Освіта — суспільне явище, яке впливає на всі сфери економічного життя суспільства та є вагомим елементом на шляху досягнення високих темпів економічного зростання і добробуту суспільства. Ця сфера займається формуванням знань і вмінь підростаючого покоління, його вихованням підготовки кадрів.

Головними джерелами фінансування витрат на освіту є:

— кошти державного та місцевого бюджетів;

— кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій, фондів;

— спонсорські та доброчинні внески і пожертвування;

— кошти галузей народного господарства, плата за додаткові освітні послуги та інші послуги, що надаються закладами освіти.

Фінансування освіти за рахунок вказаних джерел здійснюється наступними методами:

— кошторисне фінансування закладів освіти;

— бюджетне фінансування закладів освіти на основі показника вартості навчання одного учня (студента);

— індивідуальна оплата навчання за рахунок власних доходів, грошових коштів юридичних осіб;

— спеціальні кредити для здобуття освіти;

— отримання спонсорських і доброчинних внесків та пожертвувань;

— отримання додаткових доходів від різноманітних послуг неосвітнього характеру.

Система освіти і принципи державної політики у галузі освіти визначені у Законі України "Про освіту** від 23 травня 1991 р.

Видатки на освіту здійснюються за такими групами закладів і заходів:

— дошкільна освіта;

— загальна середня освіта (загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, вечірні змінні школи);

— заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги і реабілітації (загальноосвітні школи-інтернати, дитячі будинки);

— позашкільна освіта;

— професійно-технічна освіта;

— вища освіта;

— післядипломна освіта;

— інші заклади та заходи у галузі освіти (методична робота, придбання підручників).

Принципи державної політики у галузі освіти:

— доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

— рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей;

— гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

— органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

— незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

Вища та післядипломна освіта фінансуються відповідно до суспільних і індивідуальних потреб. Суспільні потреби забезпечуються за допомогою державного замовлення з виділенням відповідних бюджетних асигнувань, які розподіляються на конкурсних засадах.

Розмір витрат на утримання шкіл визначається кошторисом доходів і видатків. Вихідною базою для визначення розміру асигнувань за основними статтями кошторису школи є кількість учнів і класів, яку відображають у кошторисі на дві дати: 1 січня та 1 вересня планового року. На основі цього розраховують кількість педагогічних ставок у школі за трьома показниками: кількість класів, кількість навчальних занять, норми навчального навантаження учителів на тиждень. Після цього розраховують витрати за економічними категоріями.

Фінансування середньої освіти в Україні здійснюється за рахунок коштів, які виділяються відповідно до нормативів нарахування на одного учня, але наявний дисбаланс між обсягом завдань, які визначаються державою перед освітою, та обсягами фінансового забезпечення цих завдань. З одного боку, г. тенденція до зростання обсягів навчального матеріалу і тривалості освітньої діяльності, а з іншого — наявне скорочення надходжень фінансових ресурсів на фінансування освіти. На сьогодні коштів, які виділяються державою для надання освітніх послуг на кожну територію, не вистачає на покриття базових статей витрат: заробітну плату, нарахування на заробітну плату, плату за енергоносії. Дефіцит бюджетних коштів, які виділяються щороку на середню загальну освіту в містах України, за останні три роки становить у різних регіонах 10— 20%.

Розрахунковий показник обсягу видатків на освіту визначається залежно від загального обсягу ресурсів місцевих бюджетів на освіту, фінансового нормативу бюджетної забезпеченості одного учня та приведеного контингенту учнів різних типів загальноосвітніх навчальних закладів станом на 5 вересня року, що передував поточному бюджетному періоду.

Школи-інтернати — це навчально-виховні заклади, які надають допомогу у навчанні і вихованні дітей сім'ям, які не мають для цього належних умов.

Згідно з бюджетною класифікацією виокремлюють такі типи шкіл-інтернатів:

— загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні санаторні школи-інтернати;

— загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків;

— дитячі будинки;

— спеціалізовані загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами фізичного чи розумового розвитку;

— загальноосвітні школи соціальної реабілітації.

Фінансово-господарська діяльність загальноосвітньої школи-інтернату здійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків, які за більшістю статей цього ж кошторису плануються так само, як і в загальноосвітній школі. Особливості полягають у штаті (передбачається вихователь, лікарі, працівники кухні) та у більших витратах на закупівлю меблів.

Дошкільна освіта є обов'язковою первинною складовою системи безперервної освіти в Україні.

До системи дошкільної освіти належать:

— дошкільні навчальні заклади;

— наукові і методичні установи;

— органи управління освітою;

— освіта та виховання в сім'ї.

Джерелами фінансування дошкільного закладу є кошти:

— засновника (власника);

— відповідних бюджетів;

— батьків або осіб, які їх замінюють;

— добровільні пожертвування та цільові внески фізичних і юридичних осіб;

— інші кошти, не заборонені законодавством України.

Рівень витрат на підготовку кадрів залежить від стану економічного розвитку країни і потреби галузей економіки у спеціалістах. Розміри бюджетних призначень на підготовку фахівців з вищою освітою, а також підготовку наукових і науково-педагогічних працівників через аспірантуру і докторантуру визначаються у законі про державний бюджет

В Україні діють такі види вищих закладів освіти III—IV рівнів акредитації:

— університет — багатопрофільний вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за широким спектром природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-природничими програмами всіх рівнів, має розвинену інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств та установ;

— академія — вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності;

— інститут — вищий навчальний заклад або підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури та мистецтва.

До вищих навчальних закладів І НІ рівнів акредитації належать:

— коледж — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох споріднених) напрямів підготовки чи спеціальностей;

— технікум — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста.

Джерела фінансування витрат на підготовку кадрів є кошти державних і місцевих бюджетів, галузевих міністерств, відомств, організацій. Платні послуги у вищих навчальних закладах впроваджені на підставі Закону України "Про освіту". Вищі навчальні заклади самостійно використовують бюджетні та позабюджетні кошти відповідно до кошторису доходів і витрат.

Для планування видатків вищі навчальні заклади розраховують кількість студентів та аспірантів, а відповідно до цього і розраховують професорсько-викладацький склад.

Розмір плати за той чи інший вид послуги визначається на підставі її ціни. Базою для визначення ціни послуги є розрахунок валових витрат, пов'язаних з наданням послуги на підставі укладеного договору.

Башко Аліна Віторівна

Фінансування освіти в Україні

Значний інтерес для кожної країни становить результативність освітньої діяльності. Адже підвищення освітнього рівня населення позитивно впливає на зростання показників активної економічної діяльності країни на різних рівнях. Про важливість ролі освіти в сучасному житті переконливо свідчить те, що серед восьми визначених цілей розвитку тисячоліття другою названо забезпечення освітою [1]. У завданнях з відновлення економічного зростання й модернізації економіки країни також передбачено реформування системи освіти, її інтеграцію в єдиний європейський освітній простір [2].

 Саме фінансові вкладення в освіту визнаються одними з найважливіших інвестицій у людський капітал. Фінансування освіти – безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання державою своїх функцій у галузі освіти, тобто забезпечення освітньої галузі грошовими коштами необхідними для її функціонування та забезпечення громадян України їх правом на освіту.

Система освіти в Україні складається з таких ланок освіти: дошкільна, загальна середня, позашкільна,  професійно-технічна, вища, післядипломна освіта, аспірантура,  докторантура, самоосвіта. Видатки на освіту належать до поточних видатків бюджету. Дана галузь практично не має доходів і свою діяльність провадить на основі видатків відповідного бюджету. На сьогодні рівень державного фінансування системи освіти недостатній. А це означає, що держава втрачає передові позиції щодо рівня освіченості громадян.

Переважну частку витрат бюджетів на освіту складають видатки, спрямовані на фінансування загальноосвітніх шкіл. Якщо брати у відсотковому співвідношенні, то на фінансування загальної середньої освіти спрямовується близько 41-42% від суми усіх видатків на освіту; на вищу освіту - 28-30%, на дошкільну – 11-12%; на професійно-технічну – 6% (слід зазначити, що з 2011 року професійно-технічна освіта фінансується лише з місцевого бюджету); на фінансування позашкільної освіти направляється близько 4%.

На сьогоднішній день в Україні пріоритетним джерелом фінансування освіти залишається бюджетне фінансування. Для визначення рівня фінансування освіти в Україні проведемо дослідження видаткової частини бюджетів на дану галузь – див. табл.

