§ 2. Спiввiдношення конституцiйних та галузевих норм щодо власностi на природнi ресурси

Питання власностi на природнi об’єкти регулюється не лише конституцiйними нормами, тим бiльше що ст. 13 Консти- туцiї України не мiстить повного перелiку природних об’єктiв. Воно знайшло своє закрiплення i в екологiчному законодавствi, зокрема в чинних поресурсових кодексах i законах. При цьому в галузевих нормативно-правових актах конституцiйна конс- трукцiя «права власностi Українського народу» не завжди вiдо- бражена.

Право власностi на землю. Стаття 13 Конституцiї України вiд- носить землю до об’єктiв власностi Українського народу, а ст. 14 встановлює: «Право власностi на землю гарантується. Це право набувається i реалiзується громадянами, юридичними особами та державою виключно вiдповiдно до закону». Детально вiдно- сини власностi на землю закрiпленi в Земельному кодексi Украї- ни². Вiдповiдно до ч. 3 ст. 78 Земельного кодексу України: «Зем- ля в Українi може перебувати в приватнiй, комунальнiй та дер- жавнiй власностi». Суб’єктами права власностi на землю ст. 80 Земельного кодексу визнає громадян та юридичних осiб, тери- торiальнi громади i державу.

Право власностi на надра. Як i земля, за ст. 13 Конституцiї України, надра є об’єктами власностi Українського народу. Стат- тя 4 Кодексу України про надра це пiдтверджує: «Надра є ви-

¹ Каракаш И. И. Народное достояние или право собственности на природ- ные ресурсы. Материалы «круглого стола» -- Юридический вестник. — 1997. —

№ 2; Екологiчне право України. Академiчний курс: Пiдручник - За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 2005. — С. 72.

² Вiдомостi Верховної Ради України. — 2002. — № 3—4. — Ст. 27.

ключною власнiстю народу України i надаються тiльки у кори- стування»¹.

Право власностi на лiси та iншi об’єкти рослинного свiту. Стаття 13 Конституцiї України прямо не вказує на них як на власнiсть Українського народу, хоча їх можна вiдносити до iн- ших природних ресурсiв, про якi йдеться в цiй статтi. Вiдповiд- но до ст. 7 Лiсового кодексу України² всi лiси, якi знаходяться в межах територiї України, є об’єктами права власностi Українсь- кого народу. Одночасно ч. 3 ст. 7 вказує, що лiси можуть перебу- вати в державнiй, комунальнiй та приватнiй власностi. Зокре- ма, стосовно приватної власностi на лiси в ст. 12 Лiсового кодек- су України визначено: «Громадяни та юридичнi особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власнiсть у складi угiдь селянських, фермерських та iнших господарств замкненi земельнi лiсовi дiлянки загальною площею до 5 гектарiв. Ця пло- ща може бути збiльшена в разi успадкування лiсiв згiдно iз за- коном. Громадяни та юридичнi особи можуть мати у власностi лi- си, створенi ними на набутих у власнiсть у встановленому поряд- ку земельних дiлянках деградованих i малопродуктивних угiдь, без обмеження їх площi. Лiси, створенi громадянами та юриди- чними особами на земельних дiлянках, що належать їм на правi власностi, перебувають у приватнiй власностi цих громадян i юридичних осiб.» В комунальнiй власностi перебувають лiси в межах населених пунктiв, крiм лiсiв, що перебувають у державнiй або приватнiй власностi (ст. 9), а в державнiй — всi лiси Украї- ни, крiм лiсiв, що знаходяться в комунальнiй або приватнiй влас- ностi (ст. 8).

У Законi України «Про рослинний свiт»³ нiчого не говорить-

ся про власнiсть на його об’єкти.

Право власностi на води. Стаття 13 Конституцiї України пря- мо не визначає власнiсть Українського народу на води, а ст. 6 Водного кодексу України⁴ визнає води (воднi об’єкти) виключ- ною власнiстю народу України.

Стосовно вказаних об’єктiв слiд також звернути увагу на ряд норм Земельного кодексу України, якi визначають право-

¹ Вiдомостi Верховної Ради України. — 1994. — № 36. — Ст. 340.

² Офiцiйний вiсник України. — 2006. — № 11. — Ст. 691.

³ Вiдомостi Верховної Ради України. — 1999. — № 22—23. — Ст.198.

