1.Становлення та основні етапи розвитку економічної теорії як науки

В давнину люди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності. Винекнення економічної науки зумовлене практичними потребами регулювання економічного життя. Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва в працях Платона, Арістотеля. На 1 етапі економічна наука пояснювалась як мистецтво ведення господарської діяльності і тривалий час розвивалась розвивалась в системі інших суспільних наук. Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення капіталістичного суспільства, винекнення товарного виробництва, відносин обміну, розвиток торгівлі в тому числі на міжнародному рівні.

2 етапом розвитку економічної науки стає написання праці фр.економістом Монкретьєном у 1615р «Трактати політичної економії», яка пояснює ведення госп. На державному рівні.

3 етапом розвитку економічної науки було написання праці «Принципи економії», Маршалл, в якій економічна наука пояснюється як наука вибору альтернативних варіантів використання обмежених ресурсів з метою організації виробництва, обміну , розподілення та споживання створених у суспільстві благ.

Ек.наука – це сфера розумової діяльності людини, наслідком якої є пізнання та систематизація об»єктивних знань про закони і принципи розвитку економічної діяльності.

Економіка – це особлива сфера життя суспільства яка охоплює фази виробництва( виробництво, обмін, розподіл, споживання) створених у суспільстві благ. Розвитку економіки сприяли напрями:

1. Меркантелізм – джерелом розвитку та збагачення суспільства є сфера обігу, торгівля, відображаючи інтереси торгової буржуазії

2. Фізіократизм – перенесли акценти дослідження із сфери обігу в сферу виробництва, а джерелом багатства вважали працю в с\г, нехтуючи розвитком промисловості, транстопортом

3. Класична школа політекономії - зосередили увагу на аналізі економ.явищ і закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, розкрили природу капіталу, доходів, розвитку виробництва

4. Марксизм – К.Маркс дослідив систему законів капіталістичного виробництва, теорію трудової вартості грошей, земельної ренти

5. Марджиналізм – виходячи з концепції використання граничних величин, що відображають їх зміну їз зміною явищ.

6. Сучасним напрямом є інституціоналізм( розглядає економіку через призму правових соціальних, політичних чинників); кейнсіанський( необхідність регулювання економіки з ринковим механізмом з метою подолання кризових явищ); неокласичний (заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану систему)

2. Сучасні економічні школи

Усі течії, школи західної економічної думки можна умовно згрупувати в чотири основні напрями: 1) неокла­сична економічна теорія; 2) інституціонально-соціологіч-ний напрям, або інституціоналізм; 3) кейнсіанство; 4) марксистська економічна теорія.

Представники інституціоналізму виступили з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної ко­рисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресур­сів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класич­не суспільство вільної конкуренції XIX ст. перестало від­повідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Іншими елементами таких інститутів стали корпорація, держава.

Загалом погляди неокласичної школи політичної еко­номії з різними течіями, напрямами отримали в еконо­мічній літературі назву лібералізм (лат. liberalis — віль­ний). В економічній науці лібералізм — це сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхід­ності втручання держави в економічне життя й розумін­ня механізму стихійного ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. За державою лиша­ється функція охорони існуючої системи. Ідеї економіч­ного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Він висту­пав проти скасування залишків регламентування проми­словості й торгівлі (насамперед зовнішньої) державою.

Позитивне у цих поглядах те, що вони були спрямо­вані проти феодальних порядків, надмірної цехової рег­ламентації. Найяскравіше ідеї економічного лібералізму виражені у сформульованому Ж.-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагуЙого прихильники виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соці­альних виплат, за антикризове та антициклічне регулю­вання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, по­слабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту призвело у 70-ті роки до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому су­часні послідовники Кейнса відмовляються від ортодок­сальних положень його вчення, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічно­му взаємозв'язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Д. Робінсон, П. Сраф-фа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв'я­зання таких найболючіших проблем економіки, як ін­фляція та зайнятість.

Неокласичний синтез. Це узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокла­сичного напряму (зокрема в межах теорії загальної еко­номічної рівноваги) з положеннями теорії макроекономі-чної рівноваги та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. При­хильники неокласичного синтезу розглядають теорію за­гальної економічної рівноваги як ідеальну модель функ­ціонування економічної системи. Але, на відміну від нео­класиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулю­вання з метою наближення до такої моделі. Тому концеп­цію неокласичного синтезу ще називають ортодоксаль­ним кейнсіанством. Його найвідоміпіі представники — американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів—витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На дум­ку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії дохо­ду відроджує класичні істини і надає їм законної сили.

Теорію неокласичного синтезу критикують представ­ники монетаристської школи (зокрема М. Фрідмен), кон­цепції «економіки пропозиції», «раціональних очіку­вань». Головним напрямом такої критики є теза при­хильників неокласичного синтезу про те, що механізм ринкового саморегулювання має доповнюватися цілесп­рямованим державним втручанням, його коригуванням. Держава, на їхню думку, повинна лише створювати умо­ви для максимально вільного функціонування ринкового механізму. Така критика неконструктивна.