Таблиця

Динаміка фінансування галузі «Освіта» за останні роки з державного та місцевих бюджетів

Роки	Зведений бюджет, млрд. грн.	Державний бюджет, млрд. грн.	Місцеві бюджети, млрд. грн.	Темп приросту, %
2007	44,3	13,5	30,8
2008	61,0	19,2	41,8	37,7
2009	66,8	21,4	45,4	9,5
2010	76,8	24,5	52,3	15,0
2011	79,0	26,6	52,4	2,9

          

Збільшення видатків на освіту, в основному пов’язано з тим, що поряд зі збільшенням видатків на оплату праці у зв’язку зі зростанням мінімальної заробітної плати було встановлено надбавку у розрізі 20% посадового окладу викладачам професійно-технічних навчальних закладів та вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації, керівникам та заступникам керівників зазначених закладів, а також зі збільшенням стипендій для учнів професійно-технічних навчальних закладів і студентів вищих навчальних закладів у зв’язку з індексацією стипендій.

Недостатня ефективність державних видатків на освіту зумовлена низкою чинників, основними серед яких залишаються вади організаційно-управлінської структури галузі. Коштів, які виділяються державою для надання освітніх послуг, не вистачає навіть на покриття базових статей витрат: зарплату, нарахувань на зарплату, плату за енергоносії. Негативною тенденцію, яка свідчать про незадовільний стан української освіти, є її невідповідність європейським і світовим ринкам праці.

В умовах ринку інвестування в людський капітал є центральним елементом в стратегіях сприяння економічного процвітання країни. Сучасний стан фінансування освіти в Україні є досить невтішним. Для досягнення світових стандартів в даній галузі необхідна побудова економічних механізмів, які б забезпечили ефективну систему фінансування. Україна повинна здійснити перехід від переважно бюджетного фінансування освіти до залучення додаткових джерел, таких як комерційний бізнес та банки. Потрібно розширити можливостей навчальних закладів залучати додаткові кошти за некомерційних фондів; використання грантової підтримки дослідних проектів та освітніх інновацій; розширення списку платних послуг, що надаються навчальними закладами.

Література

1.       Декларація тисячоліття ООН щодо Цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ) до 2015 року /  Прийнята главами держав та урядів 189 країн у вересні 2000 року.

2.       Програма економічних реформ на 2010 - 2014 роки / Розроблена Комітетом з економічних реформ при Президентові України.

Розділ 3 “Дослідження сутності економічної функції вищої освіти та удосконалення механізму її реалізації” присвячено систематизації функцій вищої освіти, системній характеристиці її економічної функції, обґрунтуванню сутності та змісту поняття "реалізація економічної функції вищої освіти"; дослідженню особливостей її реалізації в Україні.

Дослідження вищої освіти як поліфункціональної системи дозволило так систематизувати її основні функції: соціально-економічні, пов'язані з формуванням і розвитком інтелектуального, технічного і кадрового потенціалу; соціально-політичні, пов'язані із забезпеченням безпеки суспільства, соціального контролю, соціальної мобільності, стійкого розвитку суспільства, його співвідношення із загальноцивілізаційними процесами; соціокультурні (культуротворчі), що дозволяють розвивати, зберігати і транслювати духовну спадщину, формувати громадянську свідомість.

Зростаюче значення соціально-економічних функцій вищої освіти (формування інтелектуального та кадрового потенціалу суспільства) пояснюється багаторазовим зростанням на межі тисячоліть і набуттям абсолютно пріоритетного значення таких факторів, як інтелектуальна праця, якість людських ресурсів, людський та інтелектуальний капітал.

Як показало дослідження, економічна функція вищої освіти – це наступний (після пізнавальної та методологічної функцій) ступінь перетворення отриманих у системі освіти знань в уміння та навички практичної організації та управління виробництвом по створенню матеріальних благ та послуг, що інтегровано виражається у сукупному суспільному продукті, національному доході та національному багатстві.

На цій основі обґрунтовано сутність та зміст поняття "реалізація економічної функції вищої освіти", що полягає у систематизації економічних результатів освітньої діяльності, які можуть проявлятися на нано-, мікро- та макрорівнях не лише у вигляді зростання доходів всіх індивідуальних та колективних суб’єктів економічних відносин, але й у широкому спектрі непрямих результатів, які не завжди виявляються у безпосередніх економічних здобутках, однак створюють позитивне середовище для посилення економічного ефекту вищої освіти.

