55. Пріоритети зовнішньої політики України.

Зовнішня політика кожної країни випливає з її внутрішньої політики. Через поведінку людини проявляється її внутрішній стан. Так само можна сказати і про державу. Зовнішня політика держави випливає з її внутрішньої політики. Проблеми становлення державності є пріоритетними і в стосунках України з іншими державами, далекими й близькими сусідами. Всі нові й незалежні країни Європи, з якими межує Україна, мають до неї територіальні претензії. Росія, наприклад, зразу ж після проголошення незалежності України в тому ж році пред'явила першу претензію на територію, через рік — ще одну в самий розпал протистояння в Криму. Сьогодні це вже стало традицією. Схожі акції плануються в Білорусії. Те ж саме виношується певними політичними колами в Румунії, Словаччині, Польщі. На цьому фоні

стають зрозумілими заклики деяких депутатів ще першої Верховної Ради України. "Щоб гарантувати свою територіальну цілісність, Україні необхідно володіти хоча б невеликим ядерним потенціалом, який би виконував роль стримуючої сили", — заявив з трибуни парламенту відомий радикал Степан Хмара.

Росія проводить більш активну зовнішню політику по відношенню до України, ніж навпаки. В МЗС Росії запрацювала схема поетапного урегулювання регіональних конфліктів. Під опікою НБСЄ (Нарада по безпеці і співробітництву в Європі) і представника президента Росії пройшли переговори і були підписані Кишиневом і Тирасполем документи про визнання за останнім особливого статусу, а навзамін придністровці зняли гасло побудови незалежної держави. Москва використала в якості міжнародного прикриття для впровадження в Придністров'я європейське співтовариство. Цей варіант влаштовує всіх учасників мирних переговорів. НБСЄ, особливо себе не утруднюючи, приміряє лаври миротворця. Кишинів і Москва, нові колоніальні метрополії, мають в зв'язку з цим економічну й політичну допомогу від Європи. Маленькі сепаратистські республіки (Придністров'я, Абхазія, Карабах) фактично одержують міжнародне визнання. А Москва і НБСЄ отримують міжнародне прикриття для реалізації своїх колоніальних планів в близькому зарубіжжі. А де тут дотримання інтересів України, через голову якої це все робиться?

Рецидиви сепаратизму в Закарпатській області. Вони не обійшли і Закарпатську область. В лютому 1990 р. в Ужгороді відбулися установчі збори Товариства підкарпатських русинів, які вимагали надати Закарпаттю статусу автономної республіки, або навіть скасування всіх законодавчих актів, які стосувалися воз'єднання його з Україною. Плануючи створити особливе державне утворення — Підкарпатську Русь, лідери цієї організації пропагують погляди про існування окремого народу — підкарпатських русинів, які нібито нічого спільного не мають з Україною та українцями

Ідеологія неорусинства, як така, що спричиняє до національного розбрату і викликає міжнаціональні конфлікти, була засуджена ще в 1991 р. Народним Рухом України, Товариством української мови ім Т.Шевченка, товариством "Меморіал" і ще багатьма громадськими організаціями. В спільній заяві цих організацій наголошувалось, що заклик до автономії Закарпаття після проголошення Декларації про державний суверенітет сприймається всіма громадянами України як державна зрада. Такі прояви місцевого сепаратизму, тим більше, що він інспірується з-за кордону, шкодять зміцненню української держави.

Тому зважений підхід законодавчої і виконавчої влади України до громадянства і прав національних меншин покликані припинити сепаратистський рух на окраїнах держави.

Проблема Криму в українсько-російських відносинах. Тривожить становище в Північному Причорномор'ї, точніше, в Криму. Як писали в своїх газетах російські політичні оглядачі в 1998 p., "останні російсько-українські переговори самим несподіваним чином присунули Росію до безумства нової Кримської війни. Кримської війни не з Францією і не з Англією, а з Україною. А вже не раз було мовлено, що навіть війна, не кажучи вже про політичні переговори, занадто серйозна справа, щоб її можна було передовіряти генералам".

