4. Ознаки літературної мови. Норми літературної мови.

Літературна укр мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманішніщі сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має і свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі держвної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побудові й виробичі потреби суспільства.

Зачинателем нової укр літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших великих художніх творів укр мовою “Енеїда”, “Наталка Полтавка”, “Москаль-Чарівник”.

Основоположником сучасної укр літературної мови вважають Тараса Шевченка, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби в єдину чітку мовностилістичну систему – українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів – вивів укр мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Укр літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Орфоепічні – вимови звуків, звукосполучень, наголошення слів.

Орфографічні – написаня слів.

Лексичні – вживання слів у властивих їм значеннях, правильне поєднання слів.

Граматичні – творення слів, уживання форм слів, побудови слів і речень.

Стилістичні – використання мовних засобів, властивих даному стилю.

Пунктуаційні – вживання розділових знаків.

Норми характеризуються системністю, історичністю, соціальною зумовленістю, стабільністю.

5. Культура усного и писемного мовлення.

Культура мови – рівень володіння нормами усної і песимної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Культура усної мови – це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови.

Культуру усного й писемного мовлення, тобто його стилістику кожен із мовців навіть за найсприятливіших умов опановує поступово. Бо мова безпежно багата на слова і їх лексичні значення, на фразеологічзми, різноманітна в граматичній будові і фонетичному оформленні та вияві.

Наприклад, для дитина, яка ще не навчається письму, усне мовлення слугує єдиною формою спілкування з однолітками і всіма, хто вміє або не вміє читати й писати.

Поступово розвиваючи своє мислення й мову, людина утверджується в житті, у суспільстві. Цей процес неможливий без мовлення – конкретного використання всіх одиниць мови.

Культура мовлення – явище двобічне, бо має усну й писемну форми буття. Вони обидві по-особливому важливі. Техніка усного мовлення доповнює техніку мовлення писемного, і навпаки. Від оволодіння теорією і практикою письма залежить не тільки мовна, а й загальна культура кожного. Опанувавши письмо, людина пралучається до книг – найуніверсальнішого і найнадійнішого джерела знань. Книга вказує шлях до культури і водночас є виявом культури, яка формується із знань, навичок, умінь і поведінки окремої особи, народу, всього людства. Отже, шлях до культури пролягає через мову, культура своєрідно закріплюється в мові і реалізцється в мовленні.

Культура мови оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності висловлювання, мацстерності мовця у використанні лексичних, граматичих синонімів, у доборі структурних варіантів висловлювання тощо.

Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Високий рівень культури мови означає володіння стилістичним багатсвом мови, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки.

У сфері мовленнєвої діяльності дуже важливою є загальна й професійна освідченість мовця, його ерудиція. Маючи грунтовні знання, зокрема з мови, досконало володіючи її усною і писемною формами, кожен носій мови може зарекомендувати себе в суспільному житті найефективіше.

Кульутра мовлення передбачає красномовство (в його позитивному сенсі), але ним не обмежується. Без змістовності думки красномовство недоречне і комунікативно шкідливе. Культура мовлення розивається одночасно з розвитком кругозору людини – кругозором загальним і спеціальним (ідеологічним, політичним і професійним).

Отже, усне мовлення й писемне мовлення, оволодіння їх стилістикою, культурою – це дуже місткий і постійний природний процес, не завжди спланований і усвідомлюваний, але спрямований до знання і вміння висловлюватись, послуговуватись мовою якнайдоцільніше в усіх сферах соціального та індивіуального жіттся кожного з мовців.

Вимоги до мовлення культурної людини: ясність у формулюванні думки; логічність, смислова точніть, небагатословність; співмірність мовних засобів і стилю викладу; різноманітність мовних засобів; вдалий порядок слів у словосполученнях і реченнях; самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях; ефективність; милозвучність, виразність дикції.