Значення творчості Івана Карпенка-Карого

Драматичну спадщину І. Карпенка-Карого складають 18 п’єс і 3 невеличкі драматичні уривки.

Свою літературну діяльність Іван Тобілевич розпочав у Єлисаветграді з перекладів на українську мову «Книги чеков» Г. Успенського і «Подлиповцев» Ф.Решетнікова.

В основу першої драми І. Карпенка-Карого «Бурлака»(1883р.) покладено гострий соціальний конфлікт. Як зазначає М.Рильський, драма була «ніби його ідейно-художнім маніфестом», виявом рішучого протесту проти соціального гноблення на селі. У цій п’єсі І.Карпенко-Карий уперше в українській драматургії відтворив образ незламного борця за народні інтереси. Непримиренний до експлуататорів бунтар-протестант Опанас розкриває їхні махінації, хоче підняти громаду на боротьбу з хижаком. Навіть тоді, коли громада його не підтримує, він продовжує боротьбу сам.

У 1884р. І.Карпенко-Карий пише соціально-психологічну драму «Хто винен?» (пізніша назва – «Безталанна»), а в 1885 – драму «Наймичка». Це твори про важку долю жінки в тогочасному суспільстві, про те, як в умовах пореформеного села передчасно в’яне краса жіноча, гине сама людина, зневажена і доведена до цього багатіями.

«Хто винен?». Даючи такий заголовок драмі, письменник порушував одне з найболючіших питань, що тривожили в той час передову думку Росії. Хто винен у нестерпних умовах життя трудового народу, замученого соціальною кривдою, темнотою, забобонами? Хто винен у тому, що продаються не тільки речі, а й людські душі? І.Карпенко-Карий ставить у драмі ці питання і намагається дати на них відповідь.

Образ наймички Харитини, змальований І.Карпенком-Карим у драмі «Наймичка», - один з найтрагічніших в українській драматургії 19 ст. У ньому письменник розкрив трагедію найскривдженішої частини тогочасного села – наймитства.

Комедія «Мартин Боруля» (1886) – велике творче досягнення драматурга. В основу твору покладені дійсні факти з сімейного життя Тобілевичів: батько І.Карпенка-Карого, Карпо Адамович, теж прагнув повернути собі дворянський титул. Мартин Боруля, головний герой комедії, заможний селянин, посварившись з поміщиком Красовським, затіває судовий процес , щоб довести, що він, Боруля, такий же дворянин, як і Красовський, а тому Красовський має бути покараний судом за образу дворянської честі Борулі. Намагання Борулі перевести життя своєї сім’ї на «дворянську»лінію ставить його в глибоку суперечність з укладом родинного побуту, з найближчим оточенням. Найвиразніше дії Борулі засуджує вічний трудівник, наймит Омелько.

У 80-90-х роках загострюється увага І.Карпенка-Карого до процесу нагромадження глитаями грошей і землі як капіталу, процесу перетворення куркуля на великого землевласника-капіталіста. Найвиразніше розкрито цю тему в сатиричних комедіях «Сто тисяч», «Хазяїн», тематично й ідейно пов’язаних між собою. Глитай Герасим Калитка нещадно експлуатує наймитів, вдається до всіляких махінацій, що мати можливість скупити побільше землі (це його найзаповітніша мрія). Він хоче купити сто тисяч

фальшивих карбованців за 5 тисяч справжніх. Виявивши обман, Калитка хоче повіситися.

Спостереження І.Карпенка-Карого за процесом економічного зростання українського «чумазого» стали життєвою основою комедії «Хазяїн»(1900), тему й ідею якої автор визначив так: «Зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання».

Трагедію «Сава Чалий» створено на історичному матеріалі, за мотивами однойменної історичної пісні. Сава Чалий як народний ватажок повсталих мас проти польської шляхти в 30-40-і роки на Правобережній Україні здобув велику славу в народі, але коли зрадив повстанців і перейшов на службу до магната Потоцького, Гнат Голий, один із ватажків повсталих, стратив зрадника.

Головний персонаж комедії «Розумний і дурень» - сільський глитай Михайло Окунь. Дбаючи про збільшення свого багатства, він не гребує ніякими засобами. Михайло Окунь – «комерчеська голова». Усе в нього підпорядковане комерційним інтересам. За операцію з шинками можна: або заплатити 250 крб. штрафу, або відсидіти три місяці в острозі, і Михайло радить старому батькові: «Посидьте, тату, три місяці в острозі, і гроші будуть цілі, це все одно, що заробите». Він дивується, що родичі не розуміють такої простої і вигідної «комерції». Ця комедія схожа з драмою О. Островського «Свои люди – сочтемся».

