Народний ліро-епос

Історичні пісні ‒ це ліро-епічні твори героїчного характеру про важливі події минулого та відомих історичних осіб. Найбільш відомі історичні пісні: «Ой Морозе, Морозенку», «Чи не той то хміль», «Зажурилась Україна», «За Сибіром сонце сходить», «Вилітали орли», «Та ой як крикнув же козак Сірко», «Максим козак Залізняк» тощо.

Ой Морозе, Морозенку, Ой, Морозе, Морозенку, Ой, да Ти славний козаче! За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче. Ой, не так же Україна, Як те горде військо. Заплакала Морозиха, Ідучи на місто. Ой, не плач же, Морозихо, Не плач, не журися, Піди з нами, козаками, Меду-вина напийся. «Чогось мені, козаченьки, Мед-вино не п’ється: Десь мій син Морозенко З татарами б’ється». Із-за гори, з-за кручі Удале військо виступає, Попереду Морозенко Сивим конем виграває. Та схилив вже голівоньку Сиву коню аж на гриву, Та й розпустив чорні кудрі Сиву коню до копитів. То ж не грім в степу горгоче, То ж не хмара світ закрила - То ж татар велика сила Козаченьків обступила. Бились з ранку козаченьки До ночі глухої, Козаків лягло чимало, А татар - утроє. Ні один козак не здався Живим у неволю, Полягли всі, Не вернувся ні один додому. Не вернувся Морозенко, Голова завзята, - Замучили молодого Вороги прокляті. Вони ж його не стріляли Й на четі не рубали, Тільки з його, молодого, Живцем серце виривали. Взяли його, поставили На Савур-могилу: «Дивись тепер, Морозенку, На свою Вкраїну!»

Чи не той то хміль (Пісня про Богдана Хмельницького) Чи не той то хміль, Що коло тичин в’ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой, той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой, той то Хмельницький, Що ляшеньків тисне. Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду, ‒ Гей, не один лях лежить Головою в воду. «Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води, ‒ Їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди». «А я ляхів не боюся І гадки не маю ‒ За собою великую Потугу я знаю, Іще й орду татарськую За собой веду, ‒ А все тото, вражі ляхи. На вашу біду». Ой, втікали вражі ляхи ‒ Погубили шуби... Гей, не один лях лежить, Вищиривши зуби! Становили собі ляхи Дубовії хати, ‒ Ой, прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати. Утікали вражі ляхи, Деякії повки, ‒ Їли ляхів собаки І сірії вовки. Гей, там поле, А на полі цвіти ‒ Не по однім ляшку Заплакали діти. Ген, там річка, Через річку глиця ‒ Не по однім ляшку Зосталась вдовиця...

Про історичну пісню «Ой Морозе, Морозенку. Інколи козакам доводилося вступати у спілку з татарською ордою проти переважаючого польського війська. Але татари часто зраджували своїх союзників, продовжували грабувати українські землі й нищити козацькі загони. Так трапилося і з загоном Морозенка. Мужній козацький ватажок загинув за свою Україну, але люди його ніколи не забудуть. У пісні вжитий оригінальний прийом заперечного порівняння:

То не грім в степу грохоче,

То не хмара світ закрила, ‒

То татар велика сипа

Козаченьків обступила.

Є багато й інших характерних для народної пісні художніх засобів ‒ звертання, повтори, зменшувально-пестливі слова, епітети та інверсія, окличні речення.

Герой пісні «Ой Морозе, Морозенку» - один із соратників Богдана Хмельницького. Фольклористи мають різні версії щодо його особи. Одні дослідники вважають, що йдеться про осавулу Кропивнянського полку Нестора Морозенка, який приятелював з легендарним Максимом Кривоносом, інші наводять докази на користь того, що Морозенком у пісні виступає полковник Станіслав Морозовицький, який загинув у бою з поляками і за яким тяжко сумували козаки.

Це цікаво!

