4. Абіотичний фактор – температура.

Тепло – одна із найважливіших умов існування живих організмів, тому що всі фізіологічні процеси в них можливі лише при певних температурах.

Прихід тепла на земну поверхню забезпечується сонячни­ми променями і розповсюджується на Землі у залежності від висоти Сонця над горизонтом і кута падіння сонячного проміння, тобто по-різному представлений у різних широтах і висоті над рівнем моря, чим забезпечується різний температурний режим в окремих районах земної кулі.

За відношенням до тепла виділяють два типи рослин:

теплолюбні – оптимум лежить у межах підвищених температур. Вони існують у зонах тропічного і субтропічного клімату, а в помірних поясах – у місцях існування, які добре прогріваються;

холодостійкі – для них оптимальні низькі температури. До них належать види, які мешкають у полярних і високогірних зонах.

У тварин спостерігається два основних типи теплообміну. Перший тип характерний для тварин з нестійким рівнем обміну речовин, непостійною температурою тіла і майже повною відсутністю механізмів теплорегуляції. Тварин з таким типом теплообміну називають холоднокровними або пойкілотермними.

Другий тип властивий тваринам з більш високим і стійким рівнем обміну речовин, у процесі якого здійснюється терморегуляція і забезпечується відносно постійна температура тіла. Такі тварини називаються теплокровними або гомойотермними.

Для існування тварин у змінних умовах середовища велике значення не тільки здатність до терморегуляції, але і поведінка, вибір місця з сприятливою температурою, активність у певний період доби, будівництво спеціальних сховищ і гнізд тощо.

Основними способами регуляції температури тіла у пойкілотермних тварин є зміна пози, пошук сприятливих мікрокліматичних умов та місць проживання, виривання нір, спорудження гнізд тошо.

Дорослі гомойотермні тварини відрізняються настільки ефективною системою терморегуляції, шо це дає їм можливість підтримувати постійну температуру тіла протягом усіх пір року. Механізми терморегуляції у кожного виду досить різноманітні, шо і забезпечує високу їх надійність.

У теплокровних тварин існує досконала здатність ло хімічної терморегуляції, яка характеризується високим рівнем обміну речовин і утворен­ням великої кількості тепла за рахунок посилення окислювальних про­тав у скелетних м'язах.

5. Абіотичний фактор – вода.

Вода – найважливіший екологічний фактор для всього живого на Землі.

Живих організмів, які не містять у складі свого тіла воду, на нашій планеті не вияалено. Усі процеси живлення, дихання, виділення, тобто весь обмін речовин протікає лише з участю води. Необхідна організмам кількість води часто є обмежуючим фактором у життєдіяльності виду, що обумовлює його розселення і чисельність.

Рослини за відношенням до вологи поділяють на 4 екологічні групи:

Гігрофіти – рослини вологих місць існування: боліт, берегів річок та озер, сирих та вологих лук і лісів. Ці рослини погано переносять водний дефіцит, не пристосовані до обмежень у витраті води.

Ксерофіти – рослини посушливих місцеіснувань, вони здатні витримувати тривалу атмосферну і ґрунтову посуху, ефективно регулювати власний водний обмін, залишаючись фізіологічно активними. Це росли­ни пустель, посушливих степів, широколистих вічнозелених лісів, піщаних дюн, схилів, які сильно прогріваються сонцем.

Ксерофіти поділяють­ся на сукулентів та склерофітів.

Сукуленти – соковиті рослини з добре розвинутою водозапасаючою паренхімою різних органів. Наприклад, кактуси, кактусовидні молочаї, алое, агави, молодило, очитки, аспарагус, кислиця.

Склерофіти – це рослини, які сухі на вигляд, часто з вузькими дрібненькими листочками, інколи згорнутими у трубочку. Сюди відно­сяться деякі злаки, едельвейс, ковила, тонконіг, гірчак, лишайники.

Мезофіти – рослини, які ростуть на помірно вологих грунтах. Вони більш вимогливі до вологи, ніж ксерофіти і менше, ніж гігрофіти. Мезофіти зустрічаються як у тропічних, так і у прохолодних зонах, але панують у середніх умовах вологості і теплового режиму на помірно родючих і добре зрошуваних грунтах.

Гідрофіти – це водні рослини, які повністю занурені у воду. До цієї групи відносяться такі квіткові як елодея, водяні жовтеці, валіснерія тощо.

У процесі еволюції у живих організмів виробився ряд пристосувань до перенесення несприятливих умов. Так, пристосуванням до виживання у період посухи є літня сплячка і діапауза у тварин і стан примусового спокою у рослин.

Серед наземних тварин за відношенням до водного режиму виділяють 3 екологічні групи:

гігрофіли – вологолюбні тварини, які потребують високої вологості середовища; це – мокриці, ногохвістки, комарі, наземні молюски, амфібії;

мезофіли – тварини, які існують в умовах помірної вологості; це – озима совка, птахи, ссавці;

ксерофіли – це посухолюбні тварини, які не переносять високої вологості; це – мешканці пустель, плазуни, пустельні гризуни.

У тварин виділяють наступні основні регуляторні механізми до змін вологості: поведінкові, морфологічні, фізіологічні.

До числа поведінкових відносяться: пошуки води, вибір місця існування тощо.

До морфологічних способів підтримання водного балансу відносяться утвори, які сприяють затриманню вологи в тілі: черепашки наземних слимаків, ороговілі покриви рептилій, розвиток епікули у комах тошо.

Фізіологічні пристосування до регуляції водного обміну – це здатність до утворення метаболічної вологи, економія води при утворенні вторин­ної сечі та фекалій, розвиток витривалості до зневоднення організму, величина потовиділення і секреції (віддача води з слизових оболонок тощо).