Зошит
Для робіт з страхування
Студентки групи 31 Оаз
Момотенко Катерини
Змістовий модуль 1. Теоретико-правові та методичні засади страхування
Тема 1.1. Сутність, принципи і роль страхування
Лекція 1.
Питання 1. Необхідність страхового захисту. Витоки страхування.
Протягом тривалого часу перед суспільством стоять проблеми відшкодування втрат, що виникають внаслідок природного стихійного лиха (землетрусу, пожежі, повені, засухи), або згубних дій, зумовлених людською діяльністю, суспільними протиріччами. Великої шкоди завдає людині хвороба, втрата працездатності. З подальшим розвитком суспільних відносин, ускладненням економічних зв’язків, посиленням взаємозалежності між різними видами господарювання зростає й необхідність забезпечення стабільності економічного і соціального розвитку.
Страхування, як економічне явище існує багато століть. З давніх давен у людей виникла потреба відшкодування збитків. Особливо гостро ця потреба виявлялась у торговців, адже їх діяльність була особливо ризиковою, об’єктивно зумовлювалась природними та соціально-етичними чинниками. Для відшкодування хоча б частини втрат від нещасного випадку чи розбійницького нападу учасники торгового каравану укладали разові угоди, якими передбачалася спільна відповідальність за збитки, яких зазнавав будь-хто з його часників. Це могли бути втрати товару, пов’язані з крадіжкою, знищенням чи псуванням його грабіжниками, або втрати, пов’язані з завданням шкоди, зникненням чи знищенням транспорту (на морі-кораблі, на суші-в`ючні тварини). Конкретні приклади таких угод відображені в законах вавилонського царя Хаммурапі.
У Стародавньому Римі великого значення надавали культу похорону й деякі історичні факти свідчать про те, що там було поширене взаємне страхування ритуальних витрат. Улаштування похоронних процесій і спорудження пам’ятників вимагало значних витрат. Незаможні римляни накопичували потрібні гроші у професійних колегіях і спілках. Цільове використання коштів забезпечувалося правовими гарантіями. Лише особа, зазначена в заповіті, могла отримати належні кошти і витратити їх на ритуальні заходи, пов’язані з похоронами заповідача.
Потреба у страховому захисті особливо стає відчутною під час здійсненні морської торгівлі. Небезпека мореплавства (стихія на морі, зіткнення кораблів, піратські набіги, екзотичні хвороби, епідемії) вимагала пошуку дієвих механізмів захисту. Тому вже у стародавньому світі укладалися угоди між судновласниками і купцями щодо розподілу доходів та втрат від торговельної діяльності.
Розвиток торгівлі об’єктивно зумовлює необхідність, з одного боку, нагромаджувати певний розмір капіталу, а з іншого – його надійного захисту. Потреба у великих коштах спонукала купців звертатись за позикою, що являла собою дещо середнє між позикою, для отримання якої необхідні були гарантії щодо вчасного її повернення. Отже, вимушені були страхувати свої капітали і той, хто надавав позику, і той, хто її отримував.
Зростання попиту на страховий захист зумовило перехід до продажу страхових полісів з подальшим відшкодуванням збитків. Спершу їх продавали, здебільшого, товариства взаємного страхування.
Маємо дані про те, що перший морський поліс був виданий страховому судновласникові в 1347 році. Через 121 рік після цього з’явився Венеціанський кодекс морського страхування. Далі ініціатива в морському страховому законодавстві переходить до Англії, страхове законодавство якої є відтоді взірцем для інших держав. Досить сказати, що прийнятий 1774 року закон про страхування життя й сьогодні лишається у складі чинного законодавства Англії. У 1779 році члени асоціації «Лондонський Ллойд» прийняли формуляр договору морського страхування — так званий підписний формуляр Ллойда, окремі положення якого донині застосовуються в міжнародній практиці.
Комерційне мореплавання особливо інтенсивно розвивалося після Великих географічних відкриттів. Одночасно у вельми ризиковане плавання виходили кілька кораблів, а нерідко й цілі флотилії. Загроз для мореплавців було багато: шторм, нестача харчів, інфекційні хвороби, пошкодження судна комахами, зіткнення суден, піратські напади тощо. Інвесторам, які вкладали в такі ризиковані заходи великі гроші, потрібно було розподілити між собою ризики, щоб у разі невдалого рейсу не втратити повністю свій капітал.