Оксана Пахльовська Морозенко (Балада падуанської осені) Станіслав, шляхтич* з роду Мрозовицьких, Юнак шляхетних помислів і вдачі ‒ Ти так хотів по-справжньому учитись І був такий до цього неледачий. Що ти вже не роздумував нітрохи, І з рідними ти зваживсь на розлуку, І пішки ти пройшов усю Європу, Щоб вивчити в Італії науку. Це місто вчених. Це славетна Падуя, Де дзвони будять тишу старовинну, І лиш тополя іноді нагадує Тобі твою далеку Україну. Студентство тут усіх на світі націй. Слов’яни й греки ходять по алеї. Тут можна слухать курси Помпонацці, Везалія також і Галілея*. Ти вчиш латину ‒ мусиш пам’ятати, Як буде слово «кіт» або «ворона». Античних авторів старанний коментатор, Горація* гортаєш, Цицерона*. Прадавній міф, то світлий, то похмурий. Такі тобі цікаві всі ці мандри По тих веселих учтах Епікура* І тих вогненних снах Анаксимандра*! О ця безсмертна музика латини! Цей перед сном прочитаний Вергілій*. І світить осінь днями золотими. І леви походжають серед лілій. І все тебе ще кличе тут: зостанься! Тут фрески Джотто* дивляться у вічність. Така ще тепла осінь падуанська! Така глибока вся твоя античність ... Ти ще ж не дочитав якогось тому.

Чи оду не довчив. Та ти не винен, Бо вже пора вертатися додому ‒ На змучену і бідну Україну. Тебе чекає вороний твій коник. Тебе чекає ніч твоя остання, Коли ти будеш ‒ Корсунський полковник, Котрий народ підніме на повстання. Станіслав, шляхтич з роду Мрозовииьких, ‒ О, як багато ти в житті не встигнеш! Ти, коментатор авторів античних, Невдовзі вже під Збаражем загинеш. Чоло шляхетне. Крові борозенка. А на героя і не вчивсь неначе ... «За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче!» * Шляхтич (польське) ‒ дворянин, особа привілейованого стану в Польщі та Україні. * Помпонацці, Везалій, Галілей ‒ всесвітньо відомі вчені, лекції яких в епоху Відродження слухали студенти Падуанського університету: Помпонацці П’єтро ‒ філософ; Везалій Андреас ‒ медик-анатом; Галілео Галілей ‒ фізик; механік і астроном, зробив ряд великих відкриттів, зокрема, що Галактика складається з окремих зірок, а Земля обертається навколо Сонця. * Квінт Горацій Флакк ‒ давньоримський поет. * Марк Тулій Цицерон (приблизно 106-43 роки до н. е.) ‒ давньоримський оратор, філософ, письменник, політик. 5 Епікур (341‒270 роки до н. е.) ‒ давньогрецький філософ, заснував у Афінах власну школу філософів. * Анаксимандр (610‒546 роки до н. е.) ‒ давньогрецький філософ, давав природничо-матеріалістичні пояснення світу і вважав, що людина походить від тварин. * Публій Вергілій Марон ‒ давньоримський поет. * Джотто (1266‒1337) ‒ італійський художник, йдеться про фрески капели дель Арена в Падуї (За О. Слоньовською).

Про історичну пісню «Чи не той то хміль». Визвольну війну проти панської Польщі, яка захопила українські землі й прагнула підкорити собі український народ, очолив славний гетьман Богдан Хмельницький. Про нього складено багато легенд, переказів, пісень. Одна з таких пісень ‒ «Чи не той то хміль». Побудована вона на прийомі паралелізму з використанням легенди про походження прізвища Хмельницького. У пісні змальовується досить жорстока картина поразки ляхів (поляків). Але, за народними уявленнями, це справедлива кара, адже вони ‒ завойовники, вони прийшли на нашу землю з мечем.

Балада (фр. ballade, від прованс. ballar ‒ танцювати) ‒ жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. З початку виникнення балада вживалася як любовна пісня до танцю.

Жанр балади наявний у фольклорі майже всіх народів світу. Найдавніша українська балада «Дунаю, Дунаю, чому смутен» опублікована в середині 16ст. Польський поет С.Кльонович у 1584р. перекладає українську народну баладу «Про Федора і Федору». А в 1625р. виходить балада «Пісня козака Плахти» – про дівчину, яка за козаком помандрувала аж на Запоріжжя.

