1. Загальна характеристика наголосу в українській мові

Наголос є надсегментною одиницею фонетичної системи української мови: він не існує поза словом, складом і не вичленовується з мовлення окремо від них.

Основи наукового вивчення наголосу закладені в праці О.О. Потебні “Ударение”. Учений передбачав, що вчення про наголос становитиме галузь лінгвістичної науки, і ці передбачення збулись наприкінці ХІХ століття. В ужиток ввійшло слово акцент (від лат. accentus) як синонім до терміна наголос. Звідси й виникла назва науки про акцент (наголос) – акцентології.

В українській мові, як і в інших східнослов’янських мовах, розрізняють словесний, логічний та емфатичний наголоси.

Словесний наголос – це виділення одного складу в слові для фонетичного об’єднання цього слова: Украї^|на, відро^|дження, мемуа^|ри, відо^|мий, слов’я^|ни, па^|м’ять тощо.

Логічний, або смисловий, наголос – це виділення одного якогось слова у потоці мовлення для підкреслення його смислової ролі у висловленій думці: Сьогодні буде дощ. Сьогодні буде дощ. Сьогодні буде дощ.

Емфатичний наголос – це наголошування, яким підкреслюється емоційне значення слова (Ря-туй-те! Ма-м-о!). Він здебільшого передається подовженням голосних, рідше – приголосних звуків або виділенням кожного складу при вимові слова.

Словесний наголос може бути предметом вивчення і фонетики, і морфології. З фонетичного погляду він припадає на якийсь певний склад, з морфологічного – на морфему.

За способом фонетичної реалізації словесний наголос розрізняють: 1) за допомогою сили голосу; 2) за висотою тону; 3) за часокількістю.

Вимова складу з більшою силою артикуляції створює наголос силовий (динамічний). Вимова складу з підвищенням тону спричинює наголос музикальний (тонічний). Наголос, виділений із часокількістю, називається кількісним (квантитативним).

Н. І. Тоцька український наголос за фонетичною природою визначає як силовий і кількісний, але визначальною його особливістю називає кількість [Тоцька 1980, с. 136]. Специфіка розподілу сили видихової енергії дозволила окремим ученим назвати український наголос “в основі силовим, що поєднує в собі елементи часокількісного (при якому наголошений склад виділяється з більшою тривалістю, тобто подовженням голосного звука) і музичного, тобто тонічного (коли наголошений склад вирізняється підвищенням або зниженням голосового тону). Проте ці два принципи – при основному силовому – відіграють допоміжну роль” [Наконечний, с. 359].

На думку більшості мовознавців, в українській мові словесний наголос є власне силовим, оскільки він заснований на силі видиху: наголошений склад має в слові більшу силу голосу через посилення видихової енергії при вимові звуків, що його утворюють. Але силовий наголос в українській мові, порівняно з іншими східнослов’янськими мовами, відносно слабкий; видихова енергія загалом рівномірно розподіляється між складами, наголошений склад різко не протиставлений ненаголошеному, тому сильна редукція голосних українській мові не властива [Коструба 1963, с. 34; 2011, с. 249].

За фіксованістю місця у слові наголос буває зв’язаним і вільним.

Зв’язаним (стійким, сталим, фіксованим) називають наголос, який припадає на якийсь певний склад: у чеській, естонській, голландській, угорській – наголос на першому складі, у польській – на передостанньому, у французькій, вірменській, турецькій – на останньому (кашне, муліне, жалюзі).

Вільним (різномісним, нефіксованим) уважають той наголос, що може припадати на будь-який склад. В українській мові за цією ознакою наголос вільний: він може бути на першому складі слова (коло, бренькіт, віхола, брівка), на другому (пакунок, галактика, лаванда, морозиво, перепис), на третьому (просторіччя, перемога, гайдамацький, бронювання) тощо.

За рухливістю при словозміні словесний наголос буває рухомий і нерухомий.

Рухомий наголос – це наголос, не прив’язаний до одного складу в межах парадигми певного слова: рука^| – ру^|ки, кра^|пка – крапки^|, крапок^| тощо.

Нерухомий – наголос, який припадає на один і той же склад у всіх формах слова: бере^|за, бере^|зі, бере^|зою; доро^|га, у доро^|зі, доро^|ги тощо. При зміні граматичної форми слова в українській мові наголос помічено обидва типи: рухомий і нерухомий.

Основні функції словесного наголосу – забезпечувати фонетичне об’єднання слова (кульмінативна функція), відокремлювати одне слово від іншого (делімітативна функція), розмежовувати різні словоформи одного слова чи окремих слів (дистинктивна функція). Крім того, наголос у словах може виконувати словорозрізнювальну функцію: пта^|шник (доглядач птахів), пташни^|к (приміщення для птахів); о^|рган (частина організму) і орга^|н (музичний інструмент) та  форморозрізнювальну функцію: наноси^|ти – нано^|сити, наси^|пати – насипа^|ти, примі^|ряти – приміря^|ти (доконаний – недоконаний вид дієслів).

У живому мовленні односкладові слова (службові або й самостійні частини мови), як правило, не мають самостійного наголосу й приєднуються до наступних або попередніх слів, утворюючи з ними фонетичне слово, поєднане одним спільним словесним наголосом. Ненаголошені слова, поєднані з наступним наголошеним в одне фонетичне слово, називають проклітиками: я йду^|, на ща^|стя, не тре^|ба, не я^|, під ду^|бом, над на^|ми тощо. Ненаголошені слова, приєднані до попереднього наголошеного слова, називають енклітиками: сказа^|в би ти, ході^|ть же, ста^|нь-но, та^|к-то тощо.

У художньому стилі одне фонетичне слово може поєднувати кілька слів і містити як енклітики, так і проклітики водночас: та не було^| вже, та чого^| ж ти, чи у ва^|с же тощо. Наголос у фонетичному слові, усупереч усталеній традиції, може приймати на себе службове слово, а не самостійне: зо^| сміху, світ за^| очі, раз по^| раз тощо.

Багатоскладовим словам, властивий побічний наголос поряд із основним: скля^|но-дзерка^|льний, доро^|жно-патру^|льний, вього^|-на^|-всього, чи^|й-не^|будь, леле^|коподі^|бні тощо. Крім того, деякі слова в українській мові можуть уживатися з паралельним, або варіативним, наголосом, не впливає ні на лексичне, ні на граматичне значення слова: алфа^|віт – алфаві^|т, фа^|рфор – фарфо^|р, ро^|змін – розмі^|н, весня^|ний – весняни^|й, ма^|буть – мабу^|ть, та^|кож – тако^|ж, лю^|дський – людськи^|й тощо. Вибір варіанта в таких випадках залежить від загальної ритміки фрази та особистих уподобань мовця.