Словник
Боян - невідомий дружинний співець XI ст.
Володимир Святославич - великий князь київський (помер у 1015 р.).
Сурож, або Судак, - місто в Криму.
Ідол, або статуя, яка стояла біля Тмутаракані - міста на березі Азовського моря.
Всі князі, учасники походу, були нащадками Олега Святославича [Гориславича] (помер у 1115 р.).
Гзак і Кончак - половецькі хани.
Чотири сонця - тобто чотири князі, які брали участь у поході: Ігор, Всеволод, Святослав Ольгович, Володимир.
Стрибог - бог вітрів.
Даждьбог - бог сонця давніх слов’ян; під Даждьбожим внуком розуміється руський народ.
Князьок - гребінь, над яким зв’язуються крокви. Дошка без князька - лихе віщування.
Два соколи - князі Ігор і Всеволод. (Вони ж ‒ багряні стовпи; два сонця.)
Олег - малолітній син Ігоря.
Святослав - племінник Ігоря.
Володимир Глібович - переяславський князь, пораненим у боротьбі з половцями.
Цитати із «Слова…»
Автор
Чи не гоже було б нам, браття,
Почати старими словами ратних повістей
Про похід Ігорів,
Ігоря Святославича?
Початися ж тій пісні по билицях часу нашого,
а не за вимислом Бояна.
Боян-бо віщий,
Якщо кому хотів пісню творити,
то розтікався він мислю по древу,
сірим вовком по землі,
сизим орлом під хмарами.
Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці -
тоді напускав десять соколів на стадо лебедів:
котрого сокіл настигає,
той спершу пісню співає…
Боян же, браття,
не десять соколів на стадо лебедів пускав,
а свої віщії персти на живії струни накладає, -
і вони самі князям славу рокотали.
Про Ігоря
Почнем же, браття, повість оцю
од старого Володимира до нинішнього Ігоря,
який укріпив ум силою своєю
і вигострив серця своєю мужністю;
сповнившись ратного духу,
він повів свої хоробрі полки
на землю Половецькую
за землю Руськую.
Всеволод до Ігоря
Ігор жде милого брата Всеволода.
І сказав йому буй-тур Всеволод:
«Один брат,
один світ світлий - ти, Ігорю!
Оба ми є Святославичі!
Сідлай, брате, свої борзії коні,
а мої вже готові,
о сідлані під Курськом, попереду.
А мої ті куряни - воїни вправні:
під трубами повиті,
кінцем списа згодовані,
путі їм відомі,
яруги їм знайомі,
луки у них напружені,
сайдаки отворені,
шаблі вигострені;
самі скачуть, як ті сірії вовки в полі,
шукаючи собі честі, а князю - слави».
Автор про мужність Всеволода
Яр-Туре Всеволоде!
Стоїш ти в обороні,
прищеш ти на воїв стрілами,
гримиш ти об шоломи мечами харалужними.
Куди Тур поскакає, своїм злотим шоломом посвічуючи,
там і лежать поганії голови половецькії.
Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії
тобою, Яр-Туре Всеволоде!
Що там рани, дороге браття, -
забув він почесть і життя,
і города Чернігова отчий злотий стіл,
і жони своєї милої, красної Глібівни,
звичаї і обичаї!
Ігор
І сказав Ігор до дружини своєї:
«Браття і дружино!
Лучче ж би потятим бути,
аніж полоненим бути.
Тож всядьмо, браття, на свої борзії коні
та на Дін синій поглянем».
Спала князю на ум охота
і жадоба спробувати Дону великого
знамення йому заступила.
«Хочу-бо,- сказав, -
списа приломити кінець поля Половецького;
з вами, русичі,
хочу голову свою положити
або напитися шоломом з Дону!»
Застереження природи
Сонце йому тьмою путь заступало;
ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;
лютий свист зблизька встав:
Див кличе з верху дерева -
велить прислухатись землі незнаємій:
Волзі, і Помор’ю, і Посуллю,
і Сурожу, і Корсуню,
і тобі, тмутороканський ідол!
І половці небитими дорогами
побігли до Дону великого;
кричать теліги опівночі,
мов лебеді сполохані.
Ігор на Дін воїв веде!
У же-бо біди його птахи ждуть по дуб’ю,
вовки страх наводять по яругах,
орли клекотом на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть на черленії щити.
Перша битва
Русичі великії поля черленими щитами перегородили,
шукаючи собі честі, а князю слави.
З зарання в п’ятницю
вони потоптали поганії полки половецькії
і, сипнувшись стрілами по полю,
помчали красних дівчат половецьких,
а з ними злото, і паволоки,
і дорогі оксамити.