Балади бувають:

• Історичні.

• Міфологічні

• Ліричні

• Трагедійні

• Розбійницькі

• Сімейно-побутові.

Ознаки балади:

• жанр фольклору, віршований, ліро-епічний твір;

• зосередження уваги на моральних проблемах;

• напружений сюжет;

• легендність та фантастичність;

• драматична, часто несподівана розв’язка;

• присутність оповідача;

• невеликий обсяг;

• використання діалогів і повторів;

• метаморфоза.

Бондарівна У містечку Богуславку Каньовського пана Там гуляла Бондарівна, як пишная пава. У містечку Богуславку сидить дівок купка, Межи ними Бондарівна, як сива голубка. Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв, Обійняв він Бондарівну та й поцілував. «Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!» Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо: «Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо!» Ой тікала Бондарівна з високого мосту; Сама ж вона хорошая, хорошого зросту. Ой тікала Бондарівна помежи горами, А за нею два жовніри з голими шаблями. Ой повели Бондарівну помежи крамниці, ‒ Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці: «Ой чи хочеш, Бондарівно, ізо мною жити, А чи волиш, Бондарівно, в сирій землі гнити?» «Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити, Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!» Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала. Ой вистрілив пан Каньовський ‒ Бондарівна впала... «Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати: Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!» Ой посунув пан Каньовський по столу таляри: «Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне! Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, ‒ Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!» Ударився старий Бондар в стіну головою: «Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!» Ой поклали Бондарівну на тесову лавку, Поки звелів пан Каньовський викопати ямку. Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки звелів пан Каньовський зробить домовину. Ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!

Балада «Бондарівна» розповідає про горду дівчину Бондарівну, яка не прийняла залицяння пана Каньовського й різко йому відмовила. У творі висловлюється захоплення гордою дівчиною, яка не захотіла з нелюбом жити, не здалася, і осуд жорстокого пана-вбивці. Балада побудована на діалогах, із використанням повторів, звертань, окличних речень, порівнянь та епітетів.

Дума ‒ ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI‒XVIIІ століть. Дума (козацька дума) ‒ жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Найвідоміші кобзарі: Остап Вересай, Гнат Гончаренко, Михайло Кравченко з Великих Сорочинців, автор думи «Чорна неділя у Сорочинцях», Петро Ткаченко, Степан Пасюга, Данило Бандурка, Грицько Кобзар, Прокіп Скряга, Семен Зозуля, Василь Варченко, Григорій Любисток

Радянські кобзарі: Кушнерик Федір, Євген Мовчан, Євген Адамцевич, автор «Запорозької похідної».

Сучасні кобзарі: Тарас Компаніченко, Перепелюк Володимир Максимович, Василь Григорович Нечепа тощо.

Слово «дума» часто зустрічається у давньоукраїнських рукописних джерелах на означення думки, мислення. Лише згодом воно набуло дещо іншого значення і ним став визначатися жанр епічного поетичного твору, епічної пісні героїчного плану. Хоч ті думи, що збереглися до наших днів, виникли, вочевидь, приблизно у 15 столітті, оскільки відтворені в них історичні події не виходять за межі 15 ‒ 18 ст., незаперечним є факт, що до того українці вже мали досить розвинутий героїчний епос, який ліг в основу виникнення дум. У літописах неодноразово згадується про княжих співців-поетів, що складали пісні на честь героїв, у своїх творах возвеличували подвиги князів і дружини.

Найдавніша згадка про думи є в хроніці («Аннали», 1587) польського історика С. Сарницького.

Перший відомий запис думи датується 10 січня 1684 р. Це — твір «Козак Голота». В рукописному збірнику Кондрацького, віднайденому в архіві Ягеллонського університету в Кракові, зафіксовано чотири зразки дум з Волині. Цей збірник був виявлений і опублікований академіком Возняком у 1928 році.

