Текст як дискурс: стратегії і тактики співрозмовців

У попередньому розділі текст було розглянуто як висловлюван­ня. При цьому майже не акцентувалась його діалогічна сутність, тобто спрямованість не лише на адресата (про це як раз йшлося як про праг­матику висловлювання), а й на очікування відповіді від адресата (не­важливо: безпосередньої або у вигляді правильно сприйнятого змісту висловлювання).

Такий "діалогічний", або комунікативний підхід до мовлення став головуючим для когнітивного мовознавства другої половини XX ст. Так,

Д. А. Штеллінг писав у 1966-ому році про наукову вагомість цього під­ходу: "Спроба опису і вивчення мови при ігноруванні самих комунікан- тів у мовленнєвій діяльності та різної ролі того, хто говорить, і того, хто слухає, а також при недостатній увазі до семантичної струк­тури мови, яка відбиває особливості розумової діяльності людей, не може бути достатньо успішною ".¹⁰⁸

Саме таке розуміння тексту як наслідку потенційної (імплікованої) діалогічності було у новітніх гілках сучасного мовознавства названо "дискурсом" (від фр. discorre або італ. discorso <— лат. discurrere - "без­цільно бігати туди-сюди") на відміну від справжнього діалогу як тема­тичного зв'язку реплік співбесідників.

Термін "дискурс" є давнім, але водночас і найскладнішим у новіт­ній лінгвістиці: ще у 1980—90-ті роки тлумачні,¹⁰⁹етимологічні,¹¹⁰ енци­клопедичні"¹ словники одностайно трактували його як "жваву бесіду", тоді як автори філологічних розвідок вже вклали в нього і продовжува­ли активно вкладати ціле розмаїття зовсім інших і не завжди обґрунто­ваних значень.

Так, 3. Херріс, який одним з перших використав цей термін на по­чатку 1950-х, запропонував розуміти його зміст як зв'язний текст,¹¹² як потім і Т. А. ван Дейк, котрий, правда, "дискурс" як зміст висловлю­вання протиставляв "тексту як формально-граматичній структурі ви­словлювання;¹¹³ К. Л. Пайк вжив його для позначення наслідку спілку­вання у соціокультурному контексті;¹¹⁴ І. Беллерт вважав, що дискурс є не взагалі зв'язним, а семантично зв'язаним текстом;¹¹⁵ Дж. Браун і Дж. Юл бачили в ньому такий тип тексту, який спеціально приготовле­но мовцем для слухача.¹¹⁶

Але багато філологів навіть тоді не розмежовували терміни і по­няття "текст" та "дискурс", розглядаючи їх як плеонастичні (зайві) си- І ноніми. Так, Дж. Лайонз, автор монографії з теоретичної лінгвістики, використовує у 1972-ому році термін "дискурс" як повний синонім до лексеми "висловлювання",^иі а його перекладач В. А. Звєгінцев, сам ви­датний російський лінгвіст, додає у 1978-ому році до лайонзівського терміна "дискурс" власний коментар, який хоч і туманно, але все ж під­креслює синонімічність "дискурсу" та "висловлювання".¹¹⁸

Через багато років філологи стали розмежовувати ці поняття, але знову без логічного обґрунтування. Так, провідна російська прихиль­ниця когнітивної лінгвістики О. С. Кубрякова разом з О. В. Алексан- дровою вважає, що терміни "текст" та "дискурс" визначають не різніза змістом, формою або функцією висловлювання, а лише різні підходи до нього: міждисциплінарний перетворює його на дискурс, а, так би мовити, "інтрадисциплінарний" - на текст.¹¹⁹ _tJU

Щоправда, в іншому місці вони, всупереч самім собі, вже тракту­ють ці терміни зовсім інакше: як назви для процесу когнітивної діяль­ності людини (дискурс) та її результату (текст).¹²⁰

Неважко зрозуміти, що їх перший підхід до "дискурсу" як до визна­чення соціального вивчення висловлювання, а не до наслідку прагма­тичного конструювання останнього, запропонований ще Ю. С. Степа- новим (дискурс як текст, представлений у вигляді особливої соціальної даності),¹²¹ нічого суттєво нового до теорії та історії текстознавства не додає, бо ще культурно-історична школа француза І. Тена середини XIX ст. вже вивчала текст як міждисциплінарне соціальне явище, а, з іншого боку, їх другий підхід нічого зрозумілого в дискурсі як вербаль­ному феномені не висвітлює, бо розглядає його як "когнітивний про­цес,'''' тобто невербальній.

Отже, не зупиняючись більше детально на подальшому і теж ве­ликому розмаїтті підходів до поняття "дискурс" (наприклад, дискурс як мовлення,¹²² як функціональний стиль,¹²³ як сприйняття висловлю­вання адресатом,¹²⁴ як запитально-відповідний діалог з комп'ютером,¹²⁵ як соціолект або ідіолект¹²⁶ тощо), треба наголосити на тому, що ми, виходячи із вище названих суттєвих потреб історії новітньої лінгвіс­тики та з вказаної етимології терміна, будемо розуміти під дискурсом не особливий тип висловлювання, а здатність будь-якого тексту бути побудованим так, щоб провокувати у адресата запитання до адресанта і власні відповіді на них.

Ця "сюди-туди-біготня" (згадаймо латинську основу аналізовано­го терміна - discurrere = "бігати туди-сюди") від автора до читача (від мовця до слухача) і навпаки, тобто наслідок конструювання висловлю­вання адресантом (або тексту-діалогу співбесідниками) та його об'єк­тивного сприйняття адресатом (дійсним або удаваним) і є дискурс, або діалогічність.

