Текст як процес: складові процесу

Традиційно вважається, що текст народжується в процесі вербаль­ного втілення задуму автора, але для сприймаючого він є тільки наслід­ком процесу, і це сумнівів ні в кого не викликає. Та навіть залишаючись вже створеним, висловлювання водночас виступає і як процесуальний акт, бо сприймається адресатом лінійно, і отже, процесово (від своїх пер­шої літери чи першого звуку до останньої крапки чи фінальної паузи).

Ще яскравіше вказана процесовість заявляє про себе філологу-ана- літику, бо той у своїй структурно трьохсфсровій роботі (сприйняття тексту - створення аналізу — порівняння його з першоджерелом) по­стійно вимушений сприймати всі три сфери як власні дії: декодування, перекодування, уточнення. Так що текст, з погляду лінгвістів М. К. Бі- сімалієвої,¹⁸⁰ І. О. Мельчука,¹⁸¹ Г. А. Черненко¹⁸² та ін., є завжди тільки індивідуальним процесуальним актом і тому не може не нести на собі відбитка особистості аналітика.

Цілком зрозуміло, що вплив останнього не може не мати місця у сфері створення концепції аналізу і у сфері її порівняння з концепцією тексту. Але не зразу очевидно те, що він має місце і у сфері сприйняття концепції тексту.

У попередніх розділах вже вказувалось, що, на погляд філософів, будь-яке сприйняття завжди забарвлено суб'єктивністю сприймаючо­го. Не буде винятком і сприйняття тексту аналітиком як читачем. Але така суб'єктивність є чинником об'єктивним (тобто вона неминуча) і тому не може стати категорією лінгвопоетики, залишаючись на терені філософських понять. Інша справа, що сприймаючий в особі аналітика має дві іпостасі: крім вказаної філософської, ще й аналітичну, яка і є предметом цього дослідження.

Часто-густо вона помилково зветься не аналізом, а інтерпретаці­єю (від лат. interpretatio - "тлумачення висловлювання"), хоча це слово здавна вживалось у вузькому і точному розумінні "суб 'ективна оцінка дії як одна з декількох можливих" (в усякому разі серед німецьких сту­дентів так воно використовувалося з середини 1950-х¹⁸³), але у другій половині XX ст. під впливом англійської лексеми "interpret" у значенні "перекладати" його активно стали вживати як синонім до словосполу­чення "об 'ективна оцінка оригіналу перекладачем", а пізніше спочатку і до слова "переклад" як наслідка перекладацької творчості, а потім і взагалі до слова "текст" як його об'єктивна оцінка.Так, німець М. Енгельгард, перекладач з багатьох європейських мов, вважає переклад інтерпретацією, а останню тлумачить як перекла­дацьку оцінку оригіналу.¹⁸⁴ На аналогічній точці зору стоїть і росіянка О. Тарасова, яка нещодавно (1999) зробила хронологічно останній пере­клад всього гетевського "Фауста" російською мовою.¹⁸⁵ А український теоретик перекладу В. Д. Радчук, який своє докторське дослідження і багато статей присвятив саме перекладу як інтерпретації, вважає вза­галі, змішуючи філософський і аналітичний аспект сприйняття, що ці лексеми синонімічні ("На наш погляд, усякий переклад, зроблений лю­диною, і є інтерпретація"¹⁸⁶)_? що "інтерпретація самоцінна" і через це "певною мірою (але, вочевидь, не зовсім) втрачає сенс питання про

її адекватність".¹⁸⁷

Таке бездоказове розширення семантики слова "інтерпретація" є, зрозуміло, помилковим.¹⁸⁸ Тому ми будемо розуміти під інтерпретацією суб'єктивне, звужене тлумачення тексту сприймаючим (як, до речі, це робить для осмислення тексту взагалі всесвітньо відомий німецький літературознавець Б. фон Візе¹⁸⁹), не забуваючи при цьому про дві іпос­тасі інтерпретатора в особі сприймаючого: аналітика-критика (у сфе­рах сприйняття концепції тексту та уточнення концепції аналізу) і ана- літика-творця (у сферах створення та уточнення концепції аналізу).

Формально, а не за їх наслідком, концепція автора тексту і його ана­літика будуть різними: останній свідомо відмовляється від збереження стильових засобів тексту (він замінює їх іншими поняттями, власни­ми архітектонічними структурами, новими мовленнєвими засобами та образами), зосереджуючись лише на передачі ідейного задуму, тоді як автор використовує перш за все саморозвиток ідеї та її засобів.

Оцінюючи цю проблему взагалі, треба сказати: текст є багатознач­ним, і навіть лінгвопоетичний аналіз, найоб'єктивніше сприйняття тек­сту, може стати лише однією з багатьох можливостей його осмислення, якщо не буде полягати в максимальному врахуванні стильових функцій максимальної кількості лінгвальних і позалінгвальних одиниць тексту (в ідеалі лінгвопоетичного аналізу- в стовідсотковому врахуванні функцій стовідсоткової кількості одиниць, що на практиці, зрозуміло,

майже ніколи не може бути досягнуто).

Вище вже роз'яснювалось, що суб'єктивістський вплив аналітика на розуміння тексту має місце на всіх трьох рівнях: сприйняття тексту, створення концепції аналізу, порівняння її з концепцією першоджере­ла. Але ці три впливи мають суттєво різні характери: на рівні сприй­няття в аналітика спрацьовують, крім, звичайно, лінгвістичного чинни­ка (глибинне знання законів мови тексту), перш за все "фонові знання", які є у своїй левовій частці екстралінгвальними (етнографічними, куль­турологічними, історичними, політичними, релігійними, національ­ними, естетичними тощо); при цьому щось із змістових компонентів тексту ним не помічається (за браком - у кращому випадку - відповід­них фонових знань), щось зменшується або збільшується, щось тлума­читься помилково - так народжується сенс, задум, концепція аналізу як суб'єктивна оцінка змістового ядра тексту.

На рівні вербального втілення концепції аналізу функціонують вже майже виключно мовні чинники: до знання мови додаються оцінка сти­льової манери автора тексту та реалізація власних стильових смаків - так породжується стиль аналізу. На третьому рівні (порівняння "чер­нетки" аналізу з першоджерелом) діють фонові та лінгвістичні знання аналітика, уточнюючи його концепцію та індивідуальний стиль.

Зрозуміло, що змістовну структуру лінгвопоетичного аналізу можна подати інакше і більш детально: так, наприклад, американець М. Бірвіш розробив у 1983-ому чотирирівневу теорію сприйняття тек­сту адресатом (розуміння фонетичне, синтаксичне, семантичне, кон­текстуальне¹⁹⁰), а українець М. І. Зиморя у 1999-ому році теж побачив у сприйнятті тексту дослідниками та читачами чотири фази, але зовсім інші, ніж у М. Бірвіша: інформативну, критичну, оцінну, перекладну.

Але наведена нами структура є прагматичною (ближче до дійснос­ті), функціональною (роз'яснює текст як процес, а не статику), логіч­ною (пов'язує всі компоненти чинником необхідності), наочною (без зайвих подробиць) і, отже, об'єктивною. Тому неважко зрозуміти: якщо індивідуальний стиль сприймаючого (тобто суб'єктивне руйнування концепції тексту) є чинником об'єктивним, бо проявляє себе неминуче у будь-якому акті пізнання, то ступінь істинності сприйняття тексту є чинником суб'єктивним, тобто не неминучим, бо об'єм фонових знань у сприймаючого може звести вказане руйнування майже нанівець і за­мінити його об'єктивним, лінгвопоетичним аналізом.