
- •1. Українська мова – державна мова в Україні. Державна мова й мови національних меншин.
- •3. Літературна мова як вищий щабель розвитку мови. Поняття мовної норми. Види норм.
- •5. Стилі сучасної української літературної мови. Офіційно-діловий стиль, його найважливіші риси.
- •7. Поняття культури мовлення. Основні комунікативні ознаки мовлення (багатство, чистота, виразність та доречність мовлення).
- •8. Особливості усної форми мови. Орфоепічні норми. Словесний і фразовий наголос. Милозвучність мовлення.
- •11. Технічні правила оформлення рукописних та машинописних текстів. Оформлення списку літератури. Правила цитування.
- •12. Технічні правила оформлення рукописних та
- •15. Службова бесіда. Правила ведення службової бесіди.
- •16. Власне українська та іншомовна лексика у професійному мовленні. Доцільність використання у фаховому мовленні іншомовної лексики.
- •17. Історія становлення і розвитку української термінології. Основні термінологічні словники.
- •18. Терміни та професіоналізми у професійному мовленні. Виробничо-професійна, науково-термінологічна лексика. Номенклатурні назви в професійному мовленні.
- •19. Багатозначні слова і контекст. Системність лексики української мови (синонімія, антонімія), специфіка виявлення системності у термінології. Особливості вживання термінів-синонімів.
- •21. Явище суржику. Шляхи і методи запобігання появи та подолання суржику в мовленні фахівця.
- •24. Особливості використання граматичних форм прикметників та займенників у професійному мовленні. Використання форм ступенів порівняння прикметників. Вживання присвійних прикметників.
- •1. Проста форма вищого ступеня порівняння твориться за допомогою суфіксів -іш- або -ш- .
- •2. Документ як специфічний текст. Поняття про документ. Типи документів. Вимоги до тексту документів.
- •3. Формуляр-зразок. Реквізити, їхня характеристика, норми дотримання.
- •4. Норми дотримання і порядок розміщення основних реквізитів (реквізити „дата”, „адресат”, „адресант”, „назва документа”, „підпис”).
- •1. Об 'єктивність.
- •2. Стандартність.
- •3. Логічна послідовність.
- •7. Розпорядчі документи. Наказ (визначення, види та основні вимоги до оформлення, склад реквізитів).
- •9. Документи з кадрово-контрактних питань. Резюме (визначення, види та основні вимоги до оформлення, склад реквізитів).
- •10. Документи з кадрово-контрактних питань. Заяви (визначення, види та основні вимоги до оформлення, склад реквізитів).
- •11. Документи з кадрово-контрактних питань. Контракт (визначення, види та основні вимоги до оформлення, склад реквізитів).
- •15. Довідково-інформаційні документи. Довідка (визначення, види та основні вимоги до оформлення, склад реквізитів).
- •17. Довідково-інформаційні документи. Акт (визначення, види та основні вимоги до оформлення, склад реквізитів).
- •19. Довідково-інформаційні документи. План роботи (визначення, види та основні вимоги до оформлення, склад реквізитів).
- •20. Довідково-інформаційні документи. Протокол. Витяг з протоколу (визначення, види та основні вимоги до оформлення, склад реквізитів).
- •22. Особисті офіційні документи. Доручення (визначення, види та основні вимоги до оформлення, склад реквізитів).
- •24. Оформлення тексту наукової роботи (титульна сторінка, бібліографія, нумерація сторінок).
- •29. Візитна картка як атрибут ділової людини, її характеристика, реквізити та особливості використання.
1. Українська мова – державна мова в Україні. Державна мова й мови національних меншин.
Українська мова - єдина національна мова українського народу.
Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верхо-
вною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою
в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування
української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території
України».
Державна мова - «це закріплена традицією або законодавством
мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та
діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах,
у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики»на ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова.Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям, Мови національних меншин України — мови, поширені серед населення України, крім державної мови (української) та мов корінних народів України (кримськотатарська, кримчацька, караїмська).В Україні живе понад 130 національних меншин — носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1 000 осіб), за переписом 2001 року, належать 43 мови, а саме: російська, білоруська, польська, чеська, словацька,болгарська, румунськаі молдавська.Закон України "Про національні меншини в України", прийнятий у розвиток Декларації прав національностей України, гарантує національним меншинам право на національ¬но-культурну автономію; користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства; роз¬виток національних культурних традицій; використання національної символіки; відзначення національних свят; сповідування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо.Згідно зі ст. 10 і 11 Конституції в Україні гарантуєть¬ся вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин, сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.Володіння українською мовою, шанування культури України є правовим і моральним обов'язком кожного гро¬мадянина України. Водночас кожен громадянин має право розмовляти і спілкуватися тією мовою або мовами, які він вважає для себе рідними, шанувати ту культуру, яку він вважає для себе рідною.
