1.Предмет,методи,принципи і функції історії України. Історія походить  від грецького слова  historia , що означає розповідь про минуле, дослідження минулого. Отже історія, як одна  з суспільних наук (наука про суспільство) вивчає минуле людства в усій його конкретності і різноманітності з метою розуміння сучасного і перспектив розвитку.    У найбільш стислому вигляді предмет історії України – це вивчення виникнення й розвитку людського суспільства на всіх  українських  землях з найдавніших часів до сьогодення. Це – аналіз  розвитку суспільно-економічних формацій на українській території,  продуктивних сил, способів виробництва і виробничих відносин між людьми  в кожний конкретний період. Це й висвітлення героїчної боротьби українського народу за утвердження  і розбудову на своїй землі незалежної держави.  Предмет історії України включає: політичні інститути, культуру, мораль, право, звичаї, побут народу, визначення ролі та місця його історичних діячів. Отже предмет історії України – це не лише перелік основних подій і явищ, але й розуміння історії як безперервного процесу її пізнання, в якому сплелися закономірності і суперечності, геополітичне положення і ментальність народу, геніальні прозріння й помилки  його вождів, впливи близьких і далеких сусідів – усе те, що вважають історичною долею народу.    Історія України – це не  лише наука і навчальна дисципліна. Це – частина національного світогляду, складова загальної культури кожної людини.    У вивченні і викладанні історії України застосовують ті самі методи, що й у вивченні інших дисциплін гуманітарного циклу: історико-хронологічний, порівняльний та синхронний аналізи подій і явищ. Названі методи вивчення історії України застосовуються у взаємозв’язку з принципами об’єктивності  та історизму. Ці принципи вимагають у вивченні  історії України  опиратися на конкретні факти, документи, історичні джерела, причому брати їх у сукупності і взаємозв’язку – як позитивні, так і негативні (не „висмикувати” лише окремих фактів, не „підтасовувати” їх залежно від політичної кон’юктури, як це часто траплялося в нашій історії). Принцип історизму дозволяє  побачити, як та чи інша подія, історичне явище  виникли, який шлях у своєму розвитку пройшли і чим вони завершились. Порівняльний принцип дозволяє порівняти, як було і як є, порівняти  історичні процеси в Україні та в інших країнах, що дає можливість детальніше оцінити здобутки чи прорахунки, стан  української держави, суспільства в конкретний історичний період. Основні функції  історії України:   - пізнавальна (інтелектуально-розвиваюча). Не можна  бути освіченою людиною і не знати „свого роду, племені”, історії своїх батьків, дідів, прадідів, свого народу, своєї Батьківщини. Це особливо важливо для майбутніх учителів.  - практично-політична. Ця функція дозволяє розглядати  історичний процес  в єдності минулого, сьогодення і майбутнього. Адже в історії народу – великий позитивний і негативний  досвід, багаті культурні традиції тощо і, щоб  рухатися  вперед з меншими втратами і прорахунками, треба  знати  історію. Без історичного досвіду кожне покоління  повинно було би повторювати і відкривати те, що було зроблено їх попередниками.  - світоглядна функція. Вона формує погляд на світ, суспільство,   закони його розвитку, сприяє вихованню патріотичних почуттів,  любові до своєї Вітчизни, гордості за Україну, її народ та його  героїчну історію, яка є основною складовою світової цивілізації.

2. Періодизація, історіографія, джерела історії України. Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам'яток писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови. Джерела поділяються на такі види: Речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо). Етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв). Лінгвістичні (мова, діалекти). Усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів'я, приказки тощо). Писемні (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері): –  актові матеріали (офіційні документи різних установ); –  оповідні пам'ятки (літописно-мемуарні та літературні твори). Фотодокументи Особливе місце серед джерел займають літописи – «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи та ін. Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня. До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася  лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають  лише праці М. Грушевського, В. Антоновича,  М.  Аркаса,  Н.  Полонської- Василенко,  Д.  Дорошенка,   Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.    Особливо активно збагачується історіографія історії України з  часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному  дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди. Періодизація (грушевський) 1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.    2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.    3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські  землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.    4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.    5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.    6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення  січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.    7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).    8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР. Періодизація: Археологічна періодизація: 1.Стародавня історія(1млрд р тому-4ст) 1.Кам’яний вік(Палеоліт,мезоліт,неоліт,енеоліт-1млнр-3тиср не) 2.Середньовічна історія(5ст-15ст) 2.Бронзовий вік(2ст до н е) 3.Нова історія(16ст-19ст) 3. Залізний вік(9ст до н е 5 ст н е) 4.Новітня історія.(20ст-21ст)

3. Дослов’янські поселення на території України. Найдавнішою культурою на території України є Трипільська (4-3тис до н е). Дослідив В.Хвойка. Кочовики появились на Україні в Залізний вік. Кіммерійці – перші кочові племена (з 3ст – 7ст до н е). Скіфи (6ст до н е – 4ст до н е). Поховання скіфів в могилах і курганах (Гайманова могила, Товста могила(знайдено пектораль), Солока, Чортомлих). Звіриний стиль у мистецтві (5ст до н е Велика Скіфія). Сармати (3ст до н е – 3ст н е). Античні міста-держави: з 7ст до н е відбуваються грецькі поселення (міста – Тіра, Олівія, Херсонес(Севастополь), Пантікапей, Керч, Боспорське царство (виникло в 480р до н е). Періоди Грецьких міст: 1. Грецький (елінський) (з 7ст по 1ст до н е) 2. Римський (1ст до н е – 3ст н е) Римські міста занепадають у зв’язку з нападом готів, гунів. Перші писемні згадки про слов’ян датуються 1 ст н е. Давні слов’яни: венеди, анти, склавини. Релігія: язичництво. Боги: Велес, Дажбог, Перун, Стрибог. Великі розселення селян відбуваються в 5ст – 7 ст н е.

