2 Венчурне підприємництво в Україні

Венчурне підприємництво в Україні стало зароджуватися при переході України на нові організаційно-правові форми підприємницької діяльності в інноваційній сфері та, порівняно з розвинутими країнами, значно поступається у своєму розвитку.

Венчурні фонди стали створюватися в Україні після прийняття Верховною Радою Закону України „Про інститути спільного інвестування” (2001 р.).

Згідно до українського законодавства венчурний фонд відноситься до інвестиційних фондів закритого типу. Структура його активів формується без значних обмежень, а вкладниками можуть бути виключно юридичні особи. Активами венчурного фонду управляє компанія з управління активами (управляюча компанія), а відповідальне збереження активів забезпечується спеціальною охоронною компанією.

Венчурним фондам заборонено залучати кошти фізичних осіб, що значно обмежує можливості інститутів спільного інвестування. Враховуючи недостатню обізнаність населення щодо принципів функціонування фінансових інструментів, таке обмеження, можливо, нині є виправданим. Але рано чи пізно повинні бути внесені відповідні зміни в цей закон і венчурні фонди мають стати доступними також для фізичних осіб, що, у свою чергу, значно розширить „аудиторію” венчурного інвестування.

За інвестором постійно зберігається право власності на вкладені ним кошти, що підвищує захищеність його вкладу.

Венчурні фонди виділяють такі напрями для інвестування капіталу:

• вкладення коштів у створення технологічних інновацій у межах інвестиційних проектів, які здійснюються різними підприємствами;

• фінансування венчурних фірм;

• інвестування коштів у малі підприємства, які знаходяться на стадії „start-up”, і мають перспективу значного розвитку завдяки функціонування в перспективних і швидко прогресуючих галузях економіки.

На сучасному етапі особливо активно розвивається 3-й напрям венчурного фінансування, що зумовлено перевагами, які виникають у результаті взаємодії венчурного фонду і підприємства, яке ним фінансується. У цьому випадку венчурний фонд стає партнером цього підприємства, для нього дуже важливим є те, що венчурний інвестор не прагне отримати контрольний пакет акцій – засновники і надалі залишаються власниками підприємства і самостійно формують стратегію його розвитку.

Така форма залучення фінансових ресурсів у венчурне підприємництво є актуальною, особливо в умовах вступу України до СОТ, коли очікується значне зростання конкурентної боротьби на внутрішніх і зовнішніх ринках.

В Україні у період незалежності було створено майже півсотні венчурних фондів. Попри те, що венчурні фонди в Україні по суті своїй майже не мають нічого спільного із аналогічними фондами у США чи інших розвинених країнах. Проблема полягає в тому, що справжня мета їх створення – нефінансування інноваційних проектів, а реалізація тих чи інших схем управління власністю і мінімізація податків власників капіталу шляхом використання податкових переваг, які надані фонду законодавством України (мається на увазі, що інвестиційні фонди не сплачують податок на прибуток). Взагалі у вітчизняному законодавстві венчурним фондом вважають корпоративний або пайовий інвестиційний фонд (тобто фонд закритого типу), вкладниками якого можуть бути винятково юридичні особи, а структура активів позбавлена істотних законодавчих обмежень. На Заході фондами приватного капіталу вважають фінансових посередників, що вкладають кошти інвесторів у приватні непублічні (тобто ті, чиї цінні папери не котируються на фондових ринках) компанії. Венчурними ж називають ті фонди приватного капіталу, які інвестують у фірми, що знаходяться на порівняно ранніх стадіях свого розвитку і переважно працюють на ниві інноваційної діяльності. Тобто далеко не усі фонди приватного капіталу на Заході вважаються венчурними.

В українській практиці розмежувати поняття “венчурні інвестиції” та “інвестиції у приватний капітал” доволі складно. Звісно, з теоретичної точки зору поняття “інвестиції у приватний капітал” є значно ширшим і включає в себе не тільки венчурні інвестиції, але й неризикові види інвестицій та навіть байаути, тобто викуп цінних паперів компаній, що уже відбулися на ринку, проте на практиці “чистих” венчурів в Україні виявити дуже важко, оскільки інвестиційні фонди, що декларують себе як венчури, здійснюють також й інші види інвестування. Структура українських венчурів така: управління активами фонду здійснює компанія з управління активами (КУА), а зберігання активів забезпечує компанія-хранитель.

Окрім того, структура галузей застосування венчурних інвестицій в Україні та у розвинених країнах абсолютно різна. Якщо у США основна частка венчурних інвестицій дістається підприємствам галузі програмування та біотехнологій, де саме зараз спостерігається особлива інноваційна активність, то в Україні більше 50 % опитаних венчурних фондів інвестують свої кошти у сільське господарство, будівництво, сферу фінансових послуг, близько 30 % – у транспорт, харчову промисловість, гуртову торгівлю, тобто галузі, де інноваційна активність, якщо і спостерігається, то аж ніяк не може бути мови про високотехнологічні виробництва та передові розробки.

Отже, можна зробити висновок, що сучасні українські венчурні фонди у своїй масі не зовсім відповідають загальноприйнятим критеріям венчурного підприємництва у тому сенсі, що здійснюють інвестування не у високотехнологічні галузі.

Як показує світовий досвід, становлення і сталий розвиток малих технологічних підприємств не можуть бути ефективно реалізовані без державної підтримки. А тому ключовим напрямом повинен стати розвиток сучасних фінансових інструментів і механізмів для залучення позабюджетних коштів у сферу розробки, виробництва і реалізації високотехнологічної продукції. Вирішення цієї проблеми може бути досягнуто шляхом використання „венчурного” способу фінансування малого і середнього бізнесу.