Оглавление

1) Лібералізм 3

2). Політична теорія М. Вебера 5

3). Типологія політичного лідерства 6

Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства.

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств (звідси і його назва: грецьк. plutos означає «багатство»). Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.

Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі. У своєму першопочатковому значенні термін «популізм» (від лат. populus — народ) означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму надали цьому термінові негативного значення: ним стали позначати діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. В сучасній політиці лідер-популіст — це діяч, який заграє з масами. Для популістського типу характерні: ставка на прості політичні рішення, які грунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярликів політичним противникам; загравання з масами, роздавання необгрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо.

Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду — професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва. 6

Економічним фундаментом становлення нової політичної системи в нашому суспільстві є процес створення багатоукладної економіки, пов'язаний із роздержавленням власності, створенням і спільних і власних підприємств, індивідуально-трудової діяльності, широкого кооперативного руху, фермерства і т. д. Цінові форми власності й господарської діяльності значною мірою сприяють появі нових соціальних структур суспільства, які виявляють свої конкретні інтереси в політиці. Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять до стрімкого зрос­тання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян демократичні цінності 7

6). Політична свідомість 8

7). Гетьманська монархія Липиннського 9

8). Політичні конфлікти 10

9). Тоталітаризм 11

10. Громадсько-політичні рухи. Їх сутність та типи 12

11. Виборчна кампанія 13

13. Сучасні теорії демократії 15

14. Сучасні теорії еліт 16

15. Платон “Держава” 17

16. Макіавелі “Державець” 18

17. Ідеї федералізму та автономії Драгоманова та Грушевського 20

18. Липинський “Листи до братів-хліборобів” 20

19. Політичний режим 21

20. Громадянське суспільство 22

21. Поняття та ф-ії держави 23

22. Мораль і політика 24

23. Концепції політичної думки Стародавнього світу. 25

24. Арістотель «Політика» 26

25. Дослідження Арістотелем і Платоном сутності і форм ідеальної організації держави. 27

26. Українська політ. думка ХІХ-ХХ ст.. 28

27. Політико-правова думка України від «Руської Правди» до конституції Пилипа Орлика 30

28. Гоббс, Локк, Руссо про суспільний договір 31

29. Зміст та структура етно-національних відносин. Етнополітика — це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб'єктом етнополітики є держава. Об'єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ: 31

30. Політична ідеологія. Політичні доктрини. Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики. 33

31. Політична соціалізація та політична стратифікація. Політична соціалізація (від лат. "socialis" - суспільний) — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних .знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить. 34

33. Структура та функції політичної ідеології. Політична ідеологія має трирівневу структуру свого функціонування: 36

34. Концепція політичного лідерства. Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою. 37

35. Вибори та виборчі системи. Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил, боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів, часом діаметрально протилежних. 38

36. Легітимність влади. Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суве­ренітету народу як абсолютного першоджерела закону. 39

37. Становлення політології як науки. Політологія - це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін - "політологічна наука") - це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох. 40

Предмет, методи, категорії і функції політології 40

Політика як суспільне явище і форма діяльності. 42

40. Політичні партії. Генеза і типологія їх функцій. 43

Політична культура 45

Політичні системи 45

43. Політична складова міжнародних відносин. Специфіка і форми закордонної політики. 46

44.Демократія 47

45. Соціал- демократія 48

Марксизм 49

47. Сутність та риси лідерства 50

48. Сучасні елітарні теорії. Їх типологія та функції. 51

49. Соціальна структура суспільства 52

50. Форми державного правління та державного (територіального) устрою  53

51. Вищі органи влади і управління 56

Місцеві органи влади і управління 57

52. Політична влада 57

53. Глобальні проблеми людства та шляхи їх розв’язання. 59

54. Національно-радикальний напрям (Донцов, Міхновський) 60

55. Цицерон про державу і право 61

1) Лібералізм

Л. (лат. вільний) - політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парла-ментського ладу, вільного підприємництва і дем. свобод. Це індивідуалістська сиситема поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Специфіка Л-му передбачає розроблення інституціонально-правових умов його забеспечення, комплекс яких створює сис-му конституціоналізму, яка дозволяє вирішити делему: закони створюються самими людьми - нема нічого вищого від закону.

Л. мав два відтінки: Л. пол-ний, який полягав у нових поглядах на владу; Л. ек-ний- д-ва не повинна заважати розвитку вільної конкуренції та підприємництва.

Класичний Л.: абсолютна цінність людської особистості та рівність від народження всіх людей; автономія індувідуальної волі, визнання невідчуджуваності прав л-ни на життя, свободу, власність; створ. д-ви на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав л-ни; договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження обсягу і сфер діяльності держави; захищенністі від держ. втручання в особисте життя л-ни і свобода її дій (у рамках з-ну).

На зміну класич. варіанту прийшов соц. Л., або неолібералізм, якому вже були притаманні ідеї посилення екон. та соц. ролі д-ви, створення “держави загального добробуту”, необхідність якої у подоланні соц конфліктів, допомозі найбільш знедоленим верствам сус-ва, активне втручання в економ. життя через податки, бюджет, планування. Неоліб-м сформувався як відображення розвитку сус-ва від вільного підпр-ва до державно-монопольного регулювання ек-ки, встановлення нових форм держ. втручання в сусп. життя; неоліб-м виходить з необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях госп. механізму. Неоліб-м яскраво проявився в політиці практиці “нового курсу” Ф.Рузвельта, зумовленій наслідками економічної кризи, потребами науково-технічної революції, яка вимагала значних держ. капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, в розвиток освіти, науки, підвищення кваліфікації роб.сили, охорони здоров’я.

Наприкінці 60-70-х рр. буржуазний ліб-м втратив властивий йому динамізм і здатність оперативно відгукуватись на проблеми, що поставали перед буржуаз. сусп-вом.

Середина 80-х - очевидне пожвавлення ліб-му, виявилася його життєздатність. Оновле-ння ліб. доктрини неоліберали вбачають у поверненні до первісних принципів інд. свободи, рівності, соц. справедливості тощо. А тому чильне місце в неоліб-х концепціях відводиться ролі д-ви в економ. і соц. сферах.

Ідеологія і політика лібералізму має чимало прихильників. Нині ліберальний рух налічує близько 110 партій; 60 з них об’єд. в Ліб. інтернаціонал (створ. 1947 р.). Л. як пол. доктрина існує і в Україні. Його прихильники дедалі активніше виступають за створення механізму вільного ринку, забеспечення умов для різних форм ек-ної діяльності, розвиток конкуренції.----

---З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із за­хисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торгов­ців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах, які не залежали б від свавілля мо­нархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно , високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму. Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мала б запобігати соці­альним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в економічне життя через по­датки, бюджет, планування. У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівно­правності різних форм власності, життєздатність яких мав визна­чити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося, здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві. Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на враху­вання інтересів усіх верств суспільства, їх участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влади, прийняття рішень у всіх представницьких органах на підставі демократичних норм, в обстановці відкритості.