Покривалами, і опанчами, і кожухами
почали мости мостити
по болотах і багнистих місцях,
і всякими узороччями половецькими.
Черлен стяг, біла хоругов,
черлена чілка, сріберне ратище -
хороброму Святославичу.
Застереження природи ІІ дня
Другого дня вельми рано
кривавії зорі світ провіщають;
чорнії тучі з моря йдуть,
хотять прикрити чотири сонця,
а в них трепечуть блискавки синії.
Бути грому великому!
Іти дощу стрілами з Дону великого!
Отут списам поломитись,
отут щаблям пощербитись
об шоломи половецькії
на ріці на Каялі,
близ Дону великого!
О Руськая земле, уже за горами єси!
Ось вітри, Стрибожі внуки,
віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде.
Ріки мутно течуть.
Порохи поля прикривають.
Стяги говорять.
Половці ідуть од Дону,
і од моря,
і зо всіх сторін руcькі полки обступили.
Діти бісові кликом поля перегородили,
а хоробрі русичі перегородили черленими щитами.
Автор про ІІ битву
Були віки Трояна,
минули літа Ярослава;
були походи Олегові,
Олега Святославича.
Той-бо Олег мечем крамолу кував
і стріли по землі сіяв.
Вступає він в злоте стремено в городі Тмуторокані, -
і той дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод,
а Володимир кожен ранок уші закладав у Чернігові…
…Тоді, за Олега Гориславича,
сіялося й виростало усобицями,
гинуло добро Даждьбожого внука,
в княжих крамолах віки вкоротилися людям.
Тоді по Руській землі рідко ратаї гейкали,
та часто ворони каркали,
трупи собі ділячи,
а галки свою річ говорили:
хотять полетіти за поживою.
То було в ті битви і в ті походи,
а такої битви - не чувано!
З зарання до вечора,
з вечора до світу
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи харалужнії
у полі незнаємім,
серед землі половецької.
Чорна земля під копитьми
кістьми була засіяна,
а кров’ю полита:
тугою зійшло це по Руській землі!
Автор про поразку Ігорового війська
Ігор полки завертає:
жаль-бо йому милого брата Всеволода.
Билися день,
билися другий;
третього дня під полудень упали стяги Ігореві.
Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли;
тут кривавого вина недостало;
тут пир докончали хоробрі русичі:
сватів напоїли
і сам і полягли
за землю Руськую.
Никне трава жалощами,
а дерево з тугою к землі приклонилось.
Автор про напади половців і крамола між князями
Воювання князям із поганими пропало,
сказав-бо брат брату:
«Се моє, і те – моє теж «.
І почали князі про малеє - «се великеє» - мовити
і самі на себе крамолу кувати.
А погані з усіх сторін приходили з побідами
на землю Руськую…
…І застогнав же, браття, Київ тугою,
а Чернігів напастьми.
Тоска розлилася по Руській землі,
печаль буйна тече серед землі руської.
А князі самі на себе крамолу кували,
а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю,
хапали дань - по бранці од двора…
Автор
Жони руськії заплакали, мовлячи:
«Уже нам своїх милих лад
ні мислію помислити,
ні думою здумати,
ні очима оглядіти,
а злота і срібла того не мало загубити».
Автор про Святослава Київського
Тії-бо два хоробрі Святославичі,
Ігор і Всеволод,
уже лжу розбудили,
котру ото приспав був отець їх,
Святослав грізний великий київський грозьбою;
він прибив її своїми сильними полками
і харалужними мечами,
наступив на землю Половецькую,
притоптав горби і яруги,
змутив ріки і озера,
висушив потоки і болота.
А поганого Кобяка
із лукомор’я,
од залізних великих полків половецьких,
як вихор, вихопив.
І упав той Кобяк
в граді Києві,
в гридниці Святослава.
Тут німці і венеційці,
тут греки і морава
співають славу Святославу,
корять князя Ігоря,
що потопив добро на дні Каяли,
ріки половецької, -
руського злота насипали.
Сон Святослава
Святослав мутен сон бачив у Києві на горах.
«Сю ніч з вечора одягали мене, - сказав, -
чорним покривалом на кроваті тисовій,
черпали мені синє вино, з горем замішане,
сипали мені з порожніх сайдаків пособників-поган
великий жемчуг на лоно
і ніжили мене.
Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім.
Всю ніч з вечора сірі ворони каркали під Пліченським
на оболоні,
були в дебрі Кияні
і неслися до синього моря»
Золоте слово Святослава
Тоді великий Святослав ізронив злоте слово,
Із сльозами змішане,
І прорік:
«О мої синовці,
Ігорю і Всеволоде!
Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити,
а собі слави шукати.
Та без честі одоліли,
без честі-бо кров поганую ви пролляли.
Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані,
а в смілості згартовані.
Що ж ви вчинили моїй сріберній сідині?
І уже не бачу влади сильного,
І багатого, і многоратного
брата мойого Ярослава…
Тії-бо без щитів
з ножами захалявними
кликом полки побивають,
дзвонячи в прадідівську славу.
Ви ж сказали: «Мужаймося самі -
славу минулу самі візьмемо
і прийдешню ми самі поділимо!»
А чи диво се, браття, старому помолодіти?
Коли сокіл пір’я міняє -
високо птиць не ганяє,
не дасть гнізда свойого в обиду.
Та се зле: князі мені - не пособники,
нінащо ся година обернулась»!
Великий княже Всеволоде!
На мислю б тобі прилетіти іздалека -
отчий злотий стіл постерегти!
Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити,
а Дін шоломами вилляти!
Коли б ти тут був -
то була б рабиня по ногаті,
а бранець - по різані.
Ти-бо можеш посуху живими самострілами стріляти -
удалими синами Глібовими!
Ти, буй Рюриче, і Давиде!
Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали?
Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури,
ранені шаблями гартованими на полі незнаємім?
Вступіте, господарі, в золоті стремена
за обиду часу нашого,
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославича!
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі,
підпер гори угорськії своїми залізними полками,
заступив королеві путь,
зачинив Дунаю ворота,
мечеш тягарі через хмари,
суди рядиш до Дунаю.
Грозьби твої по землях течуть,
одчиняєш ти Києву ворота,
стріляєш ти з отчого злотого стола салтанів за землями.
Стріляй, господарю, Кончака,
раба поганого,
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославича!
А ти, буй Романе, і Мстиславе!
Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.
Високо пливеш ти на подвиг в сміливості,
як той сокіл, на вітрах ширяючи,
хотя птицю в смілості здолати.
Єсть-бо у вас залізнії молодці
під шоломами латинськими.
Од них гуде земля, і краї многі -
Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела,
і половці сулиці свої покидали,
а голови свої підклонили
під тії мечі харалужнії.
Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ,
а дерево поронило листя не з добра:
по Pocі і по Сулі городи поділили,
А Ігореве військо хоробре не воскресити!
Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду.
Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!
Інгвар і Всеволод,
І всі три Мстиславичі,
не злого гнізда шестикрильці!
Ви не правом побідників собі землі розхватали!
Нащо ж ваші золоті шоломи,
і сулиці ляськії, і щити?
Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославича!
Уже-бо Сула не тече струменями срібними для города
Переяславля,
і Двіна болотом тече для тих грізних поло чанів
під кликом поганих.
Один лиш Ізяслав,
син Васильків,
подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії,
погубив славу діда свойого Всеслава,
а сам під черленими щитами
на кривавій траві
погублений литовськими мечами.
Ізійшла юна кров, і сказав він:
«Дружину твою, княже, птах крильми одягнув,
а звірі кров полизали!»
Не було тут брата Брячислава,
ні другого, Всеволода.
Один же він зронив жемчужну душу з хороброго тіла
крізь злоте ожерелля.
Сумують голоси,
поникли веселощі,
труби трублять городенськії.
Ярославе і всі внуки Всеслава!
Уже понизіте стяги свої,
вкладіте свої мечі пощерблені:
ви-бо вже вискочили з дідівської слави!
Ви-бо своїми крамолами
почали наводити поганих
на землю Руськую,
на добро Всеслава.
З розбрату і постало насилля
од землі Половецької!
На сьомім віці Трояна
кинув Всеслав жереб на дівицю, собі любу.
Той обманом обперся на коней,
і скочив до града Києва,
і діткнувся ратищем злотого стола київського.
Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода,
окутався в синю млу;
Всеслав-князь людям суд чинив,
князям городи рядив,
а сам вночі вовком бігав:
із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,
Тому віщий Боян і давно ще приспівку, розумний,
сказав:
«Ні хитрому,
ні скритному,
ні чаклуну спритному -
суда Божого не минути».
О, стогнати Руській землі,
спом’янувши давнішню годину і давніх князів!
Того старого Володимира
ніяк було пригвоздити до гір київських;
отож-бо й нині встали стяги Рюрикові,
і другії - Давидові,
та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!
Плач Ярославни
Ярославна рано плаче у Путивлі на заборолі, мовлячи:
«О вітре, вітрило!
Чому, господине, так сильно вієш ти?
Чому мечеш ти хановськії стрілки
на своїх легесеньких крильцях
на моєї лади воїв?