Політекономічний аналіз економічної функції інституту вищої освіти дає підґрунтя розглядати механізм її реалізації в економіці знань як регульовану систему взаємодії організаційних, економічних, соціальних, нормативно-правових важелів, напрямів дії та інституційних чинників, динамічно пов’язаних між собою, що дозволяє забезпечити: а) відтворення головної продуктивної сили інформаційного суспільства – людського й інтелектуального капіталу; б) накопичений потенціал (за рівнем освіти та чисельністю високоосвічених освічених людей, зайнятих інноваційною, інтелектуальною працею), що створює нові небачені раніше умови для соціально-економічного прогресу; в) динамічну систему, що підвищує соціально-економічну й суспільно-політичну грамотність та культуру людей, тобто сприяє всебічному удосконаленню суспільних, передусім економічних, відносин; г) базову умову гармонізації інтересів у суспільстві на основі соціального партнерства; д) увесь комплекс атрибутів якості робочої сили, тобто всі освітньо-професійні складові людського потенціалу; е) процес праці із забезпечення просвіти, який є складовою процесу відтворення робочої сили і складовою суспільного відтворення загалом.

Дослідження соціально-економічної ефективності реалізації основних функцій вищої освіти потребує чіткого визначення основних категорій та величин, необхідних для її обчислення. Разом із тим оцінювати ефективність економічного аспекту можна й з позиції якісних показників, що пов’язуються з розвитком суспільства. У роботі досліджено такі групи результативних індикаторів ефективності вищої освіти: а) показники витрат; б) показники продукту (досягнення поставлених цілей); в) показники ефективності залежно від напрямів, що реалізуються у ході виконання освітньої програми (витрати ресурсів на одиницю показника продукту (економність), відношення максимальної кількості отриманого продукту до витраченого обсягу ресурсів (продуктивність); досягнення визначеного результату (результативність); г) показники якості, які відображають послаблення негативних чи посилення позитивних тенденцій у наданні освітніх послуг споживачам.

На основі проведеного аналізу обґрунтовано основні пріоритети удосконалення механізму реалізації економічної функції вищої освіти в умовах становлення економіки знань: трансформація внутрішнього економічного механізму функціонування інституту вищої освіти та посилення взаємодії з інститутами зовнішнього середовища (з бізнесом – для забезпечення комерціалізації знань, із ринком праці – для врівноваження попиту і пропозиції, врахування якісних вимог до фахівців, із органами державного управління – для формування й реалізації державної політики, спрямованої на становлення економіки знань). Це забезпечить підвищення ефективності функціонування освіти: підвищення якості освіти, посилення її практичної складової в сукупності із наданням фундаментальних знань, врівноваження попиту і пропозиції на ринку освітніх послуг, посилення кореляції заробітної плати працівників з рівнем їх кваліфікації та ін.

Питання особливостей реалізації економічної функції вищої освіти України є принциповим із погляду створення умов для переходу до економіки знань та інформаційного суспільства. У роботі проаналізовано найновіші доступні дані про обсяги фінансування вищої освіти, у тім числі у контексті розподілу загальних коштів за основними освітніми рівнями. На основі порівнянь з іншими державами світу відзначено, що головною економічною проблемою для освіти України є не відносний, а вкрай недостатній абсолютний обсяг бюджетного фінансування. У останні роки в Україні відбулися певні позитивні зрушення у справі вдосконалення національної системи освіти, у тому числі вищої. Результативним був процес упорядкування мережі вищих навчальних закладів на центральному і регіональному рівнях управління. Як показало дослідження, виконано значну частину програми оптимізації мережі вищих закладів освіти І-ІІ рівнів акредитації. У державному секторі зросла кількість вищих закладів освіти ІІІ–ІV рівнів акредитації, але набагато істотніше – студентські контингенти (табл. 1).

Разом із тим виявлено істотні резерви щодо територіальної оптимізації мережі ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації. Досліджено потребу раціонального збалансування інтересів держави, вищих навчальних закладів та споживачів освітніх послуг. Суперечливість їх інтересів зумовлена, із одного боку, обмеженими ресурсами державного бюджету для задоволення потреб суспільства у вищій освіті, а з другого – суб’єктивними інтересами вищих навчальних закладів, зацікавлених у зростанні фінансових надходжень із різних джерел, а також зростаючими потребами споживачів в освітніх послугах.

Таблиця 1