Шевченко й Рівненщина

Під час свого другого приїзду в Україну (1845—1847 рр.) Т.Г.Шевченко активно співробітничав з Київською археографічною комісією (повна назва — Тимчасова комісія для розгляду давніх актів) як художник і збирач фольклорно-етнографічних матеріалів. В розпорядженні від 21 вересня 1846 року, підписаному київським генерал-губернатором (Археографічна комісія була підзвітна канцелярії губернатора), Т.Шевченкові було доручено відвідати різні місця Київської, Подільської, Волинської губерній з метою зібрати місцевий фольклор, дослідити та змалювати історичні кургани, урочища та архітектурні пам’ятки.

Спочатку поет побував у Кам'янці-Подільському, звідти приїхав до Житомира, тогочасного губернського центру. А з Житомира він їхав давнім волинським трактом, і на шляху Шевченка були села і містечка Рівненщини.

З історичних джерел автор «Кобзаря» знав про історію краю. У той же час Тарас Григорович міг чути оповіді про Рівненщину від трьох людей із кола близьких знайомих. Це Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Петро Чуйкевич — в різний час, але всі незадовго до 1846 року вчителювали у Рівненській гімназії.

Мабуть, перед поїздкою Шевченка в жовтні 1846 року М.Костомаров радив йому дотримуватися маршруту екскурсії по Волині (Корець, Острог, Дубно, Кременець, Почаїв), який виробив сам, мандруючи в тих місцях дещо раніше.

Отже, після відвідування Житомира Т.Г.Шевченко не міг не зупинитися у древньому Корці. Це тихе містечко з величними руїнами середньовічного замку князів Корецьких виглядало досить мальовничим і романтичним. Щоправда, про минувшину нагадували тут лише напівзанедбані руїни, загалом же Корець був звичайним, рядовим провінційним містечком, а в народній пам'яті лиш де-не-де збереглися оповіді про зруйнування замку військом козацьким під проводом Богдана Хмельницького, про татарські набіги, від яких не раз потерпав колись Корець…

У Т. Шевченка склалось враження про Корець як про місто минулого, від якого лишилося на той час саме тільки руйновище («очаровательные развалины», зауважив М. Костомаров). Це враження зафіксоване в одній з його повістей «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как, например, в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов графов Корецких, сама собою в развалины превратилась. Что же нам говорят? О чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!.. Бедная, малосильная Волынь и Подолия! Она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах».

Наступний відрізок шляху привів Шевченка до Острога. Уже на під'їзді його увагу привернули величні, горді руїни колись могутнього родового гнізда князів Острозьких, які багатством і славою мірялися з самим польським королем. У Острозі Тарас Шевченко детально оглянув споруди Замкової гори і, очевидно, замалював їх. Пізніше він назвав їх «похмурими свідками минулого». А найперше Острог цікавив поета як місто давньої української культури і книжності, місто козацької і гайдамацької слави, місто, в якому зростали славні гетьмани України Северин Наливайко, Петро Сагайдачний. На жаль, пам'ятки старої архітектури збереглись погано, на них було видно сліди пізнішого польського панування, до того ж на початку XIX століття Острог пережив кілька спустошливих пожеж.

Думаємо, що в Острозі Т.Г.Шевченка зацікавив ще один об'єкт — чотирикласне повітове училище. Місцеві жителі могли розповісти, що це училище засноване 1808 року спочатку як двокласне приходське Тадеєм Чацьким, польським просвітителем, фундатором Кременецького ліцею. Шевченко у повісті «Варнак» дав високу оцінку діяльності Чацького: «Мир праху твоему, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека...».

Від Острога через поштові станції Ґульчу і Варковичі битий шлях стелився до Дубна. У селі Гільча Здолбунівського району стверджують, що Тарас Григорович спинявся попити води із джерела. Було те чи ні, достеменно ніхто не знає, але в селі й справді є джерело, яке віддавна славиться чудодійними властивостями і приваблює християнських паломників. Ще в середині ХІХ століття тут стояла каплиця на честь святого Миколая, є вона й тепер.

У Дубно поет, імовірно, затримався на день-два. Це місто було повітовим центром, мало ряд цінних пам'яток старовини, насамперед замок – палац Острозьких, кілька старих монастирів і церков.