Первісно слово «дума» вживалось для означення жанру пісні на честь померлого чи загиблого лицаря ‒ саме в такому значенні воно вживається у писемних пам’ятках 16 століття. Відтоді збереглися не лише окремі згадки про те, що українці виконували думи, а й описи манери їх виконання з вказівкою на те, що вони супроводжувались грою на музичному інструменті. На означення інструмента, яким користувалися співці дум, найчастіше вживається у давніх письменах слово «кобза».

Стосовно українських дум вперше це зауважив Михайло Максимович, а потім продовжив і розвинув цю думку Філарет Колеса, який довів, що думи близькі до народного голосіння своєрідною формою поетичного і музичного вислову. Ф. Колеса дослідив і встановив, що думи та голосіння споріднює мелодійна та ритмічна близькість (речитативний стиль), нерівноскладовість віршових рядків, перевага дієслівних рим, певна імпровізація тексту і музики.

Голосіння існували у праслов’ян здавна ‒ голосили за померлим родовим ватажком чи героєм ще у незапам’ятні часи (ця традиція є чи не у всіх народів). Але коли у народній свідомості витворюється культ князя-богатиря ‒ відважного лицаря, що віддає своє життя за спільні інтереси народу і держави, ‒ давніми голосіннями уже не можна було висловити всі почуття і настрої, щоб гідно оплакати загиблого. Тому виникають пісні-плачі, у зміст яких, крім оплакування смерті народного героя, вноситься похвала його справам і подвигам, звершеним за життя, і запевнення, що його слава не загине, а збережеться у наступних поколіннях. Очевидно, ці пісні і стали перехідною ланкою від похоронних пісень-плачів до героїчних дум у сучасному розумінні цього жанру. До того часу, поки ці пісенні твори почали називати думами, в народі побутували назви «невольничі плачі», «лицарські пісні», «козацькі псалми».

Думи поділяються на:

1. Думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (14 ‒ 15 ст.‒ рання козацька доба).

2. Думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (16 ‒ поч. 17 ст. ‒ доба Хмельниччини і Гетьманщини).

3. Соціально-побутові думи (кін. 17 ст. ‒ період Руїни, політичного занепаду).

Незважаючи на гнучкість виконання дум, досить стрункою і сталою є їх композиція, що характеризується рисами властивими тільки цьому жанру. Вона в абсолютній більшості текстів зберігає одні і ті ж складові елементи, жанрову структуру.

Думи починаються поетичним заспівом, який кобзарі часто називають «заплачкою». Цей початок найчастіше будується на основі художнього паралелізму:

Як у неділю рано-порано

Не голосні ї дзвони задзвонили,

Не сизопері орли защебетали,

А не сивая зозуля закувала;

То бідні невільники, сидя в неволі, заплакали («Дума про невольників»).

Після заспіву йде власне дума (розгортання сюжету з усіма епічними елементами композиції і ліричними відступами).

У канву сюжету можуть вводитися додаткові епізоди, але, як правило, дума не буває надмірно ускладненою: сюжет розгортається лінійно в хронологічній послідовності, події передаються якнайприродніше без елементів фантастики та несподіваних поворотів у розвитку дії.

Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу:

Дай, Боже, щоб козаки пили та гуляли, Хороші мислі мали, Неприятеля під ноги топтали Справа не вмре, не поляже, Од нині довіку. Даруй, Боже, на многії літа! («Козак Голота»)

Часто, окрім проголошення слави героям, у закінченні висловлюється побажання добра народові чи безпосередньо слухачам думи:

Дай, Боже, на здоров’є на многії літа

Всім православним християнам,

На многії літа

До кінця віка («Іван Богословець»).

Фабули та сюжети дум, як правило, пов’язані з історичним минулим народу, описують певні події, часто конкретних осіб. Побудовані вони за схемою епічних сюжетів, де присутні всі складові компоненти ‒ зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Рідше у твір вводяться ліричні відступи, що відіграють роль прологів та епілогів. Сюжет більшості дум, подібно до балад, розгортається в напруженому двобої протилежних сил ‒ добра і зла. Як правило, це з одного боку козаки, охоронці рідної землі, а з іншого ‒ вороги-нападники.