротких вальків, які кладуть рядами то горизонтально, то навкіс.

Окремий конструктивний тип становили безкаркасні стіни, заповнені змішаною з глиною соломою.

У північних районах Поділля будували хати на стовпах з ригелями, між якими закладали глину або вальки.

Звичайно, подекуди траплялися хати з сирцевої цегли, каменю, а в Теребовлянському районі на Тернопільщині споруджували комбіновано: знизу – з каменю, зверху – з вальків. Стіни, коли висихали, обмазували глиною і білили.

Таку ж конструкцію мали й стелі, які утримувались на одному поздовжньому сволоку і трьох-чотирьох поперечних. Сволоки здебільшого не білились і виступали над заповненням.

Переважаючим на Поділлі типом була оселя з двома житловими приміщеннями з обох боків сіней. У них малися печі і приблизно однаковий інтер'єр. Менша з них використовувалась як кухня, друга – як кімната для гостей.

У хаті все оброблено глиною і побілено, а у декого декоративним розписом оздоблено піч і стіни. Основні меблі й речі розташовувалися, як і всюди на Україні. Тут тільки замість стола ставили скриню з плоским віком, а на широкому ліжку вивищувалася купа подушок.

Полісся

Родовід поліської хати більшість дослідників починають з часів Київської Русі, коли цей регіон входив до складу середньовічної східнослов'янської держави. Про досвід майже тисячолітнього будівництва на Поліссі свідчать матеріали розкопок у Бресті (відкрито ціле поселення з щільною забудовою) Пінську, Слуцьку, Столині, Давид-Городку, що знаходяться поруч, у Білорусії.

Полісся у минулому – це край лісів, боліт і піщаних острівців. Тут часто біля річок, озерець ставив свою оселю поліщук, користуючись усіма дарами природи. Це були кліті, стебки, однокамерні хати (житлове приміщення). Споруджували їх з кругляків, півкругляків, покривали колотими дошками-драницями. Житла були майже однакових розмірів: квадратні з стіною завдовжки 3 – 4 м. Кліті – найпростіші зруби – були вихідними елементами багатьох споруд: від дерев'яного житла до храму. Стебки були приблизно таких розмірів, як і кліті, але мали вже всередині мазані глиною стіни і стелю, їх опалювали за допомогою жару, який вносився у спеціальній посудині. Іноді в них робили печі. У деяких місцевостях вони видозмінились у хатні прибудови (пукліт, тепла комора, прибік).

Однокамерні хати без сіней побутували серед біднішого селянства майже до кінця XIX ст. За розмірами вони такі ж як кліті й стебки. Отже, їх слід вважати найдавнішими на Поліссі.

У XVI ст. тут відбуваються інтенсивні соціально-економічні процеси, які стимулювали бурхливий розвиток ремесел, товарного землеробства, розширення торгівлі, збільшення чисельності населення (особливо міського). Безумовно, усе це позитивно позначилося і на характері будівництва у сільській місцевості, де проріджувалися ліси, освоювалися нові земельні площі. Такий відносний економічний "бум" призвів до збільшення у господарстві споруд виробничого характеру, зміни покрівельного матеріалу тощо.

Широкого використання у цей період набуває тесане й різане дерево. Стіни кріпляться не лише способом "простий замок", а й "в лапу", "зарізки", "канюки". Рублені (сумикові) дахи замінили кроквяними. До того ж, у XIX ст. надають перевагу не двосхилим, вкритим драницями, а чотирисхилим під соломою.

Найчастіше хати будували з сосни, але використовували і осику, вільху, зрідка тополю, які розрізували по довжині на пленниці. У їх конструкції основою залишається зруб (кліть). До неї за допомогою шулів (стовпів) долучалися комора, сіни, колешня, пукліт. Зовні житлову частину хати всюди, крім прип'ятських районів, обмазували глиною й білили.

Важливе місце у поліському житлі посідає пукліт (пізніша видозміна стебки). Їх влаштовували у сінях за причілковою стіною (від покуті), за піччю (при чільній стіні), називали ще "тепла комора", "прибока" й тримали взимку овочі, картоплю, а влітку – молоко, деякі продукти.

В умовах життя на безлюдді, серед боліт і лісів, виник на Поліссі тип замкнутого двору (хороми, оседки, окружні двори, підварки), аналогічний відомій гуцульській ґражді. У ньому під одним дахом по периметру розташовувалися житло й господарські будівлі. Такий двір захищав худобу і господарство від снігових заметів, звірів. Це відбивалося і у назві. До складу слова, наприклад, "підварок" входило старослов'янське "варок".