У ХVII столітті в багатьох європейських країнах виникли акціонерні страхові товариства (компанії). Першим серед них згадується створене в 1602 році Голландсько-Ост-Індське товариство. Воно, як і чимало інших невдовзі створених в Англії, Німеччині та Франції товариств, здійснювало морське страхування, а також страхування на випадок пожежі здебільшого в міських поселеннях.
Найдавнішим способом страхового захисту в Україні, як і в усьому світі, було взаємне страхування. Починаючи з ХІІІ століття і до появи залізниць в Україні значну роль у торгових зв’язках відігравали чумаки. Вони купували на Чорному і Азовському морях рибу і сіль і продавали їх у різних куточках країни, долаючи величезні відстані. Дуже важкою і небезпечною водночас була у них робота, великим був і ризик. Нерідко траплялись напади розбійників, ламалися вози, гинули воли. Такі умови діяльності чумаків спонукали їх до колективного захисту, спільного відшкодування збитків. Неписані, але беззастережні щодо виконання, закони чумацького життя передбачали відшкодування за кошти артілі втрату вола тому чумакові, у якого він загинув.
Як свідчить історичний досвід, саме страхування може значною мірою забезпечувати економічні можливості для безперервного відтворювального процесу в народногосподарської діяльності.
В наші дні страхування – це універсальний засіб захисту майнових інтересів як фізичних, так і юридичних осіб при настанні подій, які прийнято називати страховими за допомогою грошових фондів, що формуються за рахунок сплачених страхувальником страхових внесків.
Перехід до ринкової економіки об’єктивно обумовлює зростання потреби у страховому захисті усіх суб’єктів ринку, а таку потребу, у свою чергу може забезпечити ефективне функціонування страхового ринку.
Таким чином, необхідність страхового захисту виклик на прагненням обмежити к матеріальні, так і нематеріальні збитки, пов’язані з певними ризиками.
Страховий ризик – певна подія, у разі настання якої проводиться страхування. Вона має ознаки ймовірності та випадковості. Страхується той ризик, за яким можна оцінити ймовірність страхового випадку , визначити розмір збитку й обчислити ціну страхової послуги та можливу частку страхового відшкодування.
Не страхові ризики – події, які теж супроводжуються певними втратами для потерпілого, але не підлягають страхуванню, найчастіше через відсутність бажаючих взяти на себе зобов’язання щодо відшкодування збитків, спричинених цими подіями. Як правило, це ризики за якими неможливо оцінити ймовірність страхового випадку, визначити розмір збитку та ціну страхової послуги.
Сутність страхового захисту полягає в нагромадженні й витрачанні грошових та інших ресурсів для здійснення заходів щодо попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків та відшкодування пов’язаних із ними витрат.
Питання 2. Сутність і функції страхування.
Офіційне тлумачення терміна страхування наведено в Законі України «Про страхування»: «Страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів».
Мета страхування — захист майнових інтересів фізичних і юридичних осіб. Наголошується, що захист забезпечується на випадок конкретних подій, перелік яких зафіксовано в чинному законодавстві або страхових договорах.
Необхідні умови страхування:
Наявність ризику та його випадковий характер
Розуміння небезпечного характеру події
Можливість статистичного обліку небезпек
Наявність та реалізація страхового інтересу у всіх учасників страхових відносин
Наявність страхового фонду, створеного за рахунок внесків страхувальників
Існування страхових відносин
Зміст страхування розкривається в його функціях. Вони дають змогу виявити особливості страхування як ланки фінансової системи. Страхування виконує такі основні функції: ризикову, превентивну (попереджувальну), ощадну (заощаджувальну), контрольну .
Ризикова функція страхування є основною й полягає в переданні за певну плату страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством або договором.
У разі реалізації ризику (настанні страхової події), страхова компанія мусить здійснити страхувальнику відшкодування збитків за його вимогою. За умови нереалізованого ризику страхові премії привласнює страховик. Рівень тарифів (страхових премій) прямо залежить від імовірного рівня ризику. Чим вищі ймовірність і розмір ризику, тим і плата за його утримання, обчислена на підставі тарифів, визначених за допомогою актуарних розрахунків, більша.
Превентивна (запобіжна, попереджувальна) функція полягає у створенні умов, що забезпечують зниження рівня ризику та збитків, зумовлених цими ризиками.
