18. Графіка і алфавіт. Види алфавітів.

Графіка (від грецьк. уращщ, урафоо — пишу, малюю) у лінгвістиці має два значення:

1) сукупність начертальних знаків (писаних, друкованих, мальованих),

що вживаються для писемного відтворення усного мовлення;

2) розділ мовознавчої науки, у якому вивчається сукупність умовних

знаків, за допомогою яких усне мовлення передається на письмі.

Сукупність усіх букв, розміщених у певному, прийнятому для да-

ної мови порядку, становить алфавіт (від грецьк. акфавцтод, що похо-

дить від назв грецьких літер — альфа та бета, новогрецька — віта).

Синоніми: абетка (від назв перших літер слов'янського алфавіту — а

та бе), азбука (від назв двох перших літер старослов'янського алфаві-

ту — азь та буки).

Абетка сучасної української літературної мови складається із 33 букв.

За походженням розрізняють 4 сім'ї алфавітів:

латинська (латиниця) — бл. 30 %

слов'янська (кирилиця) — 10 %

арабська — 10 %

індійська — 20 %

19. Орфографія, її принципи.

Орфографія (від гр. orthos - прямий, правильний, рівний і grapho - пишу) - це правопис. Орфографія містить кілька розділів, кожен з яких є сукупністю правил, що базуються на певних принципах.

Головний розділ орфографії- це розділ про позначення звуків мови буквами.

Окремий розділ орфографії складають правила написання слів разом, окремо чи через дефіс, що залежить від змісту та поєднання з іншими словами (нарешті ми з вами зустрілися! - на решті теріторії люди також неодноразово стикалися з цим загадковим явищем).

Правопис регламентує вживання великої літери при написанні власних назв (Конотоп, Париж, Всесвіт).

Інші розділи орфографії регламентують закономірності переносу частин слів з одного рядка на інший, правопис запозичених слів, правила графічних скорочень слів, особливості вживання апострофа та інші правила передачі усної мови на письмі.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ

Українська орфографія побудована на фонетичному, морфологічному, історичному (традиційному) та дифиренційному принципах:

основні принципи

приклади

фонетичний

написання слова точно відображає його вимову

[книга]- книга

морфологічний

написання відбувається за принципом: та сама частина (корінь, префікс, суфікс, закінчення) в усіх словах пишеться однаково, незалежно від їх звучання вимовляється [брацтво], пишеться братство, бо брат;

[веиселий]- веселий,

бо весело;

[книз'ц'і]- книжці,

бо книжка

історичний (традиційний)

написання слів історично узвичаєно; пояснити його неможливо- треба лише запам'ятати

[йасний]- ясний;

[гуни]- гунни

диференціюючий

при написанні знаходяться значення слів, щоб диференціювати (розрізнити) їх, незіважаючи на однакове звучання вдень (завидно);

в день (в певний день);

по-новому (прислівник),

по новому мосту

(прийменник з

прикметником)

20. Орфоепія. Фонетична транскрипція. Фонологічна транскрипція. Транслітерація.

Транслітерáція (транс і лат. litera - буква) — механічна передача тексту й окремих слів, які записані однією графічною системою, засобами іншої графічної системи при другорядній ролі звукової точності, тобто передача однієї писемності літерами іншої.

Транслітерація відрізняється від транскрипції (і ще більшою мірою від трансграфіки), що має на меті точну фонетичну або фонологічну передачу звуків. Найкраща транслітерація така, яка дозволяє легко вернутися при потребі до ориґінальної системи письма.

Необхідність у транслітерації виникла в кінці 19 ст. (у процесі створення прусських наук, бібліотек) для того, щоб включити в єдиний каталог праці, написані мовами, які базуються на латинських, кириличних, арабських, індійських та ін. системах письма.

Фонологічна (або фонематична) транскрипція записує фонеми. Для цієї транскрипції української мови пристосовують українську абетку, але без літер ї, є, я, ю, щ; замість в може вживатися [ў]. Ідеально кожна фонема мала б передаватися однією літерою; тому м'які приголосні позначають як [т’], [д’], тощо, а дз, дж — спеціальними лігатурами.

Також широко вживається транскрипція латинськими літерами.

Фонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене е, и — як [еи] чи [ие] (н-д, [неису]); варіанти фонеми в: [v] чи [w] [voda/woda] (де v, w подібні до англійських v, w), напівм'яке [в'] [в'ін]; [а] варіант /а/, як у [c'äd' сядь]; довгота звука позначається [:] і наголос [ ́], наприклад, [роз:у́ти] /роззути/.

Фонологічну транскрипцію часто подають між скісними дужками / /, а фонетичну транскрипцію — між квадратовими [ ]. Кількість знаків може бути більша чи менша, і транскрипція відповідно буде точніша чи спрощена. На основі латинських літер з додатковими знаками побудовано міжнародний фонетичний алфавіт для фонетичної та фонологічної транскрипцій всіх мов, який одначе майже ніколи не використовується в українському мовознавстві.

Орфоепі́я (грец. ορθος — правильний, грец. επος — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Першим почав використовувати М. В. Гоголь

Орфоепія буквально означає «правильна вимова». Однак іноді під цим розуміють взагалі вимову літературної мови і говорять про «добру» та «погану» орфоепію. В науці про мову орфоепія означає розділ, присвячений вимовним нормам. Нормувати дозволено тільки літературні твори, що необхідно для радіомовлення, театру і естради, школи і ораторського мистецтва. Спираючись на знання фонетики даної мови, в тому числі на знання складу фонем і знаків розподілу їх за позиціями, що виходять в слабких позиціях варіаціями і варіантами, орфоепія дає індивідуальні норми для різних ситуацій і вибирає з існуючих варіантів вимови той, що більш за все підходить до прийнятих традицій, тенденцій розвитку мови та послідовності в системі. Кодексом орфоепічних норм є орфоепічний словник, у якому зафіксовані норми літературної вимови за допомогою спеціальних транскрипційних знаків.