Отже, поліські будівлі цього часу великі за розмірами, як правило, багатокамерні. Побутували і "довгі хати" (до 20 м), де під одним дахом із житлом були господарські будівлі. Покривали їх соломою, а у причілках при гребенях залишали отвір у формі трикутника або спеціальне віконце для виходу диму, а пізніше, коли почали ставити "комини", лише для освітлення горища.

На жаль, українська будівельна культура назавжди втратила уже буквально останнього часу окремі унікальні зразки житла, які до наших днів зберігалися у селах, що безпосередньо розташовані у зоні чорнобильської катастрофи.

Великий інтерес представляє інтер'єр народного житла. На жаль, відтворити його в первісному вигляді сьогодні можемо тільки за літературними описами, фотографіями, свідченнями старожилів. З цих матеріалів можна зробити висновок, що він відзначався скромністю як у своєму плануванні, так і оздобленні. Фактично про останнє у повному розумінні цього слова на той час не могло бути й мови, бо в оселі розміщували тільки найнеобхідніші речі.

"Є піч, на виступі якої горять смолисті скіпки. В глибині – кросна, колиска, стіл, оточений лавками. Біля дверей цебер, коцюба. На полицях горщики і стара кварта. В куті під іконою "Діви Марії" – хлібна діжа, над дверима і вікнами – хрестики і символічні знаки...

Підлоги нема – бита земля. Вікна маленькі, частково складені з круглих шибок". Таким побачив інтер'єр поліської хати відомий польський письменник Ю.Крашевський і у середині XIX ст.

І хатні меблі, і посуд, і одяг. і саме житло тут не мають такого барвистого вигляду, як скажімо, на Буковині чи Гуцульщині.

Інтер'єр поліського житла, як і всюди на Україні, протягом тривалого часу не зазнавав змін, а речі в ньому вказують на традиційне раціональне використання помешкання. Кожен куток і суміжні зони у хаті мали певні функції і заповнювались тими предметами які виражали і закріплювали їхній статус. Усе це склалося внаслідок багатовікового життя в однокамерній хаті.

До неї завжди входили через високий поріг. Побутував навіть вислів: "Чоловік вліз до хати". Існує припущення, що таким поріг залишився від тих часів, коли взимку біля печі утримувалися телята, ягнята; інші пояснюють це тим, що на Поліссі часто бували повені, води яких затримував високий поріг. Праворуч або ліворуч – піч. При запічній стіні поруч з нею – високий піл. Навпроти входу – покуть, де стоїть стіл. На стінах над ним на поличці ставили ікони, які прикрашали вишитими рушниками. За ними тримали освячену вербу, гілки калини, засушені квіти. Вздовж чільної та причілкової стін – лави. Перед столом ставили ослін ("стілець"). Це, по суті, лава на дерев'яних ніжках.

У сінях (між вхідними дверима і чільною стіною) підвішували мисник ("полиці") для посуду, найчастіше – це звичайна дошка, яку клали на забиті у стіну кілки, з прибитою до її ребра вузькою рейкою. Пізніше поширився мисник з полицями, закріпленими між вертикальними дошками.

У курних хатах збереглися ще довгі гряди. Два бруси або кругляки врубувалися на запічній і фасадній стінах, за 60 – 70 см від стелі. Пізніше їх використовували як опори для поперечних жердок, на яких сушили льон, коноплі.

Освітлювалося поліське житло скіпками.

Для закріплення скіпки було кілька пристосувань – "світач", "посвіт". Це була витяжна труба у вигляді конуса з широким краєм донизу, а вужчим з отвором до стелі. Виготовляли такий світильник з кори або лози й обмазували глиною, але зручнішими вважалися полотняні, бо вони згорталися. У нижній край їх для надання форми конуса вставляли обруч, а також підвішували залізну решітку, на якій горіли скіпки.

Підвісні посвіти не лише освітлювали, а й частково зігрівали, наповнювали помешкання приємним запахом смоли, дезінфікували повітря. Дослідники Полісся вказують, що на початку 20-х років нинішнього століття майже у кожній хаті була лампа, але висів при стелі й посвіт.

Отже, традиційна поліська хата бере початок з найдавнішого житла часів Київської Русі. Вона зберегла чимало архаїчних рис, зокрема такий важливий елемент слов'янського будівництва як кліть, замкнуту забудову дворів, давні способи перекриття "у сумики" (з рубленими фронтонами), оригінальні способи освітлення тощо.