Тільки не треба звужувати його до класичного діалогу, а треба ро­зуміти під ним монологічну діалогічність будь-якого тексту, бо хіба висловлювання "А сьогодні все ж таки гарна погодаГ не очікує від­повіді погодження або заперечення (хай навіть від удаваного слухача, навіть від самого автора!), тобто хіба воно не імплікує діалог, хоч і є монологічним?!

Принципова діалогічність тексту (його дискурсність) накладає на нього два різних комплекси прагматичних відбитків: стратегію і такти­ку адресанта та стратегію і тактику адресата (у нашому професійному випадку - філолога-аналітика). І хоча суттєві цілі цих компонентів є то­тожними (у автора: об'єктивно донести до адресата свій задум; у сприй­маючого: об'єктивно оцінити намір мовця), шляхи їх реалізації будуть фундаментально різними, що породжує перешкоди для спілкування.

Зрозуміло, що можуть бути і інші випадки, коли вказані комплек­си виступають протилежними за змістом (у адресанта: дипломатично приховати свої плани; у адресата: непомітно прикинутися дурнем), але й тут методологія і методика аналізу дискурсу залишаються аналогіч­ними загальним випадкам, хіба що тільки посилюється увага мовця та слухача до багатозначності використаних лінгвістичних одиниць.

Щоб не вдаватися до детальної характеристики понять "страте­гія" і "тактика" (бо змістовна різниця між ними вирішальної ролі під час аналізу не відіграє), відмітимо лише, що перше означає загальну найдальшу ціль, а друге - конкретну найближчу. Але не можна не вка­зати при цьому на розбіжність тих засобів, котрі використовують автор і адресат для втілення цих понять у свій дискурс.

Якщо перший йде від нелінгвального (психічного, розумового) за­думу до вербального висловлювання, то другий рухається у зворотно­му напрямку: від словесного тексту до його ідейного (нелінгвального) ядра. Якщо перший створює текст як не зовсім очікуваний (всіх лінг­вістичних можливостей мовних одиниць не охопиш і не передбачиш!) наслідок семантичного зв'язку лексем та граматичного з'єднання кате­горій, то другий продукує своє висловлювання (тобто сприймає текст оригіналу) як очікуваний результат очікуваних зв'язків та з'єднань.

На ці об'єктивні чинники розбіжностей між стратегією і тактикою адресанта і адресата накладається ще і філософська база сприйняття дискурсу, котра, як вже вказувалося, може бути потрійною, і тому її вибір носить суб'єктивний характер. Вказану ускладненість зумовлено врешті-решт не самим текстом як об'єктом філологічних розвідок, а в першу чергу тим, що бачить суб'єкт в акті сприйняття (як це обґрунто­вано в попередній частині посібника, в якій йдеться про філософію піз­нання): сам текст, свій рівень його розуміння чи наслідок акту пізнан­ня, зберігаючи тенденцію до тріади "рецепція-інтерпретація-аналізТак, М. М. Полюжин відмовляє тексту в об'єктивному змісті і стає на позицію рецепції (у нашому розумінні цього терміна), вважаючи, іцо "значення виділяються інтерпретатором, а не містяться у мовній формі"}²¹ На тій же точці зору стоїть і Г. А. Черненко, помилково роз­межовуючи два різних рівня семантики одних і тих же самих мовних одиниць тексту - "доінтерпретаційний" (тобто авторський) і "постін- терпретаційний" (тобто сприймаючого).¹²⁸

Породження змісту тексту не через задум автора, а тільки через свідомість адресата відстоюють Р. Франк,¹²⁹ В. Ізер,¹³⁰ Г. К. Найхаусс¹³¹ та ін. Так, Г. Поммерін, німецька стилістка і методистка, прихильниця так званого "письмового творчого аналізу тексту", розуміє під цим словосполученням лише суб'єктивістську рецепцію тексту,¹³² тоді як її українська колега Н. Воронкова наполягає на його інтерпретації¹³³ (як частковій оцінці).

Все тільки що сказане відноситься в равній мірі до всіх функці­ональних стилів, але в художньому семантична структура адресанта ускладнюється, бо нараховує вже три іпостасі (три голоси) мовця: пер­сонажу, оповідача, автора, про які детальніше мова піде в далі.

Така плутаність підходів до сприйняття тексту зумовлена відсут­ністю загальної теорії прагматичного розуміння висловлювання, але ж не можна забувати про те, що його остаточна характеристика повинна базуватися на його власних вербальних одиницях, а не на бажаннях адресата. Раніше вже йшлося про три семантичних рівня цих одиниць (словниковий, контекстний, підтекстний), без максимального ураху­вання яких об'єктивного аналізу тексту не буде, а вийде паратекстуаль- на (навколотекстова) рецепція або куца (неповноцінна) інтерпретація.

Завершуючи розгляд тексту як дискурсу, треба наголосити на дво­значності терміна "сприймаючий" (і його синонімів): у цьому розділі його використано не тільки у традиційному розумінні "адресат як дру­гий комунікант," але і у незвичайному, дискурсному розумінні "автор як другий комунікант," бо дискурс як наслідок монологічної діалогіч­ності будь-якого тексту потребує від мовця обов'язкової турботи про те, щоб його висловлювання було зрозумілим адресату.

Саме дискурсний аспект такого підходу до дій сприймаючого (ана­літик як другий комунікант для автора тексту і як водночас другий ко­мунікант для читача аналізу) зумовлює специфіку лінгвопоетичного сприйняття тексту, на що натякав Т. А. ван Дейк, коли писав про сут­тєво різні ролі "користувача мови," які повинен враховувати той, хто пізнає її мовленнєві прояви.¹³⁴