28. Гоббс, Локк, Руссо про суспільний договір

Політична теорія видатного англійського філософа Джона Локка — це ще одне мудре переконливе викладання -громадянської концепції політики. Вчення Локка було, мабуть, найреалістичнішим і впливовим зі всіх інших вчень цього періоду. Якщо Гоббс своїм вченням намагався виправдати реставрацію династії Стюартів, тоЛокк у «Другому трактаті про державу», дає філософське обгрунтування Локка правомірно називають основоположником лібералізму. Він уперше чітко розділив такі поняття, як особистість»,«суспільство», «держава», поставивши особистість вище суспільства й держави. На думку Локка, людина від народження володіє природними, невід'ємними правами. Такими правами він вважає права на «життя, свободу і власність». Слід підкреслити, що у Локка був особливий погляд на приватну власність як природне право людини. Високий статус приватної власності він пояснював двома положеннями. Поперше, накопичення приватної власності дозволяло людині забезпечити себе і свою сім'ю всім необхідним для життя. А маючи все необхідне, людина могла більше уваги приділяти власному розвитку. Для Локка приватна власність не абсолютна цінність, а засіб досягнення вільного суспільства. ' . По-друге,володіння власністю впливає на формування індивідуальності. Подібно до Гоббса, Локк вважав, що державі передує природне становище. Але на відміну від Гоббса, він бачив його досить-таки упорядкованим і благополучним. Хоча час від часу люди могли завдавати один одному шкоди, захищаючи, як їм здавалося, справедливі вимоги. Механізму, здатного забезпечити справедливе користування своїми природними правами, не було. Наділені розумом, писав Локк, люди дійшли висновку про необхідність мати орган, який би вирішив правосуддя. Це привело їх до укладення суспільного договору. І Гоббс, і Локк підкреслювали, що король не має відношення до суспільного договору, який уклало суспільство. Але, якщо Гоббс стверджував, що в результаті цього влада короля не може бути обмежена суспільством, і ставив короля над особистістю та державою, то Локк робив абсолютно протилежний висновок: держава підкоряється суспільству, яке, в свою чергу, підкоряється особистості.Оскільки держава і суспільство — це не одне й те саме, то падіння державної влади не означає кінця суспільства. Суспільство може створити нову державну владу, якщо дана його не влаштовує. Згідно з Локком, держава діє тільки з метою захисту прав людини, повинна бути сильнішою від особистості, тому що особистості створюють суспільство, а суспільство створює державу. Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — “Про суспільний договір, або Принципи політичного права”. У “Суспільному до­говорі...” Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влади. Вваж., що народ ніхто не може представляти, народ суверенний, повинен приймати з-ни сам.

29. Зміст та структура етно-національних відносин. Етнополітика — це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб'єктом етнополітики є держава. Об'єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ:

— політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

— розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

— соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;

— стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Однією з головних категорій етнонаціональної політики є етнічний інтерес. Етнічний інтерес — це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об'єднується специфічними зв'язками, це об'єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з'ясування й пошуку засобів та умов їх задоволення.

Узгодження етнічних інтересів та досягнення міжетнічного й міжнаціонального порозуміння — одна з головних умов реалізації національних інтересів. Національний інтерес — це уявлення нації, національної держави про найоптимальніші умови свого самозабезпечення та розвитку. Політичними умовами забезпечення цього інтересу є суверенітет, територіальна цілісність, політична стабільність і т. ін.

Але неузгодженість, взаємосуперечливість інтересів різних етнонаціональних спільнот може спричинити етнонаціональний конфлікт — зіткнення між етнічними спільностями з протилежними інтересами та цінностями.

Для регулювання і локалізації міжнаціональних конфліктів можна застосувати такі механізм:

1) створення спільної децентралізована! економічної інфраструктури співробітництва;

2) створення культурної інфраструктури консенсусу (культурні товариства, фестивалі);

3) збільшення відкритості регіону, заохочення всебічних контактів;

4) залучення третьої сторони до розв'язання суперечностей (посередництво, арбітраж);

5) переведення конфлікту в мирне русло (створення механізму представництва інтересів різних етнонаціональних спільностей через виборчу систему);

6) політико-адміністративна реформа— утворення автономій в унітарній державі або введення федералізму.

7) надзвичайне регулювання (запровадження надзвичайного стану на території, де конфлікт набуває загрозливих форм).