5. Походження, розселення та устрій східних слов’ян. Київська Русь об’єдналась з таких племен: поляни, волиняни, деревляни, тиверці, уличі, білі ховати, сіверяни. В 9ст утворюється Київське князівство – отримало назву «Руська Земля». Очолили це князівство Аскольд і Дір. За часів Аскольда й Діра зросла могутність Київської держави, розширилися її кордони: владу Києва визнали племена деревлян, частина сіверян і дреговичів. Була також невдала спроба приєднати полочан і кривичів. Київ став не тільки великим торговим містом, осередком полянської землі, а й перетворився на центр наддніпрянської держави, яка мала у своєму розпорядженні могутнє військо й кинула виклик самій Візантії. 882р- завоювання Києва новгородським правителем Олегом. Князь Олег (882-912рр). 883 року Олег здійснив похід на деревлян. Князь будував нові міста та могутні фортеці, у яких залишав своїх намісників, «святих і великих князів», що керували прилеглими територіями та військом. Найбільшими містами Олегової держави були Київ, Чернігів, Новгород, Смоленськ, Псков, Ростов. Здійснив два вдалі походи проти Візантії — 907 і 911 pp. Князь Ігор (912-945рр).941 року Ігор розпочав військовий похід проти Візантії. Однак похід виявився невдалим. 943 року Ігорева дружина здійснила похід до Каспійського моря, розгромила багато мусульманських місій і з великою здобиччю повернулася до Києва. Княгиня Ольга (945-964рр). Спалила місто Іскоростень. Прийняла християнство. Упорядкувала сплату данини. За часів Ольги міжнародний престиж Київської Русі значно зріс. І Візантія, і Німеччина — авторитетні світові держави середньовіччя — мали дипломатичні відносини з Київською державою, вбачали в ній рівноправного партнера. Князь Святослав (964-972рр). Похід н Волзьку Болгарію. 969р – 1ий балканський похід завершився поразкою. 2ий балканський похід. Здійснив адміністративну реформу. Володимир Великий (980-1015рр). Церква назвала князя Володимира святим, а народ — Красним Сонечком. 988рр хрещення русі. Закон Руський і Статут Земляний. Побудував першу церкву – Десятинну. Ярослав Мудрий (1019-1054рр). Остаточно знищив Печенігів – 1036р. Збудував Софіївський Собор, Золоті ворота. Була найбільша бібліотека в світі. Перший писаний закон «Руська правда». «Тесть Європи».

6. Соціально-економічний розвиток і духовне життя Київської Русі. Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича Ярослава Мудрого. Процес державотворення був законодавчо закріплений адміністративною реформою князя Володимира Великого, яка перетворила князівства у невід'ємні частини єдиної великої європейської імперії, що називалася Київська Русь. У перші роки формування Київська Русь була надплемінною державою. З часом вона перетворилась на державу територіальну. У цьому процесі змінювались і форми державності-спочатку це була дружина державність, за часів князювання Володимира Великого та його адміністративної реформи - ранньофеодальна, великокнязівська, монархічна держава, в якій дружина перестала відігравати свою привілейовану попередню роль і при Ярославі Мудрому перетворилася на військову силу. ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ - Володимир першим використав для оборони так звані "змійові вали", які тяглися на сотні кілометрів понад річками, що впадали в Дніпро. Територія Київської Русі за Володимира стала найбільшою в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км. Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве управління відтепер було зосереджено в руках великокнязівських намісників і посадників. У важливих політичних центрах Русі - Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Іскоростені - Володимир посадив своїх синів, чим впровадив династичне правління в державі. Найголовніше досягнення Володимира - введення християнства 988 року. З точки зору внутрішньої політики християнство ставало могутньою ідеологічною силою в руках держави. Згодом і сама церква стає державним атрибутом. ЯРОСЛАВ МУДРИЙ розгорнув широку розбудову та укріплення міста. Воно було обведено величезними валами і рубленими стінами. Межі Києва часів Ярослава окреслювались з півдня майданом Незалежності, вулицями Мала Підвальна і Ярославів вал, з заходу - Львівською площею, з північного сходу - Великою Житомирською вулицею та схилами Дніпра. В системі укріплень міста було троє воріт: Золоті, Лядські та Жидівські. Значну увагу Ярослав приділяв розвитку культури і освіти. Насамперед слід зазначити появу писемності, яка за останніми дослідженнями виникла ще до введення християнства. Пізніше був створений Кирилом і Мефодієм слов'янський алфавіт, який став називатися "Абетка" або "Кирилиця". Поширення писемності сприяло створенню шкіл як для знаті, так і для дітей нижніх верств населення. Київська Русь мала школи як для хлопчиків, так і дівчаток. Перша жіноча школа в Європі була організована у Києві при Андріївському монастирі 1068 року дочкою Всеволода Ярославовича. За часів Ярослава Мудрого при Софійському соборі в Києві була заснована перша на Русі бібліотека, де писалися літописи і перекладалися книги, особливо з грецької мови. Давньоруській державі було добре відоме музичне і театральне мистецтво, знання з основних правил арифметики, геометрії, географії.

7. Монголо-татарська навала та її наслідки для Київської Русі. На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.    У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване.Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.    Падіння 1240 р. міста Києва – центру  Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати.   Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель: – Руйнація та падіння ролі міст. – Занепад ремесла і торгівлі. – Демографічні втрати. – Знищення значної частини феодальної еліти.     Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

8. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі. Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства. По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Древньоруської держави Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства. Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Але після смерті Ярослава Галицьке князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між боярами, багато з яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.    У цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м. Володимирі). За правління талановитого князя Романа Мстиславовича (1160–1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а на міщан, дружинників і частину дворянства, вдалося забезпечити внутрішню стабільність Волинського князівства та вперше у 1199 р. об’єднати галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва.    Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202– 1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпалося.    Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. За князювання Данила Романовича (Галицького) особливого розквіту досягла Галицько-Волинська держава.

9. Данило Галицький і його роль в укр. історії. У 1229р Данило опанував Волинню, а в 1238р – Галичиною. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові – Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста – Галич, Володимир, Кам’янець. Згодом Данило Галицький здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захопив Люблін і Люблінську землю. Наприкінці 1245 р. Данило їде у м. Сарай – столицю Золотої Орди, де дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. В антитатарській політиці Данило Галицький  намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте антитатарська політика не була реалізована.    У  1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Луцьк, Кременець. У 1264 р. Данило Романович помер.

10. Історичне значення Київської Русі і її спадкоємниці – Галицько-Волинської держави.  Історичне значення Київської русі  перш за все полягає в тому, що вона: – вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну  могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“; –  сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної  і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.); – відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі; – зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників; – захистила Європу від азіатських орд; – підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами; – Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.  Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на культуру західноєвропейських цивілізацій.