Ощадна (заощаджувальна) функція поширюється не на всі види страхування. Вона властива видам особового страхування, пов’язаним зі страхуванням життя, пенсій, дожиття до повноліття і т.д.
У більшості країн світу першість за обсягами страхових премій посідає особисте страхування (на дожиття, пенсій, ренти тощо). Проте виплати, пов’язані із втратою життя і здоров’я внаслідок нещасного випадку, становлять менш як 10 %. Решта припадає на заощадження. Вони виплачуються з урахуванням інвестиційного доходу в разі дожиття застрахованого до певного віку або події. Сприяючи розвитку заощаджувальних видів страхування, держава має змогу активно впливати на вирішення соціальних проблем, пожвавлювати грошовий обіг, підвищувати купівельну спроможність національної валюти, збільшувати інвестиційні можливості країни. Тому парламенти та уряди багатьох країн усіляко сприяють виявленню заощаджувальної функції страхування: створюються пільгові умови оподаткування страхових внесків і виплат, страхових вкладів, які переходять у спадщину, доходів компаній тощо. Вживаються й інші ефективні заходи.
Контрольна функція полягає у цільовому формуванні та використанні коштів страхового фонду. Відповідно до законодавчих документів здійснюється фінансовий страховий контроль за правильним проведенням страхових операцій.
Питання 3. Об’єкти та суб’єкти страхових правовідносин (страховик, страхувальник, бенефіцар, застр особа)
Об’єкт – це те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність суб’єктів договору. Законом України «Про страхування» визначено об’єкти страхування як майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані:
З життям, здоров’ям, працездатність та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);
З володіння, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);
З відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).
Суб’єктами страхових відносин виступають страховик, страхувальник, застрахована особа, вигодонабувач (бенефіцар).
Страховики – юридичні особи (акціонерні, повні, командитні товариства або товариства з додатковою відповідальністю), що оержали у встановленому порядку ліцензія на здійснення страхової діяльності. Страховики виробляють умови страхування і пропонують страхові послуги своїм клієнтам. Мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, яким займається страхуванням життя 1,5 млн. євро.
Страхувальники – юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали зі страховиками договори щодо страхування свого власного інтересу або інтересу третьої особи, сплачують страхові премії і мають право (за договором або за законом) на отримання компенсації (відшкодування) при настанні страхового випадку.
Застрахована особа – фізична особа, про страхування якої страхувальником укладено договорів особистого страхування зі страховиком. У майновому страхуванні, якщо страхувальник і застрахована особа не збігаються, остання завжди вигодо набувачем, оскільки саме їй належить страховий інтерес.
Вигодонабувач – той, хто одержує страхове відшкодування. Згідно з чинним законодавством вигодо набувачем є або страхувальник, або застрахована особа, або потерпіла особа, або третя особа, визначена договором страхування.
Лекція 2.
Питання 4. Принципи страхування.
Страхування ґрунтується на певних специфічних принципах. До них, насамперед, належать:
конкурентність;
страховий ризик;
страховий інтерес;
максимальна сумлінність;
відшкодування в межах реально завданих збитків;
франшиза;
суброгація;
контрибуція;
співстрахування і перестрахування;
диверсифікація.
Розглянемо стисло зміст цих принципів.
Конкурентність — усім страхувальникам і страховикам держава гарантує вільний вибір видів страхування та рівні можливості у здійсненні діяльності, водночас створюються сприятливі умови для розвитку страхування, щоб забезпечити реалізацію права на ефективний страховий захист юридичних і фізичних осіб. Держава проводить активну антимонопольну політику, яка є важливим чинником у формуванні цивілізованого страхового ринку. Цей принцип поки що повною мірою стосується лише добровільних видів страхування.
Страховий ризик — це ймовірна подія або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування.
Страховий інтерес випливає з права власності або володіння тим чи іншим об’єктом. Кожний індивідуальний або асоційований власник будинку, автомашини, а тим більш складного виробничо-технічного комплексу, зацікавлений у тому, щоб вкладені в цей об’єкт кошти не були втрачені через стихійне лихо, нещасний випадок, пограбування тощо.