Принципи етнополітики:

1) науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі;

2) рівноправність усіх національностей, взаємоповага до цінностей усіх народів, заперечення дискримінації;

3) непорушність державних кордонів, оскільки територіальні претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів;

4) органічна єдність усіх сфер суспільного життя;

5) цілісність національної політики, врахування взаємозв'язку усіх її компонентів та факторів;

6) здійснення спеціальних програм щодо розвитку соціальних меншин;

30. Політична ідеологія. Політичні доктрини. Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.

За певних умов життя спільноти спершу стихійно з´явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб´єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини.

Політична доктрина — це розвинена система ідей, поглядів, концепцій, що виражають суть і зміст організації політичної влади в державі, функціонування влади, провідні тенденції її розвитку.

Лібералізм — історична перша політична ідеологія. Назва походить від латинського "liberalis" — вільний. Виникає лібералізм як ідеологія в боротьбі проти феодалізму, проти політичної системи абсолютизму та духовного засилля церкви. Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість.

Основні принципи лібералізму:

1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.

2. Прийняття невід'ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).

3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов'язковим для обох сторін.

4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя.

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнто­вана на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

31. Політична соціалізація та політична стратифікація. Політична соціалізація (від лат. "socialis" - суспільний) — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних .знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Сучасна теорія політичної соціалізації пройшла в своєму розвитку три основних етапи:

Перший етап (1950—60-ті pp.)* У рамках біхевіористської парадигми, що переважала в політичній науці в 50—60-х pp., процес політичної соціалізації інтерпретувався як вплив політичного середовища на особистість шляхом передачі визначених моделей поведінки через систему організованих суспільних інститутів і цінностей.

Другий етап (1970 — початок 80-х pp.). У цей період процес політичної соціалізації розглядається як "вертикальна" передача системи цінностей і моделей сприйняття політичної реальності від політичного режиму до особистості. А гіпотеза про визначальну роль сім'ї в процесі соціалізації була піддана критиці і переосмисленню.

Третій етап (з середини 1980-х pp.)- Пов'язується з процесами політико-економічної та соціокультурної трансформації в країнах колишнього соціалістичного табору, громадяни яких із середини 80-х років намагаються з тим чи іншим ступенем успішності впровадити зовсім нову для них, ліберально-демократичну систему цінностей. Це змусило дослідників переглянути тезу про незмінність і стійкість дитячих і юнацьких уявлень про політику.

Політологи виділяють типи політичної соціалізації. До них відносять:

— гармонічний тип політичної соціалізації, який відображає нормальні психологічні взаємодії людини та інститутів влади, раціональне і з повагою ставлення індивіда до правопорядку, держави;

— гегемоністський тип, який характеризує негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім "своєї";

— плюралістичний тип, який засвідчує визнання людиною рівноправності з іншими громадянами;

• конфліктний тип, який формується на основі міжнародної боротьби і протистояння взаємозалежних інтересів.

Політична стратифікація за П. Сорокіним. Політична стратифікація – розділення людей на страти за ознаками приналежності до певних політичних груп. Соціолог стверджував, що політична стратифікація також змінюється в часі і в просторі без якої-небудь постійної тенденції.

Він визначає чотири чинники, що впливають на коливання стратифікації у всій її комплексності: а) розмір політичної організації, б) біологічна (раса, стать, здоров'я, вік), в) психологічна (інтелектуальна, вольова і емоційна) і соціальна (економічна, культурна, моральна і т.д.); г) однорідність або різнорідність її населення.

Основними з цих чинника він виокремлює два: розмір політичної організації; однорідність або різнорідність її населення. Їх взаємодію він аналізує наступним чином. За загальних рівних умов, коли збільшуються розміри політичної організації, тобто коли збільшується число її членів, політична стратифікація також зростає. Коли ж розміри зменшуються, то зменшується відповідно і стратифікація. Відносно різнорідності/однорідності: коли зростає різнорідність членів організації, стратифікація, на його думку, також збільшується, і навпаки.

Коли обидва ці чинника працюють в одному напрямі, то і стратифікація змінюється ще більше, і навпаки. Коли один або обидва ці чинники зростають раптово, як у разі добровільного об'єднання декількох раніше незалежних політичних організацій, то політична стратифікація значно підсилюється.

32. Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

- верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

- вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

- гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об´єднань громадян та індивідів;

- високий рівень громадських структур, можливість громадських об´єднань і особи брати участь в управлінні суспільством;

- дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

- контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

- відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;

- органічний зв´язок прав і свобод громадян з їх обов´язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.