11. Загарбання укр. земель Великим князівством Литовським. У 13-15ст. ослаблені золотоординським ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Миндовгом, що захватив «Чорну Русь» (сучасну Гродненську область Білорусії); Вітеном і Гедимином, що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом, що захватив велику частину укр.з. частину російських земель (від сучасних Волині до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ); Витовтом, що захватив південно-укр. степ аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголотатарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) державний мова - староруська, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) В.К.Л було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр. і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів. 

12.Українські землі в складі королівства Польського. Експансія Польщі на українські землі у першій половині XIV ст. призвела до того, що в середині XIV ст. Галичина і Холмщина були підпорядковані польському впливові, а в 1387 р. їх остаточно включено до складу коронних земель. Згодом до Польщі відійшли Західна Волинь і Західне Поділля. У 1434 р. всі ці регіони було перетворено на Руське воєводство - одну з адміністративних одиниць Королівства Польського. Невдовзі відбулася реорганізація адміністративно-територіального устрою держави, її було поділено на Велику Польщу (п'ять воєводств) і Малу Польщу (приєднані українські етнічні території).

13.Соціально-економічне життя в Україні в другій половині 14-16ст. За польсько-литовського панування на українських землях тут відбулися значні зміни не лише в політичному, але й соціально-економічному житті.    На ярмарках Львова, Луцька та інших міст продавали тисячами волів та іншу худобу, яку згодом переправляли далі на Захід, де були значно вищі ціни. Основним перевалочним пунктом худоби і зерна в Європу став м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво вплинуло на сільськогосподарське виробництво у Польщі та в українських землях. Зростання попиту на продукти землеробства і скотарства зумовили: – розширення орної землі, збільшення виробництва продукції на продаж; – якісні зміни в техніці та технології господарювання – розширився асортимент сільськогосподарських культур, появилися водяні млини і т. ін.; – гостроту питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.    Еволюція феодальних відносин зумовила зростання великого землеволодіння, як князівського, так і боярського. На початку XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родів, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами бурхливого росту великого феодального землеволодіння були висококнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель. Так на Волині найбільшими землевласниками були князі Острозькі, Чорторийські, Сангушки, Радзивіли, Вишневецькі; на Київщині і Подніпров’ї – Заславські, Ружинські, Немиричі; на Брацлавщині і Поділлі – Потоцькі, Замойські, Язловецькі   Посилилося кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.    Основою економіки українських земель і надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з’являються фільварки – феодальні господарства, які базувались на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов’язувалися з виробництвом сільськогосподарської продукції на ринок. У фільварках розвиваються різні ремесла – млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.  Першим українським містом, якому було надано в 1339 р. Магдебурзьке право, стало м. Санок Галицько-Волинського князівства. В 1356 р. його отримав Львів, в 1374 р. –  Кам’янець, в кінці ХV століття – Київ.  В соціальній сфері українських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків.На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан – шляхта, до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Місце і роль цієї шляхетської групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю. Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани – члени великокнязівської ради та найзаможніші доходами, які у воєнні походи виступали не у складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами. Найнижчий щабель шляхетського стану займала дрібна шляхта (зем’яни), які становили проміжну ланку між аристократичною верхівкою і селянством.Окрему суспільну верству населення займало духовенство, якому належала важлива роль та особливе місце в українському суспільстві. Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке в період формування фільваркової системи господарювання поступово перетворюється на верству кріпаків.    Отже, в XIV–XVI ст. в соціально-економічному житті на українських землях у складі Литви та Польщі відбулися кардинальні зміни не тільки в техніці і технології господарювання, але й у сфері земельної власності та організації праці, в становій організації суспільства. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових міст, поглиблення спеціалізації ремісництва, утворення цехів. Розвитку ремесла і торгівлі сприяло отримання Магдебурзького права окремими українськими містами.

14.15. Укр. землі під владою Речі Посполитої. 15.Становище укр. землі у складі ВКЛ і КП. Ідея об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею втілювалася в життя доволі довго: від 1385 p., коли між двома державами було укладено Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди-унії обговорювалися й підписувалися вісім разів. Велике князівство Литовське прагнуло здобути союзника в боротьбі з Московією. Виснажливі війни (особливо Лівонська війна 1558—1583 pp.) коштувала Литві значних територій, величезних людських жертв і загрожувала цілковитим поглиненням з боку Московії. Українську, білоруську та литовську шляхту, крім того, приваблювала польська модель державності з притаманними їй політичними правами і становими привілеями для шляхти. Українці схилялися до об'єднання з Польщею й через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, оскільки протидія можновладців Великого князівства Литовського спустошливим набігам татарських і ногайських орд була неефективною. Прагнули об'єднання і в Польщі: польська шляхта сподівалася в такий спосіб розширити свої володіння, адже в самій Польщі вільних земель уже майже не було. Чергова унія обговорювалася на Люблінському сеймі 1569 р. Півроку польські та литовські посли не могли дійти згоди. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королівством в одну державу, своїми в Литовському князівстві мали лишатися тільки адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських послів чинити опір: вони прагнули якомога повніше зберегти державну окремішність свого князівства. Врешті 1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про унію двох держав: Великого князівства Литовського й Польщі. Найважливіший наслідок Люблінської унії для України — втрата державності, яка, нехай і в обмеженому вигляді, зберігалась у Великому князівстві Литовському. Унія за своєю суттю була актом загарбання Польщею українських земель. Отож, землі України після Люблінської унії переділили кілька держав. Більша її частина, зокрема Підляшшя, Волинь, Брацлавщина (Східне Поділля) й Київщина, відійшла до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина й Західне Поділля. Уся Берестейщина залишалися за Великим князівством Литовським. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавії, Закарпаття з XIII ст. — у складі Угорщини. У 1526 p., після поразки під Могачем, українське Закарпаття поділили між собою Австрія і Трансільванія. Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст. захопило Московське царство. Доля українських земель після унії цілковито залежала від зовнішніх обставин: доки безпосередніми господарями маєтків лишалися князі, що володарювали в них і до унії, доки державою правив король, що з розумінням ставився до місцевої віри й звичаїв, доти й життя українців ніби не зазнавало відчутних змін. Та невдовзі після Люблінської унії на землях Київщини, Брацлавщини, Задніпров'я почали з'являтися нові господарі — польські шляхтичі, а разом із ними набули поширення фільваркова система господарювання з панщиною та закріпаченням, а також католицьке віровчення. Проблеми віри та мови після Люблінської унії особливо загострились. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони, безперечно, сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу навчатися в західно-європейських університетах. Проте платою за освіченість часто-густо ставало зречення рідної мови й батьківської віри. Через те що в XVI ст. представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. На українських землях, що відійшли після Люблінської унії до Речі Посполитої, запроваджувався адміністративно-територіальний устрій за польським зразком. Тож тепер у Речі Посполитій на українських землях було 6 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав) та Київське (Київ).