вий режим надр, лiсiв та вод. Вiдповiдно до ч. 2 ст. 56 Земельно- го кодексу України громадянам та юридичним особам за рiшен- ням органiв мiсцевого самоврядування та органiв виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власнiсть замкненi земельнi дiлянки лiсового фонду загальною площею до 5 гектарiв у складi угiдь селянських, фермерських та iнших господарств. Вiдповiдне положення знайшло своє вiдображен- ня в новiй редакцiї Лiсового кодексу України з 2006 року. Од- нак ч. 2 ст. 59 Земельного кодексу України аналогiчно допускає можливiсть передачi у власнiсть замкнених природних водойм загальною площею до 3 гектарiв, що не закрiплено чинним Вод- ним кодексом i правовий режим переданих у власнiсть дiлянок водойм не встановлений. Ще бiльш цiкавим у цьому планi є по- ложення частин 2 i 3 ст. 79 Земельного кодексу: «Право власно- стi на земельну дiлянку поширюється в її межах на поверхне- вий (ґрунтовий) шар, а також на воднi об’єкти, лiси i багаторiчнi насадження, якi на нiй знаходяться. Право власностi на земель- ну дiлянку розповсюджується на простiр, що знаходиться над та пiд поверхнею дiлянки на висоту i на глибину, необхiднi для зведення житлових, виробничих та iнших будiвель i споруд.»

Право власностi на об’єкти тваринного свiту. Стаття 13 Конституцiї України прямо не визначає власнiсть Українсько- го народу на цi об’єкти. Закон України «Про тваринний свiт»¹ мiстить правовi приписи, в яких закрiплено, що об’єкти тварин- ного свiту є об’єктами права власностi Українського народу (ч. 2 ст. 5), та одночасно — об’єкти тваринного свiту в Українi можуть перебувати у державнiй, комунальнiй та приватнiй влас- ностi (ч. 5 ст. 5).

Право власностi на атмосферне повiтря. Стаття 13 Конститу- цiї України однозначно включає атмосферне повiтря до об’єктiв власностi Українського народу. Галузеве законодавство (а саме Закон України «Про охорону атмосферного повiтря»²) не мiс- тить нiяких вказiвок стосовно цього, що є абсолютно виправда- ним, оскiльки привласнення атмосферного повiтря, яке знахо- диться в постiйному русi, не пiдлягає виокремленню, iндивiдуа- лiзацiї, об’єктивно неможливе.

¹ Вiдомостi Верховної Ради України. — 2002. — № 14. — Ст. 97.

² Там само. — 2001. — № 48. — Ст. 252.

Право власностi на територiї та об’єкти природно-заповiд- ного фонду та iншi природнi об’єкти екомережi. Вiдповiдно до ст. 4 Закону України «Про природно-заповiдний фонд України»¹:

«Територiї природних заповiдникiв, заповiднi зони бiосферних заповiдникiв, землi та iншi природнi ресурси, наданi нацiональ- ним природним паркам, є власнiстю Українського народу. Регiо- нальнi ландшафтнi парки, зони — буферна, антропогенних ланд- шафтiв, регульованого заповiдного режиму бiосферних заповiд- никiв, землi та iншi природнi ресурси, включенi до складу, але не наданi нацiональним природним паркам, заказники, пам’ят- ки природи, заповiднi урочища, ботанiчнi сади, дендрологiчнi парки, зоологiчнi парки та парки-пам’ятки садово-паркового мис- тецтва можуть перебувати як у власностi Українського народу, так i в iнших формах власностi, передбачених законодавством України.» Як зазначається в ст. 6 Закону України «Про екологi- чну мережу України»², включення територiй та об’єктiв до пе- релiку територiй та об’єктiв екомережi не приводить до змiни форми власностi i категорiї земель на вiдповiднi земельнi дiлян- ки та iншi природнi ресурси їх власника чи користувача.

Право власностi на природнi ресурси виключної (морської) економiчної зони та континентального шельфу. На вiдмiну вiд конституцiйної норми про власнiсть Українського народу на цi об’єкти згiдно з загальновизнаними нормами мiжнародного пра- ва, що пiдтверджуються i внутрiшнiм законодавством України, Україна має не право власностi, а сувереннi права щодо розвiд- ки, розробки i збереження природних ресурсiв (Конвенцiя ООН по морському праву 1982 р., ст. 4 Закону України «Про виключ- ну (морську) економiчну зону України»³).

Отже, в регулюваннi вiдносин власностi на природнi об’єк- ти та їх ресурси законодавство України допускає суперечнос- ті, розбiжностi, мiстить необґрунтованi сумнiвнi положення. На жаль, в такому важливому питаннi як власнiсть вiдсутня єдина науково обґрунтована концепцiя, яка має лягти в основу право- вого регулювання вiдповiдних вiдносин i сприяти однозначностi у визначенi правового режиму природних об’єктiв, що без сум- нiву забезпечить їх рацiональне використання та охорону.

¹ Вiдомостi Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 502.

² Там само. — 2004. — № 45. — Ст. 502.