Ще більший страховий інтерес мають фізичні (а нерідко й юридичні) особи щодо організації захисту матеріальних інтересів на випадок втрати свого (або своїх працівників) життя чи здоров’я. Це гарантує отримання певних доходів у разі втрати годувальника, тривалої або постійної втрати працездатності застрахованого, а також на випадок настання інших, спеціально обумовлених подій.
Максимальна сумлінність. Надійне страхування можливе лише за умов високої довіри між сторонами. Ні страхувальник, ні страховик не мають права приховувати один від одного інформацію, що стосується об’єкта страхування. На практиці особливо важливо, щоб цього принципу додержував страхувальник. Адже саме він володіє найповнішою інформацією про властивості, зокрема дефекти, майна, про стан здоров’я чи інші особливості об’єкта страхування.
Здебільшого страховик наполегливо вимагає таких істотних відомостей: вік особи, яку є намір застрахувати, її професія, перенесені чи наявні хвороби. У практиці багатьох страховиків як суттєвий чинник розглядається те, курить чи ні особа, яка має намір бути застрахованою.
Ще більше чинників потрібно враховувати, коли йдеться про страхування автомобіля. Багато страхових організацій, крім марки машини, року її випуску та вартості, цікавляться досвідом водія, безаварійністю роботи, метою використання транспортного засобу, організацією охорони об’єкта страхування і т. ін. Страховики збирають необхідні їм істотні відомості, пропонуючи страхувальникам заповнити спеціальні формуляри — заяви на страхування, де наведено багато запитань, які стосуються предмета страхування та його власника. Часто практикується й усне опитування бажаючих придбати страховий поліс. Страховик залишає за собою право відмовити в укладенні страхової угоди, якщо страхувальник не надасть усіх істотних відомостей.
Страхові відшкодування не повинні приносити страхувальникові прибутку. Щоб уникнути спроб скористатися страхуванням зі спекулятивною метою страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхового випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування. Особливо далекими від названого ідеалу були результати страхування в роки гіперінфляції. Проте й нині багато підприємств, економлячи на платежах, занижують страхову суму. До того ж вона частково знецінюється через інфляцію. За деякими видами обов’язкового страхування визначається ліміт виплат. Українським страховикам ще належить подолати досить помітну дистанцію на шляху до забезпечення повного відшкодування втрачених матеріальних цінностей чи доходів постраждалого страхувальника (застрахованого).
Цей принцип повною мірою поширюється тільки на ризикові види страхування. Накопичувальне страхування за своєю ідеєю передбачає можливість отримання застрахованим (вигодонабувачем), крім сплачених внесків, частини інвестиційного прибутку.
Франшиза — це визначена договором страхування частина збитків, яка в разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню страховиком. Вона може бути визначена у вигляді певної грошової суми або у відсотках до всієї страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самострахування зі страхуванням. Підприємства, щоб забезпечити самострахування дрібних (а іноді й середніх) ризиків, створюють власні фонди ризику (резервні фонди). З огляду на наявність такого фонду страхувальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково. Застосовувати франшизу зацікавлені й страховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на відповідальності страхувальника, він стає більш заінтересованим вжити превентивних заходів, щоб зберегти здоров’я, майно або знизити ризик відповідальності перед третіми особами.
Розрізняють умовну та безумовну франшизу. Умовна франшиза означає, що страховик не несе відповідальності за збиток, якщо його розмір не перевищує розміру франшизи, але відшкодовує збиток повністю, якщо розмір збитку перевищує суму франшизи.
Безумовна франшиза означає, що страховик виплатить страхувальнику суму збитку за мінусом суми франшизи, тобто страхове відшкодування дорівнює збитку, зменшеному на франшизу. Такі поліси поширені при страхуванні автотранспорту та деяких інших об’єктів. Це дає змогу страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно зменшити витрати на ведення справи.
Суброгація. Не слід думати, що відшкодування страховиком страхувальникові (застрахованому) завданих збитків завжди означає уникнення відповідальності справжніх їх винуватців. Адже це перешкоджало б насамперед боротьбі зі злочинністю, тягло б за собою значне подорожчання страхових послуг.
Суброгація — це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми.
У тих випадках, коли страхувальник отримає кошти на відшкодування збитків з іншого джерела, він має повідомити про це страховика, який візьме їх до уваги, коли розраховуватиме страхове відшкодування й оформлятиме регрес.
Контрибуція — це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.