16.Початок українського національного відродження. У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що раніше, із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство з остраху бути записаними до селян й потрапити у кріпаки. Для вирішення цього питання російський уряд створив спеціальний орган — Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів серед представників провідної верстви українського суспільства на межі ХVIIІ—XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу. Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація у 1798 р. "Енеїди" І. Котляревського, написаної народною українською мовою. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненки, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М. Максимовича та І. Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів", анонімний автор якої доводив, що Україна має всі права на відновлення державності. Значне піднесення в країні викликали Великі французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Одним із виявів волелюбних прагнень стало виникнення в Україні таємних політичних товариств. Найбільша масонська ложа діяла в Полтаві під назвою "Любов до істини". Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити панівний лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися у декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Його представники вимагали повалення абсолютизму та створення республіки, ліквідації кріпацтва, рівних прав для всіх, свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні у другій чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток у Харківському університеті. Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії. У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти панівного ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою з них було Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засноване у січні 1846 р. у Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на перебіг і розвиток українського відродження. Тут були історик М. Костомаров, письменник і громадський діяч П. Куліш, професор М. Гулак, видатні етнографи 0. Маркевич і В. Білозерський — усього майже 100 братчиків. Окрасою товариства був Геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. у Петербурзі перший збірник його поезій "Кобзар" відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й справив надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості. Програмні ідеї Братства, зокрема, передбачали: 1) створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності та суверенності; 2) майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; 4) зрівняння у правах усіх слов'янських народів . щодо їх національної мови, культури, освіти тощо. Кирило-Мефодіївське товариство існувало недовго. Уже на поч. 1847 р. його члени були заарештовані й суворо покарані. Але значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження. Незважаючи на всі зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.

17.Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті українського народу. Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях – Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі – Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя – мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище – козацтво.    Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).    Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами. Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об’єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка – прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.  У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.  Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка , у 90-ті роки – на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі.   Козацтво поділялося на полки чисельністю 500–1000 осіб. Полки складалися з сотень. А сотні у свою чергу поділено на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців – кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіально – з 8–10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві змінювали ім’я, аби приховати минуле втікача. Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків із зарубіжними країнами, розподілу землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація – військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавул та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада. У Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т. ін.  Існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.    Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною.    У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список – реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом „старшому”; козацька старшина отримала знаки влади – клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку). Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 – вже тисячу.    Запорізька Січ відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-Волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили хвилю потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.   На початку XVII ст. і серед козаків домінувала поміркована течія щодо Речі Посполитої, найяскравішим виразником якої був гетьман Петро Сагайдачний. Гетьман Сагайдачний здійснив перші конкретнім кроки в напрямі реалізації ідеї утворення української держави – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Він провів також реформу козацького війська, перетворивши його з тимчасових напів партизанських формувань на боєздатне регулярне військо з жорсткою дисципліною, довів його чисельність до 40-50 тис.. Він був видатним культурно-просвітницьким діячем. Завдяки підтримці П. Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив І. Борецького на митрополита Київського, а також кілька єпископі в, чим було  відновлено в Україні православну церкву (уряд офіційно визнав її у 1632 р.). Д П. Сагайдачний перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства (духовенство, шляхта, міщани) для досягнення автономії України у складі Речі Посполитої. Після смерті сагайдачного польський уряд посилює тиск на козаків, що викликало нову хвилю козацько-селянських повстань.       Період козацької активності змінився десятиліттям так званого „золотого спокою”. Але козацько-селянські повстання підготували  ґрунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

18.Причини, характер, рушійні сили і періодизація національно-визвольної війни. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.    З-поміж основних її  причин можна виділити наступні:    Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині  і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.    Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени.    Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.      За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).    Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.   Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. Найобгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р.  і   пройшла у своєму розвитку три основні періоди:    I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела  до утворення Української національної держави – Гетьманщини.     II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України  на Лівобережну і Правобережну.    III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за  возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р. Народне  повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію. На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.

20.Утворення укр. козацької держави – Гетьманщини, її внутр. і зовн. політика. Переможні битви 1648—1649 pp., унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі умовну назву — Гетьманщина. Швидка організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Національно-визвольна війна відкрила широку перспективу для майбуття українського народу. Як відомо, остаточну мету визвольних змагань козацтва Богдан Хмельницький вбачав у відродженні Української держави. При тому гетьман брав до уваги не тільки державотворчий досвід Запорозької Січі й Великого князівства Литовського, а й державницькі традиції Київської Русі та Галицько-Волинського королівства, пам'ять про які жила в колах української православної шляхти й духівництва, а від часів Сагайдачного — і серед козаків. Про живлющість ідеї утвердження козацької держави добре знали в Західній Європі ще задовго до 1648 р. Зокрема, семигородський князь 1628 р. говорив, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему республіку, якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора».Переможні битви 1648—1649 pp., унаслідок яких значну частину українських земель було визволено з-під польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави — Гетьманщини. Від перших місяців Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький зосередив особливу увагу на дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами. Задля успішної боротьби проти Польщі, що була однією з наймогутніших країн тогочасної Європи, уряд Хмельницького мусив перешкодити польським дипломатам у створенні антиукраїнської коаліції, і навпаки створити антипольську коаліцію. З цією метою наприкінці лютого — на початку березня 1648 р. було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством та його васалами — ногайськими ордами, хоча позитивну відповідь щодо залучення Кримського ханства на свій бік від турецького уряду він дістав ще у 1647 р. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією і домовився з протестантською Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Молдавського господаря примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки способів порозуміння зі Швецією. Особливе місце посідали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду (1648 чи 1649 p.), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії. Отже, завдяки активній зовнішній політиці гетьманський уряд спромігся зміцнити позиції України в світі. Вищим органом державної влади була Військова або Народна рада. Вона вирішувала найважливіші питання: про відношення з сусідніми державами та народами, про війну і мир, обирала гетьмана (вищу посадову особу) і Генеральний уряд. Військова рада складалась із козацької старшини і «всього війська Запорозького». Військова рада обирала вищих посадових осіб, перш за все главу держави — гетьмана. Він був наділений великими правами, керував роботою Військової ради, очолював збройні сили, підбирав і рекомендував на обрання місцевих керівників. Фактично гетьман зосереджував у своїх руках військову, виконавчу, законодавчу і судову владу. Крім тога гетьман видавав свої розпорядження-універсали, які мали силу закону, підписував міжнародні угоди, розпоряджався фінансами, роздавав землі. Разом з гетьманом, військова рада обирала Генеральну старшину, яка ділила з ним виконавчу владу. Основним адміністративно-територіальним органом управління був полк. Він іменувався за назвою головного міста. Полки не були однаковими ні за територією, ні за чисельністю.. Полковник був не лише воєначальником, а й адміністратором, зокрема, мав право наділяти землею козацьку старшину. У нього був свій власний апарат — полкова козацька старшина — суддя, писар, обозний, осавул. Територіальною частиною полку була сотня. Як адміністративна одиниця вона складалась із кількох містечок і сіл. На чолі сотні стояв сотник, якого обирали на сотенній раді. Сотня складалась з куренів, до яких входило населення окремого села чи містечка. Очолював цю військово-територіальну одиницю курінний отаман. Міста мали свої органи управління, але лише незначна їх кількість зберегла самоуправління, більшість знаходились в залежності від козацької адміністрації.Важливе місце в системі державного будівництва належало армії. В ході визвольної війни вона досягла 300 тисяч чоловік — це була масова народна армія, найбільша в Європі, її ядро складали реєстрові козаки (40—60 тисяч).