Мало тобі було вгорі під хмарами віяти,
леліючи кораблі на синім морі?
Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?»
Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі,
мовлячи:
«О Дніпре-Славутичу!
Ти пробив єси кам’янії гори через землю Половецькую.
Ти леліяв єси на собі Святослава насади
до полку Кобякового.
Прилелій, господине, мою ладу мені,
щоб я не слала йому сліз на море рано».
Ярославна рано плаче у Путивлі на заборолі, мовлячи:
«Світлеє і трисвітлеє сонце!
Всім тепле і красне єси!
Чому, господине, простерло гарячі промені свої
на лади воїв,
в полі безводнім спрагою їм луки звело,
тугою сайдаки стягло?»
Втеча Ігоря з полону
Грає море опівночі,
ідуть смерчі млою:
Ігореві-Князю Бог путь явить
із землі Половецької
на землю Руськую,
к отчому золотому столу.
Позгасали вечірні зорі.
Ігор спить,
Ігор не спить,
Ігор мислю поля мірить
од великого Дону
до малого Дінця.
Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою,
велить князю розуміти:
князю Ігорю не бути кликаним!
Гуде земля,
шумить трава,
вежі половецькії задвигтілися.
А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет
і білим гоголем на воду.
Зметнувсь на борзого коня
і скочив з нього сірим вовком.
І помчав він до лугу Дінця,
і полетів соколом під млою,
забиваючи гусей і лебедів
на сніданок, обід і вечерю.
Коли Ігор соколом полетів,
тоді Влур вовком помчав,
струшуючи собою студену росу:
підірвали-бо своїх борзих коней.
Гзак Кончакові
Мовить Гзак Кончакові:
«Коли сокіл до гнізда летить -
соколича розстріляємо своїми золоченими стрілами».
Каже Кончак до Гзи:
«Коли сокіл до гнізда летить
то ми сокільця опутаємо красною дівицею».
І каже Гзак Кончакові:
«Якщо його опутаємо красною дівицею,
не буде нам ні сокільця,
ні красної дівиці,
і почнуть нас птиці бити в полі Половецькім».
Автор про втечу Ігоря
Сказав Боян про походи Святослава,
піснетворець часу давнього -
Ярослава, Олега, княжого:
«Хоть і тяжко тій голові бути без пліч -
зле тілу без голови», -
Руській землі без Ігоря.
«Сонце світиться на небесах -
Ігор-князь в Руській землі», -
дівчата співають на Дунаї,
в’ються голоси через море до Києва.
Ігор іде по Боричевім до святої Богородиці Пирогової.
Землі раді, городи веселі.
Співавши пісню старим князям,
потім і молодим співати:
«Слава Ігорю Святославичу,
Буй-туру Всеволоду,
Володимиру Ігоревичу!»
Здоров’я князям і дружині,
що стають за християни на поганії полки!
Князям слава і дружині!
Амінь.
Про авторство «Слова…»
Існує певна переконаність, що «Слово…» написав учасник чи свідок походу. Хоча хто він, на сьогодні вважають невідомим. Так, наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написав великий київський князь Святослав, бо й «золоте слово» цього героя, й ідейна позиція автора збігаються. Дехто з науковців приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають за автора легендарного Ходина, ім’я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам’ятки є київський тисяцький Петро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же ‒ чернець Вишатич. Але найпереконливішою треба вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор «Слова… не хто інший, як брат княгині Ярославни, ‒ галицький князь Володимир Ярославович. Але це все лише припущення. Безперечно, автор ‒ спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали й давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.
Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» ‒ людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю. Одне слово, фахівець військової справи. Автором «Слова» без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 році був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-87 роках воєводою князя Ярослава Чернігівського. Це про автора «Слова» говорено у вислові «Рек Боян і ходина Святослава, пестворця старого часу Ярослава». Старожитнє «боян» ‒ наказний гетьман (казанець), «ходина» ‒ посол (дипломат), «пестворця» (латина «pes» ‒ ходя, шлях) ‒ драгоман (воєвода). Останніми роками набула другого дихання малоймовірна гіпотеза про те, що «Слово» є підробкою кінця XVIII століття. Новочасний неоскептик Едвард Кінан вважає автором фальсифікації чеха Й.Добровського.
|
|
Пам’ятник автору «Слова о полку Ігоревім» у Луганську |
Монумент «Слову о полку Ігоревім» у м.Горлівці Донецької обл. |
|
|
Пам’ятник «Слову о полку Ігоревім» у м. Переяслав-Хмельницькому |
Олексій Іванович Мусін-Пушкін |
Цікаво знати!