56. Економічний розвиток України у першій половині 90-х років. Влітку 1994 р. новим Президентом України було обрано Леоніда Кучму, на якого покладалися великі надії. Він спирався на підтримку промислового ди­ректорату, частини державної номенклатури та лівих політичних сил. До того ж Москва ясно дала зрозуміти, що його прихід до влади був би для неї бажаним. Кучма вів передвиборну боротьбу під гаслами радикальних економічних реформ, відновлення зв'язків з Росією та іншими країнами СНД, боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

Головною проблемою, яка постала перед новообраним Президентом, була економічна криза. її подо­лання з нетерпінням очікувала вся Україна. Перші кроки Президента Кучми у цій сфері були багатообіцяючими. У жовтні 1994 р. він проголосив страте­гію економічних перетворень, яка була в принципі схвалена Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюдже­ту, впровадження вільної внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, ма­сову приватизацію великих підприємств і проведен­ня земельної реформи.

У перші 2-3 роки після проголошення економічного курсу Л. Кучми в українській економіці на­мітилися певні позитивні зрушення. Почалась реальна приватизація. В 1995 р. в Україні було роздержавлено 16 265 об'єктів, з яких 4051 належали до загальнодержавної власності. Це вдвоє більше, ніж у 1994 р. У підсумку за 3,5 року частина державної власності в Україні скоротилася з 96 до 62 %. Другим важливим підсумком прискорення економічних реформ було досягнення в 1996 р. фінансової стабілізації. У результаті темпи зростання цін і зменшуватися з 400 % в 1992 р. до 40 % в 1996.

Зниження інфляції сприятливо вплинуло і на стабілізацію курсу національної валюти щодо долара. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа.ЇЇсуть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який був тоді в обігу, і заміні його гривнею. Разом з тим було також здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

 

Згадані заходи дали позитивні результати. Насамперед це знайшло відображення в зменшенні темпів падіння ВВП. Якщо до 1994 р. ВВП постійно скорочувався, то в 1995 р. вперше його скорочення не перевищило рівня попереднього року. Така ж тенденція мала місце і в 1996 р. В 1997 р. темпи падіння ВВП ще більше сповільнилися — 3,2% проти 10,1% в 1996 р. Аналогічна ситуація складалася м промисловості та сільському господарстві. Заробітна плата з жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 до 90 доларів США. Середньомісячна інфляція у 1997 р. не перевищувала 1%.

57. Політичне та соціальне та економічне становище в Україні на сучасному етапі. Розглядаючи сьогоднішній скрутний стан економічного розвитку України, треба нагадати, що свого часу наша держава була однією з найбільш індустріально і науково розвинутих республік колишнього СРСР. Її промисловий, аграрний і науково-технічний потенціал був найпотужнішим у сфері добувної промисловості та металургії, в агропромисловому та військово-про­мисловому комплексах. Випуск в УРСР основної промислової та сільськогосподарської продукції, а також продовольства сягав однієї п’ятої частини загальносоюзного виробництва, а за видобутком залізної та марганцевої руд, виплавкою металу, виробництвом різноманітних металовиробів, олії та цукру, створенням окремих видів машин та устаткування вона займала одне з провідних місць у загальносоюзному масштабі. Проте добробут українського народу ледве утримувався на середньосоюзному рівні, а іноді був значно нижчий від нього, що, природно, породжувало незадоволення, підривало мотивації до більш продуктивної праці та ефективного господарювання [8].

Зараз економіка України перебуває в стані дуже глибокої, затяжної кризи. Усю сукупність причин нинішнього соціально-еко­номічного становища в Україні можна поділити на три основні групи. До першої з них належать ті, що були успадковані нашою державою від колишнього СРСР, до другої — ті, що були зроблені так званими реформаторами з часу проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, до третьої — проблеми, зумовлені необхідністю трансформації неефективної економічної системи, яка існувала в нашій державі. перехідний період для такої трансформації, як показує досвід інших країн, не може не відбуватися інакше, ніж через кризи і потрясіння [9].

Найбільш згубною помилкою було ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України не тільки порівняно з країнами Центральної та Східної Європи, а й навіть з Росією. Своєрідність цих умов визначалася насамперед браком на час здобуття незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки.

Не були враховані й особливості функціональної структури економіки України — висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише загальносоюзної економіки, а й економіки країн колишної РЕВ і за своєю природою виключали можливість швидкого входження в режим ринкового саморегулювання.

Ці та інші обставини зумовлювали необхідність використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б забезпечили утвердження сильної виконавчої влади та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів. Насправді сталося протилежне. Політичним керівництвом країни було взято абсолютно помилковий курс на самоусунення держави від регулювання процесів ринкової трансформації економіки.