21.Поділ України на Правобережну та Лівобережну. Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на поч. 1660-х років розділилася на дві окремі частини — Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом. Після Ю. Хмельницького гетьманом Правобережної України став Павло Тетеря (1663—1665). Влітку 1663 р. інтереси новообраного гетьмана Тетері й польського короля збіглися у питанні щодо початку воєнних дій проти Московії: перший прагнув за допомогою польського війська поширити владу на Лівобережжя й так возз'єднати козацьку Україну, другий хотів відібрати у московського царя Смоленщину. Вже в січні 1664 р. їхні війська дійшли до українсько-московського кордону. Та надалі події розгорталися несприятливо, змусивши нападників повернутися назад. У березні 1664 р. до повстання, що охопило майже все Правобережжя, долучилася інтервенція лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, який прагнув поширити свою владу на всю Україну. Наслідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало перетворення Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров'ю захисників міст і сіл. Поведінка П. Тетері та поляків викликала загальний осуд та ненависть населення Правобережної України, яке навесні 1665 р. знову піднялося на повстання. На початку червня військо гетьмана Тетері було розбите під Брацлавом, а сам він утік до Польщі, звідти — до Туреччини, де й загинув. Як і Правобережжя, Лівобережна Україна в 1660-х роках також переживала тяжкі руйнівні конфлікти, причиною яких, головним чином, були між-старшинські сутички за гетьманську владу. За найвищу посаду тут змагалися наказний гетьман Яків Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко та кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький. У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада, де за підтримки запорізьких козаків та черні й під тиском московського війська гетьманом було обрано І. Брюховецького, а його суперників страчено. І Гетьман Іван Брюховецький (1663—1668) був яскравим представником доби Руїни, демагогом, який створив собі імідж захисника козацьких праві вольностей, палким прихильником московської орієнтації. Саме він став першим з українських гетьманів, який відвідав Москву й у 1665 р. підписав т.зв. Московські статті, що значно обмежували політичні права України: 1) безпосереднє управлінця військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України передавалося царським воєводам; 2) московські військові залоги мали перебувати в усіх великих українських містах; 3) обмежувалося право вільного обрання гетьмана; 4) заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами тощо. Московські статті стали важким ударом по українській державності. Тому в Україні почало ширитися загальне невдоволення як політикою І. Брюховецького, так і московськими порядками. Чашу терпіння переповнили події, пов'язані з Андрусівським перемир'ям, укладеним між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. Воно фактично узаконювало поділ України — Лівобережжя залишалося у складі Московії, а Правобережжя переходило під владу Польщі. Це створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави та возз'єднання в межах усіх етнічних земель, де проживали українці. У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. До середини березня більшість території Лівобережжя було визволено. Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому, якого 18 червня 1668 р. замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською політикою.

23. Ліквідація спадкоємного гетьманату. Корсунська рада ще за життя Б.Хмельницького обрала його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату. Після поховання Б.Хмельницького старшинські угрупування відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Найбільш успішно у цьому напрямі діяв генеральний писар І.Виговський. Спочатку (у вересні 1657 р.) старшинська рада обрала І.Виговського гетьманом до повноліття Ю.Хмельницького, а згодом (у жовтні 1657 р.) - повноправним гетьманом. Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському. Ліквідація спадкоємного гетьманату негативно позначилася на долі національно-визвольної війни: старшинським угрупуванням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепаду держави. У цьому виявилася політична незрілість української еліти. Серед неї, на жаль, не знайшлося лідера, гідного Б. Хмельницького.

24. Розвиток культури 2пол 17ст. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові (1687 р.).Іншим кроком царського уряду були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування. Заборонялося друкувати книги українською мово. Після Полтавської битви справи української освіти потрапили під суворий контроль царського уряду: було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії (з двох тисяч вихованців залишилося у 1710 р. тільки 165 осіб); від викладання усунули осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві.  Крім того, царський уряд всіляко заохочував відплив діячів української культури до Москви. Найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями (Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Димитрій Туптало та інші). Був час, коли всі єпископські кафедри в Росії обіймали українці. Найтрагічнішим у цьому було те, що за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння. Не уникнули утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Приміром, більшість колегіумів на Правобережжі та в Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів. Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.

27. Ліквідація царизмом гетьманщини і Запорізької Січі. З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату  в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.      Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.    П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754  військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі. Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку). У квітні  1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.  Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство). У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.    У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.