Мальовничі місця, які спостерігав Тарас Григорович, проїжджаючи дубенською землею, поет майстерно відтворив у повісті «Варнак». Таким скажімо, є опис хутора поблизу Дубна, де одужував головний герой твору.

«Сиджу, було, собі й любуюся невеличким прозорим ставком, заквітчаним зеленим очеретом і греблею, осадженою з обох боків старими вербами, що поопускали свої віття в прозору воду. На березі, коло греблі, маленький човник, перекинутий догори дном. А кругом хутора – дубовий ліс непрохідний, тільки в одному місці є наче просіка, ніби зумисне прорубана, щоб доповнити пейзаж. А в цій просіці далеко на обрії синіють, мов величезні бастіони одроги Карпатських гір.

Я оживав, дивлячись на цю чудову чарівницю природу...»

Донині серед жителів сіл Підлужжя, Птича Дубенського району побутує легенда про Тарасову криницю. Так називають джерельце в урочищі біля Підлужжя. Сюди, як розповідають, приходив Кобзар вгамувати спрагу. А напившись чистої студеної води, він довго сидів біля джерела, думав і щось записував до свого зошита.

Після Дубна дорожній краєвид став урізноманітнюватись, з’явилися на ньому віддалені гори, які наближалися в міру наближення до містечка Кременця. У ньому Шевченко також зупинявся, щоб оглянути давню архітектуру, а потім подолав відрізок шляху до Почаєва. У Почаєві ж він залишився надовше: тут не тільки вивчав старожитності лаври, але й виконав кілька майстерних акварельних малюнків монастиря, які, до речі, збереглися.

Гадаємо, що не міг Кобзар не побувати на місці вічного спочинку героїв Берестечка. Непрямим свідченням цього є поезія, написана пізніше на цю тему. («Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле»), у якій глибоко і влучно виражені думки і переживання поета на цьому святому для кожного українця місці.

На зворотному шляху він, очевидно, відвідав ще кілька місць на карті Рівненщини: Козин (де зберігалися залишки древнього замку), Радзивилів, села Острів, Пляшева, Верба. Містечко Верба (нині село Дубенського району) було поштовою станцією тракту. У повісті «Варнак» згадується: «Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новгород-Волынский...» Верба, розташована на річці Ікві, була розкиданим невпорядкованим поселенням, оточеним сосновим бором. Гадаємо, поет оглянув містечко, мав тут розмову з селянами, які розповідали про неймовірно жорстокого пана. Можливо, чув він перекази про народного месника-варнака. В усякому разі, чимало деталей поеми «Варнак» та однойменної повісті, здається, найбільше нагадують Вербу серед відомих нам місць перебування Шевченка у цьому краї. Перебуваючи на засланні в Кос-Аралі, якось ідучи понад Елеком, він зустрівся зі старим каторжником, варнаком – учасником народного повстання на Волині. Дід був родом з-над Ікви, звідти, де побував поет, мандруючи по Волині. Настільки зворушливою і хвилюючою була ця зустріч, що Шевченко пише поему «Варнак», у якій з’явилися наступні рядки:

Тиняючись на чужині

Понад Елеком, стрів я діда.

Вельми старого. Наче земляк

І недоучений варнак

Старий той був. Та у неділю

Якось у полі ми зустрілись

Та й забалакались. Старий

Згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую,

Свою бувальщину.

«Багато дечого не стало, -

Сказав старий – води чимало

Із Ікви в море утекло...

Над Іквою було село,

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я.

Лихая доленька моя!.. Глибокі враження волинсько-подільської подорожі Тарас Шевченко не раз художньо осмислював у подальшій літературній творчості. Так, 1848 року, за два роки після мандрівки нашим краєм Кобзар повернувся до дорогих спогадів і написав стислий, але вражаючий за силою почуття ліричний вірш.

Ой чого ти почорніло

Зеленеє поле?

Почорніло я від крові

За вольную волю.

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили.

Та ще мене гайворони

Укрили з півночі...

Клюють очі козацькії,

А трупу не хочуть.

Почорніло я, зелене,

Та за вашу волю...

Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколи

Не вернетеся на волю,

Будете орати

Мене стиха та, орючи,

Долю проклинати..