Цей принцип дуже важливий ще й ось чому: його застосування стримує нечесних страхувальників від бажання застрахувати одне й те саме майно або життя й здоров’я кілька разів з метою наживи. Проте застосовувати принцип контрибуції потрібно досить обережно. Слід переконатися, що існують не менш як два поліси на відшкодування збитків і стосуються вони однакових ризиків і одних і тих самих предметів страхування. Найпростіший метод розподілу відповідальності між страховиками ґрунтується на пропорційному підході.
Наприклад, у трьох страховиків застрахований один і той самий автомобіль на суми відповідно 16500, 18000 і 20200 грн, тобто загальна страхова сума становить 54700 грн. Частка першого страховика дорівнює 30,2, другого — 32,9 і третього — 36,9 %. Якщо доведеться покривати збитки у зв’язку з викраденням автомобіля, що мав реальну вартість 20200 грн, суми, призначені для відшкодування, будуть розподілені в таких самих пропорціях. Отже, перший страховик сплатить 6100, другий — 6645, а третій — 7455 грн.
Слід ще раз наголосити: наведений математичний метод розподілу відшкодування на практиці не завжди прийнятний, оскільки не враховує особливостей кожного полісу. Зменшенню випадків подвійного або кількаразового страхування позитивно сприяло би створення єдиного центру електронної реєстрації страхових полісів, проданих різними страховиками, як це вже зроблено в деяких країнах світу.
Співстрахування і перестрахування. Страховик може брати на своє утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються наявністю в компанії страхових фондів. Згідно із Законом України «Про страхування» страховик може укласти страховий договір на суму, що не перевищує 10 % сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами додержання достатньої платоспроможності страховика. Неважко уявити страхову компанію з мінімальним статутним фондом, еквівалентним 100 тис. євро. Такий страховик міг би надавати послуги лише за дрібними об’єктами. Наприклад, вартість нового автомобіля багатьох марок або три- чи чотирикімнатної квартири значно перевищує ліміт можливостей компанії. Це дуже незручно. Такий страховик мав би відносно більші витрати на ведення справи і менші перспективи на отримання прибутку, а отже, був би неконкурентоспроможним. Суперечність між розміром запропонованого страхувальником ризику і фінансовими можливостями страховика взяти його на страхування вирішується з допомогою співстрахування і перестрахування.
Співстрахування — це страхування об’єкта за одним спільним договором кількома страховиками. При цьому в договорі мають міститись умови, що визначають права й обов’язки кожного страховика. Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено представництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але залишено відповідальність перед останнім лише в розмірі відповідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об’єднати свої зусилля зі страхування великих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією. Недоліки співстрахування полягають в ускладненні процедури оформлення страхування і виплати відшкодування.
Перестрахування — це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика або професіонального перестраховика. Страховик, який уклав договір на перестрахування, лишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.
Отже, різниця між співстрахуванням і перестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страховиком, так званим цедентом, який, у свою чергу, перестраховує частину цієї відповідальності в іншого страховика або професійного перестраховика. Страхувальник може й не знати про наявність договору на перестрахування.
Співстрахуванню і перестрахуванню належить велика роль у збалансуванні страхового портфеля, забезпеченні фінансової стабільності й рентабельності страхових операцій. Поділ відповідальності між страховиками і перестраховиками сприяє підвищенню місткості національного страхового ринку. Через перестрахування здійснюється вихід на міжнародні страхові ринки.
Диверсифікація. Законодавством багатьох країн світу можливості диверсифікації, тобто поширення активності страхових товариств за рамки основного бізнесу, обмежені. Закон України «Про страхування» передбачає, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням і розміщенням страхових резервів та управлінням ними.
Водночас принцип диверсифікації має істотне значення всередині окресленої щойно діяльності. Ідеться про територіальне та галузеве розосередження взятих на страхування ризиків. Чим воно відчутніше, тим імовірність одночасного настання страхових подій, що можуть мати критичні наслідки для страховика, менша.
Надзвичайно важливо додержувати принципу диверсифікації, розміщуючи страхові резерви. Прислів’я «розумний господар не кладе всі яйця в один кошик» безпосередньо стосується страхування. Тепер страховики мають право розміщувати свої кошти на депозитних рахунках у банках, у цінних паперах та нерухомості. Проте можливості маневрування розміщенням коштів з метою підвищення ступеня їх ліквідності й отримання інвестиційних доходів ще обмежені.
