3. Основні етапи розвитку української державності. Політико-правове закріплення суверенітету україни.

Розповідь учителя

Україна пройшла довгий і тернистий шлях до своєї незалежності. Без гли­бокого осмислення минулого, яким би складним і суперечливим воно не було, неможливо створити нову державу, серцевиною якої має стати право.

Можна виділити такі етапи розвитку української держави.

I. Період давньоруської державності й права (VI — середина XIV ст.). Осно­вний зміст цього періоду пов’язаний із виникненням, розвитком, занепадом і поступовим розпадом Київської Русі. Саме в цей період виникла давньо­руська правова система, основою якої стала видатна пам’ятка українського права — Руська правда. Правові та державницькі традиції Київської Русі успадкувала Галицько-Волинська держава.

II. Литовсько-руська форма української державності й права (друга полови­на XIV — середина XVI ст.). Із загарбанням руських земель Великим князів­ством Литовським їх державно-правова організація значною мірою була ним успадкована. Відбувся подальший розвиток українського права, видатними пам’ятками якого, а також литовського й білоруського права, є Литовські статути.

III. Подальша колонізація українських земель, об’єднання Великого князів­ства Литовського з Польським королівством призвели до втрати після Люблін­ської унії 1569р. литовсько-руської форми української державності. Центром боротьби за волю українського народу стає Запорозька Січ — військово-демократична форма української державності (XVI — середина XVII ст.). Її правова система була заснована на нормах звичаєвого козацького права.

IV. Наступний етап розвитку української державності започаткувала перемо­га українського народу в Національно-визвольній війні 1648—1654 pp. Її ре­зультатом стало виникнення української козацької держави — Гетьманщи­ни — та формування правової системи цієї держави (середина XVII — друга половина XVIII ст.). Входження за Березневими статтями 1654 р. до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження та ліквідацію її автономії. До основних джерел права цього періоду слід віднести гетьманські стат­ті — конституції Гетьманської держави. Проте царський уряд дедалі біль­ше обмежував дію гетьманського законодавства. Не набула законодавчого оформлення й спроба кодифікації українського права ("Права, за якими су­диться малоросійський народ").

V. Правове становище українських земель у XVIII—XX ст. було обумовле­не їхнім перебуванням у складі Австрійської (пізніше — Австро-Угорської) та Російської імперій. На українські землі поширювалося законодавство цих держав.

VI. Період 1917—1920pp. пов’язаний із воєнно-політичною боротьбою україн­ського народу за відновлення незалежної Української держави. 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), 13 листо­пада 1918 р. у Львові було проголошено створення Західноукраїнської На­родної Республіки. У цей період відбувся процес творення українського наці­онального законодавства — Універсали Центральної Ради (1917—1918 рр.), Конституція УНР (1918 p.).

VII. Поразка у Визвольних змаганнях стає початком періоду становлення й розвитку України як радянської республіки, а від 1922 р.— як союзної республіки в складі СРСР. На території республіки створюється власне за­конодавство, яке, однак, засноване на загальносоюзному.

VIII. Період розбудови незалежної України почався з прийняттям 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет Укра­їни, продовжився прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення неза­лежності України. Закріпив незалежність України Всенародний референдум від 1 грудня 1991 р.

Першим законодавчим актом, що законодавчо закріплював суверенітет України, стала прийнята 16 липня 1990 р. Верховною Радою Української PCP Декларація про державний суверенітет України.

Розділі "Самовизначення української нації" — закріплює положення про те, що Україна як суверенна національна держава існує й розвивається в існу­ючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.

Розділ II "Народовладдя" — проголошує, що громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України, який є в ній єдиним джерелом влади.

Розділ III "Державна влада" — проголошує повну самостійність України у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.

Розділ IV "Громадянство Українське! PCP" (на момент прийняття Декла­рації наша держава мала саме таку офіційну назву) — проголошує існування громадянства України, рівність і гарантованість прав і свобод усіх громадян Республіки.

Розділ V "Територіальне верховенство" — закріплює верховенство Укра­їни на всій її території, яка в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена або використана без згоди на те республіки.

Розділ VI "Економічна самостійність" — утверджує, що Україна само­стійно визначає свій економічний статус та закріплює його в законах держа­ви. Виключне право на володіння, користування та розпорядження багат­ством України має її народ.

Розділ VII "Екологічна безпека" — закріплює за Україною можливість самостійно встановлювати порядок організації охорони природи на своїй те­риторії та виключне право на володіння, користування та розпорядження природними багатствами країни.

Розділ VIII "Культурний розвиток" — утверджує самостійність України щодо питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, які проживають на території республі­ки, право вільного національно-культурного розвитку.

Розділ IX "Зовнішня і внутрішня безпека" — закріплює право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки.

Розділ X "Міжнародні відносини" — утверджує Україну як суб’єкт між­народного права, що здійснює безпосередні відносини з іншими державами, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, бере участь у діяльності міжнародних організацій. У цьому ж розділі закріплюється визнання в Україні переваги загальнолюдських цінностей над класовими та пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами вну­трішньодержавного права.

Прийняття Верховною Радою Української PCP 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України стало логічним продовженням процесів державної розбудови України.

У цьому історичному документі закріплено незалежність України й ство­рення самостійної Української держави, яка дістала офіційну назву "Укра­їна". Були проголошені неподільність і недоторканність території України, а також те, що віднині на-цій території мають чинність виключно Конститу­ція і закони України.

На той час питання про реалізацію права народу України на самовизна­чення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішу­ватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому 24 серпня 1991 p., крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР "Про проголошення незалежності України". Цією по­становою передбачалося провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референ­дум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Підсумки цього референдуму, що остаточно закріпив незалежність України, показали, що за незалежність проголосували понад 90 % громадян України, які брали в ньому участь. Саме після оголошення результатів референдуму почалося дипломатичнр визнання України як незалежної держави багатьма країнами світу.