29. Декабристи, Кирило-Мефодіївське братство. У Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі. Причинами декабристського руху стали: – вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої Французької революції серед інтелігенції та дворянства; –  усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав. Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло “Південне товариство”, яке нараховувало 100 членів. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму – “Руську правду”, яка передбачала: повалення самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї, як окрема область. Отже, не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу. Після виникнення у 1822 р. “Північного товариства” у Петербурзі, розпочалася спільна робота цих організацій. Також була укладена угода між “Південним товариством” і “Польським патріотичним +товариством”, члени якого ставили за мету відновлення незалежності Польщі, однак на практиці вона не була реалізована. Тісні стосунки у “Південного товариства” були також із “Товариством об’єднаних слов’ян”, яке виникло у 1823р. у Звягелі (суч. Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів. “Об’єднані слов’яни” у своїй програмі ставили за мету визволити всіх слов’ян і об'єднати їх у демократичну федерацію. Це мало відбутись в результаті військового повстання за участю народних мас. Ця організація була також непослідовною у вирішенні українського національного питання: серед слов'янських народів -членів федерації – не згадуються ні білоруси, ні українці. Після поразки повстанців 14 грудня 1825р. у Петербурзі і 3 січня 1826р. Чернігівського полку на Київщині, декабристський рух було придушено. П’ятьох керівників товариств, у їх числі П.Пестеля, М.Бестужева-Рюміна і С.Муравйова-Апостола (керівників “Південного товариства”) було повішено. Сотні повстанців заслано до Сибіру і на Кавказ, де тривала війна з горцями. Причинами поразки декабристів були відсутність підтримки повстання з боку народу, нерішучість   керівників   повстання, тактика оборони. Виступ декабристів був першою спробою повалити самодержавство, їх ідеї сприяли розгортанню українського визвольного руху. Кирило-Мефодіївське братство. У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до ноього  входив геній українського народу – Тарас Шевченко. Програма братства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу – Річ Посполиту. Україна, Київ бачились братчикам як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко – шлях революції й повалення царизму. У 1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років. Значення братства: 1.  Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби. 2.  Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху.

30. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Австро-Угорщини

   Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу „королівства Галіції та Лодомерії” з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.    Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші дві парові машини в Галичині з’явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України.    Провідними галузями були нафтодобувна промисловість та харчова промисловість.    У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький, англійський, французький.    Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів, де чисельність населення зросла з 70 тис. (1 857 р.) до 200 тис. (1910 р.).    На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.      Стосовно сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90 % населення. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося переважно пруським шляхом. Кількість сільської буржуазії становила 11 % в Галичині та 8 % – на Буковині. Деякі зміни в сільському господарстві краю відбулися лише після скасування в 1848 році кріпосного права.    Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.    У зв’язку з цим, з кінця XIX ст. почалась масова  еміграція західноукраїнських селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також в Росію та на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном близько одного мільйона чоловік. Отже, порівняно  з Наддніпрянщиною, економіка Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.

31. Суспільно-політичний рух у Західній Україні – Руська Трійця, „Просвіта”, нтш

   Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові виникає гурток „Руська трійця”. Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький.     У 1832 р. група студентів – членів гуртка проголошує своїм завданням переведення місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені з Наддніпрянської України. І. Срезневський, Й. Бодянський, М. Максимович. „Руська трійця” намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об’єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах „Зоря”. Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою „Русалка Дністрова” у 1837 р. все ж вдалося опублікувати в Будапешті.    У „Русалці Дністровій” друкувались матеріали з історії України, особливо про національно-визвольні рухи та  її ватажків (Морозенка, Довбуша, Бойчука), подвиги козацтва.    Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період європейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський устрій, ліквідовано панщину спочатку в Галичині, а згодом – на Буковині та Закарпатті.    2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація „Головна Руська Рада” на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 рр. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини, заселеної переважно українцями, від західної (польської) та надання їй національно-територіальної автономії, за запровадження навчання в усіх освітніх закладах рідною мовою. За ініціативою Головної Руської Ради за національну символіку галичан було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням лева на синьому полі. 15 травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик „Зоря Галицька”. Влітку 1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому українцям вдалося здобути 39 депутатських місць.    Найбільші досягнення в 1848–1849 рр. український національний рух мав на ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію „Галицько-руська матиця”, яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови, було дозволено навчання українською мовою в народних (1-2 кл.) школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників.     У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис „Правда”, в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури.    Вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах.    Товариство „Просвіта” 1868 р. видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою Товариства став А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи „Просвіта” займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, молочарні, народні крамниці, позичкові каси. На кінець XIX ст. „Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою.  „Просвіта” ініціювала створення друкованого органу народовців „Діло”, а також першої політичної організації народовців.    У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало  Літературне  товариство  ім.  Т.  Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове (НТШ). У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови – М. Грушевського. За період свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітних наукових і літературних праць. Велике значення з огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис „Літературно-науковий вісник”.    Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М.  Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев’ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, очолювану І. Франком і К. Левицьким.    Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули 200 тис. страйк сільських робітників Галични (1902 р.), страйки будівельників (1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905–1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції набув усе охоплюючого характеру.    Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту, трудящі Галичини в 1908–1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців – переважно соціал-демократів та радикалів.      Отже, за соціально-економічним розвитком українські землі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття були найвідсталішою окраїною Австро-Угорської імперії. На відміну від Наддніпрянської України тут значно повільніше розвивалася промисловість, переважали в основному дрібні, напівкустарні підприємства, зорієнтовані на добування та первинну переробку сировини. В занедбаному стані перебувало й сільське господарство. Західноукраїнські селяни страждали від малоземелля і безземелля, масового безробіття. Тому в кінці XIX ст. вони тисячами емігрують до США, Канади, Аргентини, Бразилії та ін. країн. Проте національне гноблення на українських землях Австро-Угорщини здійснювалося не в такій грубій формі, як у Росії. XIX ст. стало періодом справжнього національно-культурного відродження, зросла національна відомість українців. Національно-визвольний рух пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного стану, висунувши гасло політичної самостійності України.

39. 40. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну. Утворення і діяльність Української Центральної Ради

   27  лютого 1917 р. В Петрограді перемогла буржуазно-демократична революція. Було повалено самодержавства. В країні встановилося двовладдя: Тимчасовий комітет Державної думи (згодом Тимчасовий уряд) і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів.  Микола II з березня зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи (слова, друку, право на зібрання та об’єднання, діяльність політичних партій і т. п.). Влада на місцях перейшла до громадянських комітетів та губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду. Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності різних політичних партій, створення різноманітних громадських організацій, в т. ч. Рад робітничих і солдатських депутатів, для активізації національно-визвольних процесів.     4 березня постала Рада об’єднаних громадських організацій, яка проголосила про утворення громадсько-політичного об’єднання всеукраїнського масштабу – Центральної Ради. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій.  7 березня Головою Центральної Ради обрано визнаного лідера національного відродження професор М. Грушевського.     Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч, голова Української Центральної Ради. Народився у м. Холм (Ніни на території Польщі). По закінченню Київського університету (1890) проводив викладачку і дослідницьку роботу в наукових установах Києва і Львова.  Брав активну участь у громадському житті: голова Наукового товариства ім.. Шевченка (1897-1910); один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899); редактор „Записок НТШ” і член редакції журналу „Літературно-науковий вісник” (1898-1907); засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 р. був заарештований і засланий царським урядом до Симбірська. 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. За Гетьманату П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р, – в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж).    У 1927 р. М. Грушевський повернувся в УРСР, Очолював кафедру історії України та історичний відділ Всеукраїнської Академії наук. У 1929 р. обраний академіком АН СРСР. У березні 1031 р. переїхав до Москви, де був заарештований ДПУ і звинувачений у керівництві „Українським національним центром” та в антирадянській діяльності. Однак Грушевський  зумів спростувати звинувачення і був звільнений з-під арешту, але йому вже не дозволили повернутися в Україну. Помер 25 листопада 1934 р. під час лікування у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі у Києві.    Наукова спадщина М. Грушевського надзвичайно велика і різноманітна. Він автор майже 2 тис. праць з галузі історії, літератури, археології, соціології, спеціальних історичних дисциплін, головними з яких є „Історія України-Руси” у 10 т., „Історія української літератури” у 5 т. та ін.    Утворення Центральної Ради поклало початок української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., головною метою якої стало державне самовизначення українського народу. В розвитку української революції виділяють в основному три етапи: доба Центральної ради, гетьманату і доба Директорії УНР.    9 березня 1917 р. УЦР звернулася з відозвою „До українського народу”, в якій закликала його домагатися від Тимчасового уряду автономії для України у складі Росії та публічного використання української мови „в державних, судових та освітніх установах”.    Оглядом сил українства и поштовхом до остаточного визначення політичної програми Центральної Ради стало проведення 6-9 квітня 1917 р. в Києві Всеукраїнського національного конгресу, на якому було визначено основний принцип державотворення: „національно-територіальна автономія України” і був затверджений новий склад Центральної Ради в кількості 118 чол.  на чолі з М. Грушевським та його заступниками – В. Винниченком та С. Єфремовим. Було вирішено доповнити склад УЦР представниками усіх регіонів України та національних меншин. Після Конгресу відбулися з’їзди політичних партій і громадських формувань, які делегували до Центральної Ради своїх представників.    У травні 1917 р. відбувся 1-й з’їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з’їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з’їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала представницьким органом української демократії.    У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада – найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний секретаріат – у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко.     Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) – визначний український письменник, політичний і громадський діяч.  Народився в с. Великий Кут на Кіровоградщині. Навчався в Київському університеті, з якого був виключений за нелегальну політичну діяльність та ув’язнений. Після звільнення з Лук’янівської тюрми в серпні 1907 р. брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії, входив до складу її центральних органів, редагував газету „Боротьба”. В 1906-1914 рр., ховаючись від переслідування поліцією, змушений періодично жити в еміграції. На початку 1914 р. переїхав до Москви, де співпрацював у часописі „Украинская жизнь”. Після Лютневої революції 1917 р. повертається до Києва, де бере  активну участь в українському національно-визвольному русі: один з організаторів Центральної Ради, заступник її голви, голова Генерального секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ (917-1918), автор чотирьох Універсалів та інших документів УЦР. З серпня 1918 р. – голова „Українського національного союзу”, організатор анти гетьманського повстання. В листопаді 1918 – лютому 1919 р. – голова Директорії. В 1919 р. емігрував за кордон, де спільно з однодумцями організував закордонну групу української комуністичної партії, створив її друкований орган – газету „Нова доба”. У 1920 р. повернувся в Україну, де був введений до складу Ц КП(б)У і призначений членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету. Заступником голови Рад наркому та наркомом закордонних справ УСРРР, Проте Винниченко висунув вимогу включити його ще й до складу Політбюро КП(б)У. Отримавши відмову, він виїхав знову за кордон (спочатку в Австрію, а згодом – у Францію), де в основному присвятив себе літературно-публіцистичній діяльності. У 1920 р. опублікував у Віднісвою тритомну мемуарно-публіцистичну працю „Відродження нації. Історія української революції (1917-1919 рр.)”. У роки фашистської окупації Франції був ув’язнений в концтаборі. У повоєнні роки займався в основному живописом, написав понад 100 творів. Помер В. Винниченко у французькому м. Мужен неподалік від Канн. В 1926-1930 рр. в Україні було видано 24-томне зібрання творів Винниченка.    Після проголошення Центральною Радою автономії України і сформування її Генерального секретаріату Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.    З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому йшлося про  результати переговорів з представниками Тимчасового уряду, зокрема про те, що ЦЕ визнана крайовим органом Тимчасового уряду на Україні, що до скликання Всеросійських Установчих Зборів не проголошуватиметься автономія України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого – як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з’їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.    Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого повстання (25-26 листопада 1917 р.), здійсненого під керівництвом більшовиків на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, було проголошено встановлення влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів на всій території Росії, а також оприлюднено Декрети про мир і про землю.    У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату „До всіх громадян України”, а 7 листопада Центральна Рада ухвалила III Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку. УНР не визнавала більшовицької влади, а лише скористалася поваленням Тимчасового уряду для проголошення УНР. У III Універсалі наголошувалося на тому, що, „не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Передбачалося скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих Зборів для обрання легітимних органів влади.    У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно, обіцяної емлі селянам так і не дали. Тому соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало ‡рунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.    По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до Української Центральної Ради, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях – через Україну. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію і не перешкоджала їм у цьому. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.    Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з’їзді Рад у грудні 1917 р. у Харкові було проголошено створення Української Радянської Республіки. В основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору.    Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину – радянсько-більшовицька влада. В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що „віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.    Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Центральна Рада катастрофічно втрачає свій вплив на маси, особливо на українське село, яке її підтримувало. Під впливом більшовицьких гасел: „Земля – селянам!”, „Мир – народу!” посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити його найболючіші проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними. В середині січня радянську владу було встановлено не лише в Харкові й Катеринославі, але й в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради.  Ситуація стала вкрай критичною, коли 16 січня 1918 р. Проти Центральної Ради повстали робітники столичного „Арсеналу”. І хоч січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ, однак доля Києва була вирішена – він був взятий радянськими військами.

