І. Кант родоначальник класичної німецької філософії
Кант і інші представники філософськи міркують про світ - про світ у цілому, про закономірності його розвитку. Це так званий онтологічний аспект філософії - вчення про буття. У тісній єдності з ним будується вчення про пізнання, тобто теорія пізнання, гносеологія.
Хоча Кант і визнавав слідом за Локком, що все наше пізнання починається з досвіду, але тут же стверджував, що це наше пізнання не виходить із досвіду. «Досвід ніколи не дає своїм судженням істинної чи суворої загальності, він повідомляє їм тільки умовну і порівняльну загальність (через індукцію)»
Таким чином, за Кантом, у пізнання є два джерела: емпіричний і апріорний. Апріорна сторона пізнання формулюється Кантом наступним чином: «Усі теоретичні науки, засновані на розумі, містять апріорні синтетичні судження як принципи». Під синтетичними судженнями розумів такі судження, де зв'язок предиката і суб'єкта мислиться без тотожності. Синтетичні судження відрізняються від аналітичних тим, що в останніх цей зв'язок мислиться через тотожність. Ці висловлювання означають, що в аналітичних судженнях предикат лише пояснює зміст суб'єкта, а в синтетичних судженнях він дає нові характеристики суб'єкту. І Кант ставив гносеологічне питання: «Як можливі апріорні синтетичні судження?». Цьому Кант присвятив свою «Критику чистого розуму». Перша частина «Критики ...» підрозділяється у Канта на два розділи: на «трансцендентальну естетику», тобто вчення про чуттєвість, і на «трансцендентальну логіку», тобто вчення про інтелект. Таким чином, Кант розмежовує чуттєве і раціональне, чуттєвість і інтелект як два основні стовбури людського пізнання.
В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного. У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному.
Філософія й.Г.Фіхте проблема людського я
Головний твір Фіхте — "Науковчення" (1794) — є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування — "Я". "Я" охоплює собою все, що може бути мислимим
Оскільки визнання суб'єктом факту свого існування — єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, "Я" не є індивідуальним Я, або субстанцією. "Я" — це абсолютна умова для послідовного, наукового мислення. Воно є основою морального мислення, яка діє як абсолютна надсвідомість. Індивідуальне "Я" є відображенням абсолютного "Я", абсолютної моральності. Саме індивідуальному, емпіричному "Я" протистоїть емпірична природа "не—Я".
Теоретична філософія, усвідомивши місце "Я" і "не—Я", протиставляє їх одне одному в межах абсолютного "Я", неначе результат обмеження, розділу абсолютного. Керуючись таким методом протиставлення і синтезу, Фіхте розглядає систему теоретичних і практичних категорій буття і мислення. Такий метод називають "антитетичним": антитези не виводять з першої тези шляхом переходу до протилежного, а ставлять поряд з тезою.
Мета діяльності людини полягає у виконанні закону моралі, обов'язку, якому протистоять природні властивості людини. Ці властивості походять з фізичної природи людини, пов'язаної з усім матеріальним світом, з "не—Я", яке протистоїть "Я" і спонукає його до діяльності. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями. При цьому Фіхте роз'яснює, що його "не—Я" не можна розуміти як кантівську "річ у собі". "Річ у собі" лежить за межами свідомості, а у Фіхте "не—Я" не здатне
існувати як незалежна від свідомості реальність. Воно виникає як продукт діяльності свідомості. Ця діяльність така, що коли вона здійснюється, то в нас немає її усвідомлення. Тому повсякденне мислення взагалі її не фіксує, а сприймає її продукти, як такі що нібито існують самі собою, незалежно від свідомості та діють на свідомість.
Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі собою основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Насправді ця данність є лише необхідним уявленням, яке виникає з продуктивної діяльності "Я". Щоб дійти усвідомлення діяльності "Я", слід мати здатність розуму до цього. Таку властивість, для якої не існує звичного протиставлення між діянням та його результатом, між суб'єктом і об'єктом, Фіхте називає "інтелектуальною інтуїцією". Таким чином, не теоретичні положення роблять можливими практичні, а навпаки, практичність робить можливою теоретичність. Діяльність "Я" завжди веде до усвідомлення протилежного. Сама діяльність "Я" приводиться в рух чимось протилежним. Необумовлена діяльність "Я" з необхідністю відтворює протилежності: між діяльністю та її завданням, між предметом і методом, між знанням і незнанням.