Можна говорити, що Полісся, його будівлі – це резерват слов'янських старожитностей, яких у такій кількості, мабуть, ніде уже не знайти.

Південь

Південь України освоювався найпізніше, особливо інтенсивно у XVIII – XIX ст. Разом із корінним населенням тут оселилися росіяни, болгари, німці, греки, молдавани. Це вплинуло на загальний характер будівництва в Одеській, Миколаївській, Херсонській і Запорізькій областях.

Природні умови (спека, вітри), наявність таких матеріалів як глина і камінь обумовили спорудження будівель з товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах для вікон і дверей, тривале існування напівземлянок з масивним земляним дахом (побутували у XIX –поч. XX ст.). Стіни завтовшки 0,5 м і дещо заглиблені в землю, без стелі, з двосхилим перекриттям. Його робили так: на крокви клали виноградну лозу, відходи з ковальського горна, потім землю з глиною (до 50 см). Функціонували у ній два приміщення: житлове і сіни, в яких пізніше була виділена комора.

Напівземлянки – релікти стародавнього будівництва. Вони зберегли такі архаїчні конструктивні елементи як сохи, на яких тримався сволок-переклад, перекриття землею тощо.

Наприкінці XIX ст. на Півдні України уже переважали оселі з великими вікнами, високими дахами під соломою або очеретом. Останні були двосхилі і мали невеликі виноси. Використовувалися різноманітні прийоми декоративно-художнього оздоблення: фарбування великих площин стін, декоративний розпис, пластична обробка фронтонів двосхилих дахів і різьблення архітектурних деталей, а в центральній смузі регіону з'явилися пілястри, тяги, карнизи.

Хати на Півдні, як правило, виходили до вулиці причілковими стінами, тому декоративно оздоблювалися і фронтони, де часто дах завершувався фігурною порізкою у формі кінської голови. У язичеських віруваннях слов'ян цій тварині належало важливе місце, вона вважалася оберегом від злих сил. У деяких місцевостях на гребені з обох боків зустрічалося різьблене зображення змії, образ якої символізував вічність, мудрість і життя. Тому її стилізовані зображення можна побачити у декоративно-прикладному мистецтві. Площини фронтонів дахів оздоблювались також ліпними в гіпсі або вирізаними в камені великими розетами – знаками сонця, зрідка зустрічались зображення птахів, квітів.

На Одещині завершення роблять із різьблених кам'яних елементів ("шишок"), яким надають форму ромба, кулі, шишки тощо. Цей прийом застосовують, як правило, у будинках з черепашника.

Для фарбування площин стін та фіксації архітектурних деталей вживали найчастіше різні тони синього кольору (білими залишали тільки конструктивні елементи), подекуди робили декоративний розпис навколо вікон, попід стріхою, на кожному розі.

У плані народне житло цього регіону складалось з двох житлових приміщень, розділених сіньми, більше з яких вважалося святковим і не опалювалося. Повсякденне життя родини проходило у меншому, де була піч, яку наприкінці XIX ст. замінила грубка, а їжа готувалася на плиті у спеціальній комірчині (катражці).

Умеблювання меншого помешкання: традиційні лави вздовж стін, стіл, невелика скриня, піл, ослінчики, а у великому покутті завжди стояв стіл, накритий скатертиною, між ним і ліжком на причілковій стіні – велика скриня із залізним окуттям, оздоблена геометричним орнаментом. Прикрашали ж його дерев'яні лави з поруччям і спинками, на яких олійними фарбами на темно-зеленому, блакитному, коричневому тлі накладалися мотиви рослинної тематики.

У південних районах України колись розписували навіть стіни, практикували кольорове підведення архітектурних деталей. Наприклад, на Миколаївщині зеленою смугою вирізняли рельєфні виступи груби і сволок. Стіни прикрашали мальованими килимами, декоративними панно, орнаментували фризи, серед мотивів переважали вазони, букети, вінки, виноградна лоза.

У наповненості інтер'єрів певну роль відігравали декоративні тканини – рушники з затканими геометричними фігурами, домоткані доріжки з різноманітними художніми композиціями. З розвитком вівчарства на Півдні широкого вжитку набули килими і килимки ("пілочки"). Останні дбайливо зберігали і передавали у спадок, їх наявність свідчила про достаток сім'ї. Килимарські вироби оздоблювали різноманітними орнаментальними композиціями з геометричних елементів і стилізованих квітів на зеленому тлі.