Текст як концепція: її зміст та мовленнєве втілення

Лексема "концепція" (від лат. conceptia - "плід, зародок, узагаль­нення") вживалася в європейському науковому обігу здавна у значенні ідеї твору, його задуму, стисло сформульованої програми мовця то­що. Але когнітивна лінгвістика 1980-90-х років, почавши активно ви­користовувати морфологічну основу цієї лексеми ("концепт") в якості самостійного словотерміна у зовсім протилежному розумінні як комп­лексу тематично споріднених знань про типову соціальну ситуацію,¹⁵⁸ зруйнувала прозоре семантичне наповнення терміна "концепція", так що сьогодні він має розмаїття значень.¹⁵⁹

Через це ми пропонуємо розглядати "концепцію" подвійно: суто філологічно (за її етимологією та історичним використанням, тобто як зародок, задум, стисло сформульовану ідею висловлювання) і суто ана­літично (концепцію можна сформулювати лише для цілей тлумачення, але її неможливо вичленувати з тексту, бо вона є текстовою цілісністю).

Саме тому, а також завдяки кількісно і якісно значному практич­ному, критичному і теоретичному матеріалу і його копіткому аналізу можна стверджувати, що процес аналізу взагалі треба оцінювати сьо­годні принципово по-новому. Перш за все потрібно звернути не просто більш пильну увагу, а взагалі увагу на текст і прийняти за основу, що його зміст та форма втілюють якусь концепцію в тому сенсі, в якому її розуміє багато філологів і мистецтвознавців, стверджуючи, що кон­цепцію твору ніколи не можна передати іншими засобами, крім тих, які вже використав її автор.

Так, В. В. Іванов, значний російський лінгвіст і літературознавець, заявив у 1978-ому році, що "концептуальна ситуація (...) ніколи не під­дається вичерпному вербальному оформленню, якщо не мати на увазі повного повторення тлумачного тексту".¹⁶⁰ Аналогічно висловлюва­лись і провідний російський естетик Ю. Б. Борєв (про принципову не­можливість переказати концепцію іншими, ніж у її автора засобами¹⁶¹ та про її неминучий "зверхсенсовий залишок", якщо перекладати її мо­вою логіки¹⁶²), і не один всесвітньо відомий майстер слова.

Так, коли Е. Хемінгуея якось запитали, що він бажав сказати своїм оповіданням "Старий та море", то американський письменник, на той час вже лауреат Нобелівської премії за 1954-ий рік, не без іронічного підтексту відповів, що художній твір неможливо розглядати як паляни­цю з родзинками, де останні втілюють основний зміст, і що художній твір і є те, що в ньому розповідається.¹⁶³ А коли - майже за сто років до Хемінгуея - росіянина J1. М. Толстого запитали, про що йдеться в його романі "Анна Кареніна", то він сказав, що для об'єктивної відпо­віді йому треба повністю процитувати цей роман.¹⁶⁴ Аналогічної точки зору на "переказ змісту як заборонений прийом [, яким] можна убити книгу", дотримувався і другий лауреат Нобелівської премії (1972) ні­мець Г. Белль.¹⁶⁵Саме складність та неповторність концепції мали на увазі: П. Мері- ме, коли благав відповіді, що йому перекладати з гоголівського "Реві­зора" — сюжет чи мову; J1. М. Толстой, коли стверджував, що стиль - це єдина форма фрази, в яку укладається дана думка; Г. Флобер, коли про­кламував власне письменницьке кредо, що мова має лише один імен­ник, один прикметник, одне дієслово для точної й виразної назви речі, її ознаки та її дії;¹⁶⁶ К. Фосслер, "батько" естетичної лінгвістики почат­ку XX ст., коли стверджував, що для "вираження внутрішньої інтуїції завжди існує лише одна єдина форма".¹⁶¹

Цілком закономірно в останні два десятиріччя XX ст. на підста­ві висновків когнітивної лінгвістики про національну забарвленість мислення та його вербального втілення (точніше: після повернення вказаної гілки сучасного мовознавства до аналогічних думок англій­ця О. Тайтлера у 1791-ому році,¹⁶⁸ датчанина Р. Раска у 1818-ому^,69та німця В. Гумбольдта у 1820-ому¹⁷⁰) стала розроблюватися у філології теорія опозиції предметного та концептуального повідомлень у струк­турі тексту, в якій (теорії) під предметним повідомленням стали розу­міти те, що може бути втілено в іншу мовну форму, а під концептуаль­ним - те, що ні в яку іншу вербальність, крім досягнутої в першотексті, перетворено бути не може.

І немає нічого дивного й дискусійного в тому, що, як справедли­во і більш детальніше пише про це С. Ф. Гончаренко, вказана "опози­ція фактуальної і концептуальної інформації, термінологічно вперше сформульована у (...) роботі І. Р. Гальпєріна", отримує у різних вчених- філологів свої назви: "буквальний зміст — дійсний зміст" у Г. Віноку- ра, "матеріал - форма" у Я. Виготского, "побутова тема - поетич­на тема" у Г. Степанова, "експліцитне - імпліцитне" у М. Кожиної, А. Васіл'євої, І. Гальпєріна, А. Долініна, К. Чернухіної, "поверхова структура - глибинна структура" у 3. Тураєвої, "суто інформатив­не- художній зміст''' у В. В. Мирошниченка,¹⁷¹ "структурно-зміс­товний аспект - ідейно-змістовний аспект" у С. І. Журавльової,¹⁷² "фактуаіьна семантика- глибинна і ідейно-образна семантика" у С. Ф. Гончаренка¹⁷³ тощо.

До речі: як вже вказувалось вище, И. Брік ще у 1917-ому році ви­словив,¹⁷⁴ а через десять років розвив¹⁷⁵ схожу методологічну платфор­му про опозицію двох компонентів лірики — звукового та образного зі своїми (кожен) формою і змістом. Цю бріківську гіпотезу розвив пізні­ше Г. О. Вінокур, стверджуючи, що формою концепції твору виступає інший "зміст, який виявляється у звуковій формі".'⁷⁶

Саме через наявність такої опозиції, для означення якої на поперед­ніх сторінках цієї розвідки було використано терміни "загальнолюд­ське судження" (як оцінка логічного змісту, або як повідомлення у ви­словлюванні) та "індивідуальне твердження" (як оцінка особистісного змісту, або як концепція висловлювання), не лише щойно наведена те­орія, а й історична практика аналізу тексту знає велику кількість думок про неможливість повної відповідності аналізу його об'єкту.

Отже, якщо концепцію визначити кінцевою метою та головним за­собом лінгвопоетичного аналізу, то його можна назвати аналізом кон­цептуальним, для суті якого важливою є об'єктивна оцінка всіх рівней тексту: лінгвістичних особливостей, екстралінгвістичних явищ, автор­ського задуму. Якщо їх схоплено сприймаючим текст, то він зробив аналіз (тобто справжню, об'єктивну оцінку тексту), якщо ж ні - тоді його пізнання тексту залишається, на жаль, обробкою у вигляді поле­мічної інтерпретації або суб'єктивістської, далекої від цілісності тек­сту рецепції.