І. Карпенко-Карий у листі до сина Назара писав, що його захопила тема «батьки і діти». Очевидно, то й був первісний задум майбутньої трилогії, дві частини якої оформились у комедіях «Суєта» (1903) і «Житейське море»(1904). Третю частину, яку передбачалося назвати «У пристані» , драматург не встиг написати. Провідна ідея трилогії – заклик до трудового, «натурального» життя, позбавленого штучних умовностей, відстоювання здорової моралі, засудження паразитизму і «суєтних» прагнень. У «суєті» І. Карпенко-Карий висміює мораль буржуазної інтелігенції, що, потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратила «натуральність» своєї поведінки, зв’язок з народом. У такому плані розкриваються образи вчителя гімназії Михайла Барильченка і його брата, кандидата прав Петра.

Проблема мистецтва, частково порушена в «Суєті», стала основною в комедії «Житейське море», де показано сценічну діяльність одного з персонажів – талановитого актора Івана Барильченка. У комедії засуджується розтлінний вплив буржуазної моралі на акторів.

Це не всі твори І.Карпенка-Карого, але саме вони принесли йому славу як драматургові, як акторові. Ці п’єси й дотепер з великим успіхом ідуть на сценах театрів.

Тог, головна заслуга І.Карпенка-Карого в історії українського театру – драматургічна творчість. Але як актор, режисер, вихователь молоді і організатор театральної справи, І.Карпенко-Карий разом з іншими корифеями зробив багато в справі демократизації українського театру, утвердження в ньому реалістичної сценічної майстерності. Цим і заслужив собі місце найвидатнішого українського драматурга і почесне ім’я корифея українського театру.

На театр Карпенко-Карий дивився як на надзвичайно цiнну школу народного виховання, а свою дiяльнiсть у театрi вважав важливою громадською службою. Вiн усвiдомлював, що через служiння мистецтву виступає захисником прав людини, оборонцем iнтересiв пригнобленого народу.

Iснуючi на той час театральнi традицiï уже не задовольняли вдумливого глядача i не вiдповiдали завданням театру як культурного i суспiльного явища. До цього часу украïнська драматургiя часто зводилась до вiдображення сiльського побуту i звичаïв "мужицькоï" мови i пiдкресленоï "простакуватостi" у всьому. Карпенко-Карий, будучи поборником реалiзму в театральному мистецтвi, вболiвав, що у театрi на той час ще не з'явились п'єси, якi б змалювали дiйснiсть з ïï недолiками. Театр вимагав нового репертуару. Карпенко-Карий ламає застарiлi традицiï етнiчно-побутового театру. Вiн намагається зрозумiти причини "голоду, вбожества, темряви", розв'язати складнi питання громадського, соцiального та економiчного життя. Iз завзяттям Карпенко-Карий почав боротися за реалiзм в украïнськiй драматургiï, за те, щоб п'єси стали вiдображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями. У своïй творчостi вiн розкрив найiстотнiшi соцiальнi явища, що вiдбувалися в пореформеному украïнському селi, нещадно висмiював сваволю глитаïв та продажнiсть мiсцевоï адмiнiстрацiï. Украïнське село в сiрому, буденному вбраннi, хижацька гонитва рiзних глитаïв за збагаченням, за грiшми, землею, безоглядний визиск людськоï працi, темне царство насилля, експлуатацiï, самолюбство - ось улюбленi теми драми та комедiï I. Карпенка-Карого. Драматург створив галерею образiв сiльських визискувачiв, якi мету свого життя бачать у тому, щоб, як каже Терентiй Пузир з комедiï "Хазяïн", "йти за баришем наослiп, штурмом, крушити налiво i направо, плювати на все i знать не хотiли людського поговору". У царствi наживи "всi рвуть, де тiльки можна зiрвать", торгують людською гiднiстю, честю, сумлiнням, коханням. "Аби бариш, то все можна".

Вiн створив ряд безсмертних комедiй, якi "сатирою страшною" таврували

визискувачiв, шахраïв, деморалiзованих чиновникiв.

Новаторство Карпенка-Карого полягає в тому, що вiн, на вiдмiну вiд своïх попередникiв та сучасникiв, поставив на першому планi суспiльно-психологiчну характеристику провiдних персонажiв i з великою правдою розкрив iдейний задум своïх творiв. Вiн нiколи не будував сюжетiв своïх п'єс на поодиноких фактах, що не мали соцiальноï цiнностi. П'єси Карпенка-Карого висмiюють тi пережитки дрiбновласницькоï психологiï, якi заважають iти вперед. Iвана Карпенка-Карого по праву називають творцем соцiальноï драми.

Теорія літератури

Драма – літературний рід, характерною ознакою якого є розкриття явищ життя й характерів героїв через розмови дійових осіб (діалоги, монологи). Драматичні твори, призначені для постановки на сцені.

Основні жанри драматичного твору:

власне драма, трагедія, комедія, трагікомедія.

Трагедія – драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації. Конфлікт Т. має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Т. майже завжди закінчується загибеллю головного героя.

Комедія – драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині або тварині.