41. 42. Українське питання на переговорах у Бресті. Відновлення влади Української Центральної Ради

   У листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію більшовицької Росії про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Центральна Рада направила на переговори свою делегацію у складі В. Голубовича (голова), М. Левицького, М. Любинецького, М. Полозова, О. Севрюка, яка мала відстоювати інтереси незалежної, соборної Української Народної Республіки.    Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені.     27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир): – Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина); – Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну; – Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.    Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини.     Росія, підписавши 3 березня 1918 р. мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпушено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки.     Протягом лютого-квітня 1918р. німецько-австрійські війська (450 тис. чоловік) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ.    Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити  владу Рад  робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв’язку з виконанням господарських зобов’язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Сподівання Ц Рена допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними та ілюзорними. В Україні було встановлено жорсткий німецько-австрійський окупаційний режим. Військова адміністрація  „наводила порядок”, не зважаючи на українську владу, видавала власні нормативні акти, що мали чинність вУкраїні. Так, були запроваджені військові польові суди, які здійснювали судочинство і розстріли мирного населення за найменший непослух. В інтересах поміщиків головнокомандуючий німецькими військами видав наказ про повний засів земельних площ: селяни не мали права брати більше землі, ніж могли засіяти, і перешкоджати в засіві поміщикам. До Німеччини і Австро-Угорщини постійно відправлялися ешелони з реквізованім у голодуючого населеня хлібом, м’ясом, маслом, яйцями, цукром і промисловою сировиною. Все це викликало масове невдоволення населення українською владою, яка компрометувала себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю у здійсненні соціально-економічних перетворень. Центральна Рада втрачала авторитет серед населення і реальну владу в Україні.

43. 29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно проголосили П. Скоропадського гетьманом України. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.    П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися „Українська Держава”. Гетьман оприлюднив два програмних документи – „Грамоту до всього українського народу” і „Закони про тимчасовий державний устрій України”. Демократична, республіканська форма правління (УНР) була замінена монархічною (Гетьманат), авторитарною. ЦР, Генеральний Секретаріат та їх органи на місцях ліквідовувалися. Заборонялася діяльність політичних партій лівого спрямування, припинялося видання демократичних газет, заборонялися вуличні демонстрації, мітинги і страйки. Поновлювалась приватна власність на фабрики, заводи, шахти, які передавалися колишнім володарям, поміщицьке землеволодіння. Разом з тим були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.    Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам’янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.    Багато зробив гетьманський уряд і в царині зовнішній. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради, Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон „Про посольства і місії Української Держави”. Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.    Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв. Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні більшовиків, ні лідерів більшості українських політичних партій.     Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж – виступала за федерацію з Росією. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П. Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало ‡рунт практично для загальнонаціонального невдоволення. На заклики лівих партій влітку 1918 р. по Україні прокотилася хвиля антигетьманського страйкового руху (зокрема припинили роботу близько 200 тис. залізничників), активізувалася селянська партизанська боротьба проти німецько-австрійських окупантів – основної опори гетьманського режиму.    І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки – Директорію – для боротьби проти Гетьманату. До складу Директорії увійшли: В. Винниченко (голова), О. Андрієвський, А. Макаренко, С, Петлюра, Ф. Швець. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський зрікся влади та виїхав за кордон.    Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується насамперед науки і культури, зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

44. 45. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Посилення громадянської війни в Україні, боротьба проти її окупантів

   Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого роду парламенту, сформованому Директорією з селян, робітників та інтелігенції.    Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому.    Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було єдності. Те, що перед тим об’єднувало членів уряду – боротьба проти гетьмана, – поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками Гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як „витвору гетьманату”. Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.    Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П’ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків – Богунська й Таращанська дивізії.    Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. Загострилося протистояння між членами Директорії. В. Винниченко складає з себе повноваження голови і виїжджає за кордон. Головою Директорії 11 лютого 1919 р. став С. Петлюра, який очолив боротьбу проти червоних і денікінських військ. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції – за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п’яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам’янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.    Навесні 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник – Біла армія на чолі з генералом Денікіним, якій щедру допомогу надала Антанта, зокрема Англія і США, поставивши їм сотні танків і гармат, тисячі гвинтівок, снарядів і патронів, різного воєнного спорядження. Оголосивши похід на Москву, білогвардійці зайняли Донбас, у червні – Харків та Катеринослав і розпочали наступ на Київ, за який з більшовиками вели боротьбу також війська Директорії та Української галицької Армії. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ і першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею – денікінці. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова.. Денікін віддав наказ виступити проти військ Директорії.     Проте вже у вересні 1919 р. Денікін віддав наказ дальшого наступу і не лише проти більшовиків, але й проти Директорії. Їм вдалося захопити майже всю Наддніпрянську Україну, встановивши тут жорсткий білогвардійський окупаційний режим, основним політичним спрямуванням якого було відновлення „єдиної і неділимої Росії”. На українських землях встановлювалася військова диктатура, яка сприяла відновленню влади колишніх багатіїв. Поміщики, що поверталися до своїх маєтків за допомогою каральних загонів відновлювали свою владу на землю. З селян стягувалися примусові контрибуції, разовий податок в у розмірі 5 пудів зерна з  кожної десятини. Було відмінено 8-годинний робочий день і збільшено норми виробітку на промислових підприємствах та організаціях. До всіх противників режиму, політичних партій застосовувались жорсткі репресії. Масові арешти, розправи стали повсюдним явищем. Білогвардійці знову повернулися до політики шовінізму і русифікації: закривали українські школи, газети та журнали, забороняли видання літератури українською мовою, припинили діяльність Української АН тощо. У своїй злобі до українського народу вони дійшли до того, що знищили в Києві пам’ятник Т. Шевченкові. Така політика білогвардійців викликала відчайдушний опір народних мас, як прихильників радянської влади, так и УНР. Становище УНР особливо погіршилось, коли у вересні 1919 р. Українська армія опинилася в „чотирикутнику смерті” – між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 24 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.     Більшовицький уряд в особі В. Леніна звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена. Восени 1920 р. було знищено останній оплот білогвардійських військ – сили П. Врангеля в Криму.    18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь – до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.