Зазначимо, що без дійової державної політики, спрямованої на розвиток цивілізованих ринкових відносин, які б сприяли зростанню ефективності підприємництва та підвищенню продуктивності праці, активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, подолати затяжну й гостру кризу в Україні неможливо. Необхідно якомога скоріше позбутися ілюзорних та поверхових уявлень про глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Це не є, як дехто вважає, «саморегулююча» система «вільного» ринку, що уявляється нам у знайомому вигляді стихійної «товкучки». такою вона, може, і була колись — понад дві сотні років тому. Зараз ситуація у світовій економіці зовсім інша. Сучасні ринкові моделі економічно розвинутих країн (таких, наприклад, як країни «великої сімки») характеризуються іншими за своєю складністю та ступенем розвитку структурами, принципово іншими методами та способами економічного управління і регулювання. Ці моделі ефективно функціонують не завдяки вільній ринковій кон’юн­ктурі, а завдяки існуванню науково обґрунтованої системи раціонального управління, відповідного регулювання складних та суперечливих процесів, які відбуваються в економіці на макро- та мікрорівнях. З цією метою держава створює, з одного боку, вільне конкурентне середовище, відповідні правові умови і правила конкурентної гри для великого, середнього та малого бізнесу, а з іншого — спрямовує підприємницьку діяльність на структурні зміни, покликані до життя новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями. З цією метою на державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні, а на регіональному — регіональні програми з наданням для цього необхідних фінансових, матеріальних та природних ресурсів [10].

Розвиток ринкових відносин у розвинутих країнах супроводжується жорстким регулюванням та надійним контролем процесів грошового обігу. Для цього держава за допомогою законів та відповідних органів ретельно контролює банківсько-кредитну, фінансову та податкову системи, доходи й видатки федерального бюджету, а також зміни платіжного балансу. Отже, ринкового хаосу в цивілізованих державах немає, а тому і нашим політикам треба остаточно відмовитися від ілюзій щодо можливості успішного «саморегулювання» стихійних ринкових процесів.

58. Етносоціальні процеси та рівень та рівень життя населення. Радянська економіка не могла забезпечити населенню гідних умов життя. На споживчий ринок працювало тільки 20 % потужностей української промисловості. Однак із 1971 р. до 1985 р. виробництво товарів народного споживання збільшилосявтричі. Щоправда, більшість товарів, що випускалися, була низької якості й помітно поступалася закордонним зразкам. Але найбільш необхідним населення було забезпечено.

Рівень заробітної плати в грошовому вираженні набагато випереджав зростання товарної маси. Типовою була ситуація, коли гроші в людей були, а купити необхідну річ було неможливо. Усе більше й більше предметів щоденного вжитку переходили до розряду дефіцитних. Довгі черги за найнеобхіднішим були характерною рисою радянського побуту, а якісні товари можна було придбати тільки «по блату».

У таких умовах партійно-державне керівництво продовжувало запевняти світ і своїх громадян, що підвищення життєвого рівня народу є його основною метою. Перетворившись на заручника власних необґрунтованих обіцянок, воно почало закуповувати товари підвищеного попиту за кордоном. У результаті «проїдалися» десятки мільярдів доларів, отриманих від експорту нафти, газу, інших корисних копалин. Дійшло навіть до того, що для закупівлі імпорту використовувалися кошти, призначені на відновлення основних виробничих фондів підприємств.

Такими методами створювався відносний «добробут» 70–80-х рр. XX ст. Ізольоване «залізною завісою» від світу та джерел об’єктивної інформації,населення нічого не знало про ціну свого «добробуту», про його нездоровий, тимчасовий характер. Недалекоглядна економічна політика неминуче повинна була закінчитись обвальним спадом.

Водночас швидко й стабільно зростав рівень життя номенклатурної верхівки СРСР та УРСР, що викликало справедливе обурення в суспільстві.

Таким чином, у 70-х — першій половині 80-х рр. криза охопила всі сфери суспільства. Термін «застій» не вичерпує всіх його проявів. Крім «топтання на місці» в економіці, широко проявлялися регресивно-реакційні тенденції, прагнення повернутися до сталінської моделі управління державою, моральний розклад правлячої верхівки. Усе це свідчить про те, що в 70-х — на початку 80-х років суспільство перебувало в стані загальної всеохоплюючої системної кризи.