Трагікомедія – вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії. Трагікомічне світобачення, що лежить в основі трагікомедії, пов'язане з відчуттям відносності існуючих критеріїв життя, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, непевності в духовних цінностях. Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно і комічно вияскравлює одні й ті самі явища, при цьому трагічне і комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого.

Завдання

Прочитайте драму І. Карпенка-Карого «Сава Чалий» і зіставте зображене в ній з подіями цієї доби за підручником історії України.

Погодьтеся або спростуйте думку Д. Чижевського, навівши переконливі аргументи. Прокоментуйте виокремлені слова в судженні літературознавця.

Судження

Дмитро Чижевський: «Іван Карпенко-Карий не обійшовся і без п'єс історичної тематики ("Паливода ХУІІІ століття", "Сава Чалий", "Гандзя"). Є в них достатньо українського патріотизму, але дуже мало розуміння історичних подій. Історичні драми давали матеріал для барвистих постановок із псевдоісторичними костюмами та декораціями, з фантастичними постатями героїв із небувалими вусами тощо. Це був уже дуже неприємний поворот до дошевченківських часів українського театру».

Список рекомендованої літератури:

1. Карпенко-Карий І. Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1989. – С. 5-26.

2. Мороз Л. Іван Тобілевич (І. Карпенко-Карий) // Історія української літератури ХІХ століття: У 2 кн.: Кн. 2. – К.: Либідь, 2006. – С. 647-673.

3. Наєнко М. Художня література України. – К.: Видавничий центр «Просвіта», 2005. – С. 612-628.

4. Саксаганський П. Театр і життя. Мемуари. – К.: Рух, 1932.

5. Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. – К., 1957.

Тема 2: Сторінки української поезії 70–90-х рр. ХІХ ст. Новий етап у розвитку української поезії. Провідна роль поетичної творчості І.Франка в літературі цього періоду. Визначальна роль збірки “З вершин і низин” та філософської поеми “Мойсей” в українській літературі.

Українська поезія 70-90-х років XIX століття 

      Українська поезія останньої третини XIX ст. – унікальне явище в духовній культурі нашого народу. Вона ознаменувала важливий історико-літературний поступ в українському мистецтві слова, гармонійно поєднавши такі важливі для поезії компоненти, як суб'єктивність переживання й об'єктивну предметність, емоційне й раціональне начала. 

Українська поезія цієї доби була модерною за характером змістових і формальних шукань і дещо відмінною від попередньої традиційної художньої системи. У 70-х роках відбувся новий поворот у розвитку поезії, його смисл можна охарактеризувати як момент зустрічі традиції з новими, модерними віяннями. 

 Українська поезія останньої третини XIX ст. зближується з європейським модернізмом активним життєсприйняттям без потойбічної мрійності, порушенням "одвічних проблем" буття, пошуками нових форм вираження, розкриттям властивостей світу, які тонко відчуває ліричний герой, реальним відтворенням емоційно-чуттєвої сфери внутрішнього світу людини. З подібним значенням виступають також інші компоненти цієї системи: трагічне відтворення нерозривних суперечностей між суспільством і особою, неприйняття традиційних, навіть реалістичних способів моделювання світу, звернення до експериментаторства, відтворення кількох суб'єктів у межах одного тексту. 

Водночас, бути модерним означало втілити в живих образах швидкоплинний час, бути відданим найважливішим ідеям XIX століття – "гуманізму, демократизму, свободі чоловіка і народності" (І. Франко). Такі поети, як Я. Щоголев, Б. Грінченко, Г. Манжура, М. Старицький, Олена Пчілка, І. Франко, П. Грабовський та ін. ставили перед собою завдання бути сучасними. На їхню думку, сучасний твір виражає риси нового світосприймання.        Українська поезія 70-90-х років XIX ст. – новий етап у художньому осмисленні національного, духовного та соціального буття народу й людини, своєрідний літопис тієї епохи, що відобразив піднесення національної самосвідомості широких мас. Звідси – розуміння ролі українського поета в житті суспільства. 

Сійте в головах думи вольнії,

В серцях жадобу братолюбія,

В грудях сміливість до великого

Бою за добро, щастя й волю всіх! –

закликав І. Франко побратимів по перу. 

Концепцію мистецтва, що ґрунтується на філософії позитивізму й романтизму, ролі поезії у формуванні національної самосвідомості народу в боротьбі за соборність і незалежність України підтримали М. Старицький, Олена Пчілка, П. Грабовський та інші митці. 

Нове художнє бачення світу, нова концепція мистецтва, новий ідеал породжують і нове уявлення про прекрасне та розумне. 

У поезії цієї доби ще триває дія силового поля романтизму з його культом поета як пророка, громадянина. Модерністські зрушення спостерігаються у Франковій збірці "Зів'яле листя", де замкнений у собі психологізм утворює своєрідний місток між широким потоком буття та багатим духовним світом ліричного суб'єкта. 

Активне втручання в суспільне життя, формування нового, національно свідомого читача-українця – ось що визначало естетичну стратегію української поезії 70-90-х років XIX століття.