1.Визначте центральну проблему філософського знання

Пізнання людини — центральна проблема філософії. Вона знайшла відображення у словах Сократа, а пізніше Г. Сковороди: «Пізнай самого себе». Прагнення людини пізнати свою власну природу є одним з головних стимулів розвитку філософської думки. У сучасній науці існує більше ніж 800 дисциплін, котрі вивчають людину. Однак кожна розглядає її в якихось окремих, часткових аспектах. Філософію ж цікавить те, що є в людині найголовнішим і визначальним, на чому ґрунтується єдність всіх сторін та аспектів її життєдіяльності. Кожна окрема людина поєднує в собі риси загальнолюдські, що притаманні всім людям як членам одного людського роду; соціально-типові, властиві їй як представникові певного конкре-тного суспільства, народу, класу, нації; індивідуальні, що складають неповторну своєрідність окремої людини. Усі ці риси органічно пов’язані між собою. З одного боку, індивідуальні особливості людини є специфічною формою прояву й поєднання соціально-типового і загальнолюдського. З іншого — загальнолюдська «родова» природа не може існувати інакше, ніж втілюючись в окремих людських індивідах, що живуть у конкретному часовому і соціальному просторі. Для філософії первинне значення має пізнання загальної «родової» природи людини, що дає ключ до ро-зуміння індивідуальних розбіжностей між людьми та змін, які відбуваються з ними протягом історії людства. Серед вічних філософських проблем, що формуються навколо пізнання «родової» природи людини й визначають антропологічну спрямованість філософських роздумів, можна назвати такі: що таке людина взагалі, якою є її природа, її сутність? Відповіді на них залежать від розвитку сукупних науково-філософських знань, зумовлених конкретно-історичними умовами, а також від домінуючих у суспільстві світоглядно-ціннісних орієнтацій. Антропологічна тематика тривалий час — від стародавніх часів до XVII—XVIII ст.ст. — цілком визначалася сферою філософського пізнання. Сам термін «антропологія» (в перекладі з грецької — людина) уперше був уведений Арістотелем для позначення тієї частини філософії, що вивчає людину. У XVIIІ ст. «філософії людини» присвячують свої основні роботи Гельвецій і Ламетрі. Кант стверджував, що антропологія, або людинознавство, є одночасно і світоглядом, оскільки людина — це «найголовніший предмет у світі». Питання «що є людина» він вважав найважливішим питанням усієї своєї філософської концепції і вважав, що саме антропологія повинна дати відповідь на нього. «Антропологічний принцип» в основу свого вчення поклав Л.Фейєрбах, який поставив перед собою завдання створити «філософію людини, тобто антропологію». Для нього ідея людини — вихідний пункт і кінцева мета філософії. Фейєрбахівський антропологізм дав поштовх розвиткові філософських досліджень «сутності» та «природи» людини. Після Фейєрбаха антропологічну традицію у філософії з позиції матеріалізму розвивали К. Маркс і Ф. Енгельс. В ідеологічному дусі ця традиція знайшла вираження у працях Ф. Ніцше, С. К’єркегора, В. Дільтея та інших. Спроби сформулювати єдину ідею людини, яка б визначала її сутність, здійснювалися протягом усієї історії філософії. Якщо стародавні греки вважали найважливішим здобутком людини розум, то християнська релігія поставила віру над розумом. Декарт відзначав, що головним у людині є спроможність мислити («мислю, тобто існую»), Кант стверджував, що сутність людини як мислячої особистості знаходить вираз у моральному законі, який піднімає людину над тваринним світом. У XVIII ст. французький філософ Ж. Ламетрі доводив, що людина є більш складною, ніж просто «одухотворена машина», а американський мислитель Б.Франклін визначив людину як істоту, що виробляє знаряддя. Як засадничі умови людського буття розглядалися воля (А. Шопенгауер), праця (К. Маркс), свобода (Ж.-П. Сартр), спіл-кування (К. Ясперс), мова (М. Хайдеггер), гра (Й. Хейзінга) та інші. Критичне осмислення всіх подібних концепцій свідчить, що важко звести відповідь на запитання «що таке людина» до знаходження чогось одного «найголовнішого», що робить людину людиною. Однак, узагальнюючи світовий історичний науково-філософський досвід, можна виділити три орієнтири, котрі визначають основні напрямки пошуків на це питання. У філософській думці від прадавніх часів до XVIII ст. таким орієнтиром було насамперед уявлення про душу як «внутрішню сутність» людини. Людське тіло було лише «одягом» душі (Ари-стотель). Сутність людини пов’язувалася з її одухотвореністю. Душу при цьому розуміли по-різному, однак у будь-якому разі вона розглядалась у єдності зі свідомістю й розумом, що висту-пали як основні ознаки «людяності». Класична німецька філософія XVIII—ХІХ ст.ст. висунула і обґрунтувала ідею про те, що специфіка людини обумовлена не лише її одухотвореністю і розумністю, але й притаманній їй зда-тності до активної вільної діяльності. У здатності до такої діяль-ності полягає та знаходить прояв і її розумність. Розвиваючи цю ідею, Маркс та Енгельс дійшли висновку про основоположну роль насамперед практичної діяльності у становленні й розвитку людини і людства. У діалектично-матеріалістичній філософії було розкрито ще один суттєвий аспект антропологічної характеристики людини, який полягає у тому, що вона (людина) є не лише розумною живою істотою, а й істотою, яка формується тільки в суспільних, соціально-культурних умовах. Людині притаманна подвійна, біо-соціальна природа. Вона володіє особливостями, які, з одного бо-ку, притаманні їй як біологічному виду, а з іншого — виникають і змінюються в ході розвитку суспільства. При цьому її біологічні властивості є лише вихідними передумовами, за яких розгортається специфічний спосіб життя людини як члена суспільства, що є продуцентом і носієм культури. Саме тому соціальна, культурна обумовленість людського буття висувається на перший план багатьма сучасними філософськими концепціями людини. Таким чином, у процесі історичного розвитку антропологіч-них поглядів у філософії були виділені три основні принципи, що характеризують «родову» сутність людини: одухотвореність, ді-яльність, соціальність. Цими принципами визначають найваж-ливіші аспекти філософського розуміння людини, які отримали визнання в сучасній розробці розглянутої проблеми.