Питання 5. Способи здійснення страхування.
Розглянемо в хронологічному порядку способи здійснення страхування, вироблені в процесі розвитку людського суспільства.
Самострахуваня. Джерело формування страхового фонду – власні кошти суб’єкта. Система індивідуального накопичення страхового фонду передбачає, що страхувальник, який одночасно є і страховиком, здійснює внесок у фонд самострахування зі свого доходу або прибутку. Фонд може створюватися у грошовому або матеріальному вигляді. Це найдавніший вид страхування. Так, первісні люди сушили та заморожували харчі про запас.
Взаємне страхування. Цей спосіб здійснення страхування полягає в накопиченні страхового фонду особами, які об’єднані загальними економічними інтересами щодо спільного об’єкта страхування, або особами, які мають однотипні майнові інтереси щодо різноманітних, але подібних об’єктів страхування. Кожний з учасників товариства взаємного страхування сплачує індивідуальний внесок, пропорційний імовірності настання події, що може завдати матеріальних збитків його учасникам, а також ому обсягу сумарного збитку, що можуть зазнавати всі його учасники за встановлений з їхньої згоди період. За результатами фінансового року при надлишках фонду кошти повертаються учасникам, а при нестачі – здійснюється доплата учасниками. Перші угоди про страхову взаємодопомогу зафіксовано у сфері морської та сухопутної торгівлі.
Комерційне страхування виникло в системі взаємного страхування в епоху встановлення капіталістичних відносин через удосконалення і розвиток цієї системи. Страхова послуга набирала рис товару, який максимально наближений до потреб конкретного клієнта. Страхування переходило із товариського у товарну форму. Виник суб’єкт підприємництва, основною діяльністю якого є отримання прибутку від здійснення страхування. У цьому разі страховий фонд складається із страхових премій клієнтів, але перебуває у розпорядженні страховика. Дохід від результатів управління коштами цього фонду повністю належить страховикові. Перші акціонерні товариства виникли наприкінці ХVІІ ст. в Англії, Франції, Італії, тощо.
Державні страхові гарантії. До цього способу здійснення страхування належать соціальне страхування, державне пенсійне страхування і страхування на випадок безробіття, які здійснюються державою через систему оподаткування, обов’язкових відрахувань, зборів і внесків до бюджетних фондів, що перебувають у державному управлінні.
Прообразом сучасного державного страхування можна вважати систему соціального захисту, яка існувала в Московській Русі. Набіги на південні руські землі, захоплення полонених змусили державу з мтою збереження поселень та людей створити фінансову базу із царської казни на випадок викупу з полону.
Питання 6. Класифікація страхування. Форми страхового захисту.
Класифікація страхування – це наукова система розподілу страхування на галузі, види, форми та системи страхових відносин.
За спеціалізацією страховики поділяються на:
«Life insurance» – страхування життя
«Non-life» – загальні або ризикові види страхування
Основу поділу на галузі складає різниця в об’єктах страхування. Об’єктами страхування є 3 галузі: особисте страхування, майнове страхування, страхування відповідальності.
До особистого страхування відносяться такі види страхування:
страхування життя (- life)
страхування від нещасних випадків
медичне страхування
Майнове страхування включає:
страхування засобів транспорту ( наземного, повітряного, морського)
страхування вантажів та багажу
страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ
страхування кредитів
страхування фінансових ризиків і т.д.
Страхування відповідальності:
страхування цивільної відповідальності власників наземного (водного, повітряного) транспорту, включаючи відповідальність перевізника
страхування відповідальності перед третіми особами
Страхування професійної відповідальності і т.д.
Форми страхування – механізм взаємодії страхувальників та страхових компаній.
Добровільне – здійснюється на основі договору між страховиком і страхувальником.
Обов’язкове страхування – встановлюється законом і зумовлене ризиками, які не можуть бути відшкодовані окремою особою.
Державне (фінансується за рахунок бюджетних коштів)
Недержавне (фінансується особисто страхувальниками)
Добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.
Добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин.
Види добровільного страхування, на які видається ліцензія, визначаються згідно з прийнятими страховиком правилами (умовами) страхування, зареєстрованими Уповноваженим органом.
Страховики мають право займатися тільки тими видами добровільного страхування, які визначені в ліцензії.