1.4. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови. Мовні норми, їх типи

Мова – це ″характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ, об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією″ (Українська енциклопедія, 2000).

Національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Літературна мова – це вищий рівень вияву національної мови, унормована з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії загальноприйнята форма загальнонародної мови.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей). Літературна мова є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості носіїв мови. Поняття національна мова ширше за поняття літературна мова, воно охоплює всі мовні засоби спілкування людей, а саме: літературну мову та діалекти.

Діалект (від грец. – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.

Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також матеріальною й духовною культурою, історико-культурними традиціями, самосвідомістю. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.

Основними наріччями української діалектної мови є: північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти), південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти), південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).

Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Сучасна українська літературна мова, сформувавшись на основі середньонаддніпрянського діалекту, у процесі свого розвитку вийшла за межі одного діалектного масиву, збагатилася мовними одиницями інших діалектів і розширила сферу вживання на всю Україну. На думку мовознавця Ю. Шевельова, ″Сучасна українська літературна мова може бути названа мішаниною щодо діалектної основи, традиційне твердження про її київсько-полтавську основу потребує додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що відділити їх із системи української мови – річ цілком неможлива. І схід, і захід склали свої внески в літературну мову″.

Отже, літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України.

Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення, тобто має виразну корпоративно-групову форму існування. Соціально-професійна диференціація суспільства та його мови залежить від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, що поступово нівелюються. Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні та групові жаргони, арго, різновиди утаємничених засобів спілкування.

Мова є найважливішим, універсальним засобом спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, культури, освіти. Це засіб формування, оформлення та існування думки, адже без називання немає думання, осмислення реальності; система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значущість тільки в єдності та взаємозв’язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в цілому. Формою існування мови є мовлення  різноманітне використання мови в усіх галузях громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості.

Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками: унормованість, стандартність, наддіалектність, поліфункціональність, стилістична диференціація, наявність усної та писемної форм вираження. Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо. В українській літературній мові виробилися стабільні мовні норми, що встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.

Мовна норма  це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець. Норми літературної мови створює весь народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця. Мовна норма  категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, що перебуває в постійній взаємодії з творцем і носієм мови  суспільством. Для розвиненої мови, на думку мовознавців, основним принципом встановлення літературного стандарту є підхід, за яким ″реалізації мовлення″, що не визначаються нормою (мовою)  випадкові або під впливом білінгвізму та ін.  відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності.

Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралельного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, що не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють: нейтральні, тобто ті, що не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка іменників: директорові  директору, товаришеві  товаришу; особові та безособові синтаксичні звороти: робота завершена  роботу завершено тощо; стилістично забарвлені, тобто ті, що співвідносні з певними стилями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова говорити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфінітива закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмовному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови.

Українська літературна мова має розвинену систему норм.

 Графічні норми – правильна передача звуків на письмі: [дошч] – дощ.

 Орфоепічні норми – це правила вимови звуків та звукових комплексів: [грунт] (неправильно) – [ґрунт] (правильно), [рімний] (неправильно) – [рівний] (правильно).

 Акцентні норми – правильне наголошування слів: чотúрнадцять (неправильно) – чотирнάдцять (правильно), квάртал (неправильно) – квартάл (правильно).

 Лексичні норми – це правила слововживання, що регулюють вибір слова: учбовий (неправильно) – навчальний (правильно), поставщик (неправильно) – постачальник (правильно).

 Орфографічні норми – це правила написання слів та їхніх частин: бесвідповідальний (неправильно) – безвідповідальний (правильно), дослідженний (неправильно) – досліджений (правильно).

 Граматичні норми, до складу яких входять морфологічні – це вибір правильних словоформ, засобів словотворення: завідуючий (неправильно) – завідувач (правильно), доповідів (неправильно) – доповідей (правильно), а також синтаксичні – правила побудови речень та словосполучень: по службовим справам (неправильно) – у службових справах (правильно).

 Пунктуаційні норми – уживання розділових знаків: Посадова інструкція – це правовий акт.

 Стилістичні норми – використання мовних засобів, властивих певному стилю: Прийміть мене на посаду інженера – Прошу зарахувати мене на посаду інженера.

Стандартність. При всій різноманітності мовних засобів, функціонально-стилістичних варіантів літературна мова зберігає свою внутрішню єдність і цілісність. Стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, наголошування, граматичного оформлення висловлювання, правильність, зразковість  цю ознаку називають стандартністю.

Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів, літературна мова поступово втрачає вузькодіалектний характер і набуває наддіалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, активно поширюється, стає обов’язковою для всіх членів суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на базі середньонаддніпрянських говірок, але в процесі свого розвитку вийшла за межі одного діалектного масиву, збагатилася мовними одиницями з інших діалектів і розширила сферу вживання на всю територію України.

Поліфункціональність  одна з найважливіших ознак літературної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції, серед яких основною, визначальною є комунікативна.

Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну й розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, що забезпечують можливість задовольнити мовні потреби української нації.

Функціонуючи в різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак, які носії мови усвідомлюють як певні різновиди, що об’єднують мовні одиниці за функціональним призначенням у відповідні структури  функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний, конфесійний).

Стильова диференціація є ознакою високорозвиненої літературної мови, відбиває багатство матеріальної та духовної культури народу.

Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження – усну та писемну. Специфіка кожної з форм визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна – на читача. Форми відрізняються одна від одної й способом передавання мовлення: усна форма пов’язана з вимовою звуків та їх акустичним сприйняттям; писемна – з графічним відображенням мовлення й читанням.

Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов’язані з різними видами мовленнєвої діяльності (слухання – читання, говоріння – письмо) та між собою. Їхні специфічні ознаки розглянуто в табл. 1.1.

Таблиця 1.1