2. Походження назви “Україна”, “український”. Основні етапи становлення і розвитку української мови.
Назва Україна офіційно закріпилась з часів виникнення УНР в 1918р. Але саме найменування давнє – сягає спільнослов»янського періоду. Перша письмова згадка про Україну міститься в Іпатіївському списку Повісті временних літ. Словом Україна позначають всі українські землі. У Густинському літописі від 1516 року згадка про виникнення Запорізької Січі. У 1650 у Франції видано латиною книжку франц. Інженера Боплана «Опис України». У літописі Величка 1720 р. назву Україна можна знайти майже на кожній сторінці.
Три версії походження слова Україна:
1. поляки пояснювали назву як окраїна Польщі, пограниччя їх держави.
2. Україна виникла у зв»язку з словом краяти: краяти – край – украй – Україна, частина території, що відділена певними особливостями.
3. складання слів анти – ути та країна. Країна антів – уть країна.
. Назва виникла ще у спільнослов’янський період, бо ті слов’яни, що у VI ст. помандрували на Балкани, понеси її з собою. Там виникла область Крайна (між Сербією і Хорватією). Це не випадково, бо туди перенесли й інші топоніми з України: Черногора – Чорногорія, Гуцульщина – Гуціка – Гацка.
У царській Росії назва Україна не визнавались. Офіційною була назва Малоросія, що протиставлялася Великороси. Побутувала думка, що українці – це ті ж росіяни, але із зіпсованою поляками російською вимовою, люди меншої вартості, ніж великороси.
Назви “Мала Русь” і “Велика Русь” утворені грецькою психологією, а росіяни скористалися готовими назвами, даними греками. Уперше ці назви знаходимо в посланнях царгородського патріарха 1303 р. із справи про утворення Галицько-Волинської метрополії.
За термінологією грецьких географів: Мікра Y,Xkaq – Мала Греція, МєуаАті EXlaq – Велика Греція, це метрополія разом з колоніями в Італії, Сицилії, Малій Азії, Північному Причорномор’ї.
Так само греки називали Мікра Rcocaoc – Мала Русь, це власне Україна, і МєуоЛл Rceqia – Велика Русь, це Україна разом з її колоніями у Прибалтиці, Поволжі,
Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами.
1) Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами.
2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.).
3) Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.).
4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.).
5) Нова українська мова (XIX – XXI ст.).
Праслов’янська мова об’єднувала близькоспоріднені діалекти слов’янських племен. У системі вокалізму ця мова мала монофтонги й дифтонги, які були і довгими, і короткими, усі склади були відкритими, наголос був музичний, приголосні та голосні поєднувалися за законами сингармонізму. На початковому етапі приголосні не розрізнялися за твердістю й м’якістю. Українська мова належить до східної групи слов’янських мов і функціонує як національна мова українського народу в Україні. Слов’янські мови походять з одного джерела – праслов’янської (спільнослов’янської) мови, від якої й успадкували спільні або подібні тенденції розвитку. Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов’янська мовна єдність, сягає бронзового віку – ІІІ тис. до н. е. На думку вчених, праслов’янська мовна єдність розпалася приблизно в ІУ – УІ ст. н. е., а десь із УІІ ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’янської, південнослов’янської та східнослов’янсокї.У ІХ – ХІІІ ст. східні слов’яни мали могутню давньоруську державу – Київську Русь. Ця ранньофеодальна держава протягом ІХ – Х ст. об’єднала всі східнослов’янські племена (полян, древлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ст.), що зумовило близькість трьох сучасних мов східнослов’янської групи: української, російської й білоруської. Українська мова розвинулася з південного східнослов’янського діалектного масиву. Її риси виразно виявляються уже з ХІІ ст.Українська мова входить до групи слов’янських мов (індоєвропейської сім’ї), яку складають три підгрупи: східнослов’янська (українська, російська, білоруська мови); південнослов’янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови); західнослов’янська (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька).