69.Сутність політичного елітизму.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ше один важливий напрям — елітизм. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми творцями теорії еліт були, італійські соціологи Гаетано Моска (1858- 1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Свої погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи політичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас — значно численніший — управляється й регулюється першим.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства.

Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повиннаправити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта. її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи знання. В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління.

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів». Елітистський підхід до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений вивченням впливу так званих заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії (М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл .

70.Політична еліта в структурі влади. Типологія еліт. Незалежно від характеру політичного устрою влада в кожній країні здійснюється певною групою людей — елітою. Це не тільки ті, хто формально наділений владою, а й ті, хто грає істотну роль у підготовці, реалізацій політичних рішень. Деякі політологи ототожнюють політичну еліту з правлячою. Згідно з поглядами інших, ці поняття не збігаються. Так, Ч.-Р. Мiллс, А. Галкін вважають, що правляча еліта — це категорія осіб, рішення яких істотно впливають на функціонування i розвиток суспільства в економiчнiй i полiтичнiй сферах. З точки зору структури влади правляча еліта складається з групи, яка приймає полiтичнi рішення, i групи, що здійснює політичний тиск.

Частиною правлячої еліти є бюрократичний апарат. Iнодi він вважається складовою політичної еліти. Представники бюрократичної еліти надiленi повноваженнями для прийняття важливих рішень, що часто є визначальними. Вони мають змогу істотно впливати на характер і на реалiзацiю політичних рішень, які самі ж готують.

По політичної еліти деякі політологи включають комунiкацiйну та iдеологiчну еліту. Маються на увазі особи, що спрямовують дiяльнiсть засобів масової інформації, а також верхівка духовенства, провiднi дiячi науки, мистецтва i культури.

Щодо обґрунтування необхiдностi політичної еліти, то існують різні підходи. Один із них свого часу сформулював Н. Макiавеллi. його сприйняв В. Парето. Розглядаючи суспільство як цiлiснiстъ, він вважав, що соціальна система прагне до динамічної рівноваги. Цей динамізм детермiнується i забезпечується елітою — правлячою меншістю, й нормальною циркуляцією. Використовуючи термiнологiю Макiавеллi, В. Парето виділив два типи еліти, що послідовно змінюють один одного при владi. Перший тип — “леви”, яким властиві надзвичайний консерватизм i силове методи правління. Другий тип — “лиси”, майстри обману, політичних комбiнацiй. В умовах стабiльностi переважають “леви”. Нестабiльнiсть політичної системи вимагає правління еліти “лисів”. Загалом механізм соціальної рівноваги нормально функціонує за умови пропорційного притоку в еліту людей першої i другої орiєнтацiй.На думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість i політично залежну бiльшiсть (масу) є загальною умовою існування цивiлiзацiї. Стосовно постiндустрiального суспільства використовується термін “нова еліта” (менеджери, верхівка чиновників та iнтелiгенцiї), який на вiдмiну від терміна “стара еліта” (“еліта крові”, “еліта багатства”) вказує на нові форми постiндустрiальної соціальної структури. В лiтературi є ще один (недостатньо розроблений політологами) аспект обґрунтування еліти — відповідно до потреб національного відродження. Цікавим, зокрема, був пiдхiд В. Липинського, його концепція “національної аристократії”Слово «аристократія» вживається, за Арiстотелем, на означення групи найкращих у певний історичний момент серед нації людей. Найкращих тому, що власне вони є організаторами, правителями i керманичами нації.

Типологія еліт.

Виходячи з внутрішньої диференціації та ієрархізації політичної еліти, у політології на основі різних критеріїв виділяють певні типи політичних еліт.    За ставленням до влади і місцем у системі владних відносин політична еліта поділяється на правлячу — ту, яка безпосередньо володіє державною владою, і неправлячу (опозиційну) контреліту, тобто ту, яка веде боротьбу за владу.    Правлячу еліту, у свою чергу, поділяють на вищу (вищі ешелони влади, які приймають рішення загальнодержавного рівня), середню еліту, яка бере участь у підготовці і в обговоренні політичних рішень; адміністративну еліту (бюрократію), функцією якої є виконання політичних рішень.    Відповідно до правочинності і законності володіння державною владою еліта поділяється на легітимну і нелегітимну. Слід зауважити, що дана класифікація є досить неоднозначною. Зазвичай легітимною вважається влада, освячена правом і законом. Однак на практиці досить часто на право, закон, конституцію посилаються насильницькі, тиранічні, диктаторсько-поліційні режими, які не мають авторитету серед мас, тобто їхня легітимність є суто формальною.    Щоб вийти з даного протиріччя, іспанський політолог Л. Саністебан запропонував вважати легітимною владу лише тих режимів і, відповідно, лише тих еліт, які реалізують владу, спираючись на широку згоду з боку мас. "Тоді, — писав він, — легітимною є така влада еліт, яка приймається масами, а не просто нав´язується їм".   Виходячи з критерію інтегрованості в сучасній політології, деякі вчені пропонують поділ еліт на фрагментовані, нормативно інтегровані та ідеологічно інтегровані.    До першої належать еліти, яким притаманний мінімальний рівень структурної інтеграції, невеликий обсяг нормативного консенсусу, відсутність згоди щодо загальних правил політичної діяльності, поділ на фракції, мало єдності щодо вартостей існуючих політичних інститутів. Це еліти, які ведуть між собою гостру боротьбу, б´ють, як кажуть, "по своїх". Унаслідок цього політична система є нестабільною.

   Третій тип еліт у цій класифікації — ідеологічно інтегровані еліти. Характеризуються тісною інтегрованістю структур, єдністю системних вартостей, нормативною чіткістю, політичне життя контролюється фракціями і партіями, панує нав´язаний елітою загальний консенсус. Усе це характерне для тоталітарно-авторитарних режимів.   Досить поширеним у науці — від класичних елітарних теорій і до сьогодні — є поділ еліт на відкриті й закриті. До відкритого типу еліт належать еліти, які допускають поновлення своїх рядів знизу доверху за рахунок нижчих верств або окремих представників інших еліт, у тому числі й супротивників. Відкриті еліти таким чином внутрішньо оновлюються, а це гарантує їхню стабільність.   Отже, методологічний аспект проблеми політичного лідерства та елітизму характеризується багатомірністю підходів — філософських (діалектичного, екзистенціалістського, прагматичного), загальнонаукових (системного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного, дедуктивно-індуктивного), спеціальних (дисперсного, ситуаційного