Розділ 1 права і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку

1.1. Розвиток ідеї прав людини

Питання прав і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку досліджено багатьма авторами, серед яких: М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришина [43], Булгакова А.В. [22] Автори родовід прав і свобод людини і громадянина ведуть від ідеї про природні права, що виникли ще за часів Стародавньої Греції, розглядають їх розвиток на теренах Європи та дають короткий опис прав та свобод закріплених Конституцією України 1996 р. Але нажаль поза увагою авторів залишається розвиток та становлення прав людини на територій України починаючи с Київської Русі та закінчуючи сьогоденням. М.П. Рогозін в книзі «Права людини в сучасному світі» [39], також представляє становлення ідеї прав людини с позиції європейського досвіду.

Н.С. Сидоренко в своїй монографії охарактеризувала участь України в міжнародно-правовій, в тому числі європейській, системі захисту прав людини, торкалися питання про відповідність законодавства України основним положенням Європейської соціальної хартії на важливість прийняття України до Ради Європи, підписання та ратифікації Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950р. [40 ] Але нажаль не було досліджено в повному обсязі конституційні, політико-правові аспекти взаємодії та співробітництва України з Радою Європи в інших сферах захисту прав людей.

Виходячи з історичних джерел український народ зробив гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини. Ним була створена низка яскравих взірців правової думки і нормотворення, у яких отримали своє втілення такі найвищі цінності суспільства, як законність, свобода, рівність, повага до особи та ін.

Давнє звичайне право - закон Руський, створював певні правові гарантії для нижчих верств населення, закріплював поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти, обмежував сваволю і врегульовував повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були «ряди» - договори, які укладали жителі зі своїми князями. Основною вимогою в договорі до князя - було «не ображати народу». Якщо князь не виконував взятих на себе зобов'язань, то народ на віче міг усунути його з князівського столу [32, с. 136].

Перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права -«Руська Правда». Кодекс складався з норм різних галузей права, насамперед, цивільного, кримінального, процесуального. Вони містили багато положень, що стосувалися особи, її прав та свобод [21, с. 56]. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності і успадкування. „Руська Правда” певною мірою дбала і про права феодальне залежного населення, зокрема захищала їх від свавілля лихварів, не допускала протиправного обернення його на холопів [44, с. 50-64].

Починаючи з XIV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. Литва перейняла українські культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правові норми. В країні діяли «Литовські статути» (1529, 1566, 1588 рр.). Вони закріпили низку принципово нових підходів до статусу особи. Офіційно проголошувалось, що законодавство - єдине для всіх підданих держави, і вони рівні перед законом. Декларувалася і свобода віросповідання, однак мала вона обмежений характер, стосувалася лише «християнських» релігій і не поширювалося на «євреїв, татар і всяких бусурманів».

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі [17, с. 36-41].

Ідеали рівності, свободи та поваги до гідності людини панували і в Запорізькій Січі, звідки в роки національно-визвольної війни 1648-1694 рр. вони поширилися по всій Україні, стали могутнім чинником народного руху. В ершиною козацького нормотворення вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р першу чергу обмеження компетенції гетьмана, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалося непорушне правило захисту жінок - вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт; на гетьмана покладався обов'язок - забезпечувати дотримання непорушних громадянських вільностей. Але нажаль ця Конституція реальної сили так і не набула [37, с. 66-98].

Певні прогресивні зміни в сфері прав і свобод людини були досягнуті в роки Першої російської революції 1905-1907 рр. Ідея прав і свобод людини знаходить своє відображення у програмних документах перших партій. У програмі Української партії самостійників-соціалістів був спеціальний розділ - «Декларація прав українського народу», в якому теж давався широкий перелік прав і свобод [20, с. 123-145].

Жовтневий переворот, прихід до влади більшовиків і запровадження соціалістичних ідей збагатили традиційні уявлення про права людини. За часів радянської влади було прийнято 4 Конституції України (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Всі вони закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Вже в Конституціях Радянської України 1919 і 1929 рр. було закріплено значно ширший, ніж традиційний, перелік прав людини і громадянина. Найбільш повним він був у Конституції УРСР 1937 р., заснованій на союзній Конституції 1936 р. Але реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність даної Конституції і реалізацію проголошених в ній прав і свобод.

Конституція УРСР 1978 р. вигідно відрізнялася від попередніх радянських конституцій як за структурою, так і за обсягом закріплених прав і свобод. У ній статусу особи було присвячено два розділи (5 і 6), в окремому розділі регулювалися основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалися рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок. Основним правам, свободам і обов'язкам громадян також був присвячений цілий розділ (ст. 37-67), де проголошувалась повнота прав громадян в усіх основних сферах. В той же час, не повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені в міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР [24, с. 179].

У системі прав і свобод пріоритет надавався соціально-економічним та культурним правам. Практично саме ця категорія прав найбільш реально втілювалася в житті. Політичним, громадянським та особистим правам і свободам, як і в попередніх радянських конструкціях, відводилася другорядна роль. Новим серед особистих прав було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових осіб державних і громадських органів.

Конституція УРСР 1978 р. поряд із закріпленням прав та свобод передбачала також закріплення широкого кола обов'язків, що було нетрадиційним на той час для конституцій більшості країн світу. У ній також вперше у вітчизняній практиці були виключені право на охорону здоров'я, на житло, користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної та художньої творчості, право на оскарження в суді дій посадових осіб, державних і громадських організацій тощо [2, с. 26-38].

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права і свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням. Конституція України 1996 р. стала взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні.