1.2. Мовне законодавство і мовна політика в Україні. Державна мова в Україні

Державною є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні є літературна українська мова як мова корінного народу. Українська мова – єдина національна мова українського народу. Із 47 європейських країн (включаючи Росію, країни Закавказзя й Туреччину) своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні (тобто у 85% від загальної кількості). Отже, власна мова є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та державності.

Наприклад, наприкінці ХVІІІ ст. половина населення Франції не володіла французькою мовою. Проте завдяки послідовній мовній політиці держави, що залучила до цієї справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видання книг, газет і журналів французькою мовою, – французька мова протягом ХІХ ст. утвердилася як єдина на всій території держави й в усіх сферах суспільного життя. Наслідками такої політики є консолідація суспільства й духовне та економічне зростання Франції. Населення Ізраїля відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов’язало з відродженням своєї давньої мови – івриту. Для її вивчення було створено мережу денних і вечірніх курсів, видання літератури. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти мовою до мобілізації, проходили курс навчання під час військової служби.

Використання двох або кількох мов у загальнонаціональній комунікації є винятком серед європейських держав і можливе тільки в територіально невеликій країні. До таких винятків належить, наприклад, Люксембург, населення якого говорить місцевим діалектом німецької мови, а в школах уведено вивчення двох офіційних мов – літературних німецької та французької. Інший характер має державна тримовність Швейцарії, де німецька, французька й італійська мови вважаються національними й державними, а ретороманська визнана як національна, але не має статусу державної. Однак швейцарська тримовність функціонує тільки в центральних органах влади. Реальну ж мовну ситуацію цієї країни визначають як потрійну одномовність, оскільки в кожному з кантонів використовується тільки одна мова.

До небагатьох країн Європи, у яких двомовність затверджена на державному рівні, належить Бельгія, де проживають два народи – фламандці, котрі розмовляють нідерландською мовою, і франкомовні валлони. Стосунки двох різномовних груп Бельгії характеризує високий рівень напруженості.

Загрозу, що становить для цілісності держави поширення на її території двох мов у функції державних, підтверджує й досвід Канади. Там сепаратистські настрої, характерні для франкомовної провінції Квебек, мало не призвели до її територіального відокремлення від решти країни, де офіційною є англійська мова. На референдумі, проведеному в 1997 р., квебекським сепаратистам не вистачило лише 1% голосів для утворення самостійної держави.

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова посідає своє визначене місце й має довгу та складну історію. Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської групи, східнослов’янської підгрупи, до якої, крім української, належать російська й білоруська мови.

Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, що існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е. і до V століття н.е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна зі слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового в лексиці, граматиці, фонетиці.

За функціональним призначенням, виражальними можливостями, емоційно-експресивною насиченістю та милозвучністю українська літературна мова належить до найрозвиненіших мов світу і має давні писемні традиції. Найдавніший період функціонування української літературної мови засвідчено писемними пам’ятками Київської Русі ХІ – ХІІІ ст. У писемних пам’ятках цього періоду, написаних старослов’янською мовою, що була запроваджена просвітителями Кирилом і Мефодієм, досить виразно простежуються риси українського живого мовлення.

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Її початком умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини ″Енеїди″ І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. У творчості Т.Г. Шевченка, який є основоположником нової української літературної мови, було відшліфовано й закріплено загальнолітературні норми національної мови, розширено її стильові межі.

Не одне століття налічує планомірний процес утисків і лінгвоциду української мови. Термін ″лінгвоцид″ (у дослівному перекладі  мововбивство)  це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу  нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид  ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти.

Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою.

За підрахунками науковців за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, що різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро Перший, який видав у 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких варто було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській академії, у 1808 р.  закрито Руський (слово ″руський″ використовувалося як синонім до слова ″український″ до середини XIX ст.) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою.

У 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої ″не было, нет и быть не может″. Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край.

Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється малопомітне положення про вивчення рідної мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж  необов’язковою навіть для корінних українців.

Щодо української мови використовувалися й інші форми лінгвоциду.

Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова. Микола Костомаров ще в шістдесятих роках ХІХ ст. писав: ″Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися своєю мовою  він стане вчитися чужою і наша народність загине..." Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів М. Костомарова і сто після них, добре це усвідомлювали.

Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень, що проводилися в Україні, публікували російською мовою. Українською в УРСР у 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури  переважно підручники для профтехосвіти та науково-популярні видання.

Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Українську принизливо називали то ″наріччям″ російської, то ″зіпсованою польською″, то ″сумішшю польських і російських слів″. Ці твердження намагалися обґрунтувати як наукові.

Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар’єру. У першій половині 80-х років було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови отримували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи.

Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. Це був особливий винахід радянської системи: з мови свідомо усували самобутні, специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика й особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Юрій Шевельов згадував: ″Редакція журналу «Комуніст» розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати,  слова, яких уживати″. Деякі російсько-українські словники цього часу фактично є російсько-російськими, оскільки вони подають переклад російських слів на українські кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники ″могильниками української лексики, що збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління″. Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких самих втручань зазнала й українська термінологія.

Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську оголошували мовою ″холопською″, ″селянською″, одним словом  непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і був надзвичайно стійким. У свій час видатний драматург І. Карпенко-Карий писав: ″Горе наше, що не маємо ще сильної інтелігенції, що ще багато людей вважають нашу мову мужицькою і соромляться нею говорити, а вона ж дзвінка, а вона ж красна і блискуча, тільки треба уміть нею користуватись..." Комплекс меншовартості української мови не вдалося викорінити й дотепер.

Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники.

Мовознавець Лариса Масенко підкреслює, що взаємини двох основних мов в Україні – російської й української – сьогодні визначає не гармонійне співіснування, а конфлікт і боротьба, що триватимуть доти, доки не переможе одна з них.

Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року, що проголошував українську мову державною. Але одночасно в законі була поправка на те, що зберігається вільний вибір мови навчання, ведення справ російською мовою. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через кілька років після прийняття документа.

Основними передумовами прийняття Закону про мови були: по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах; по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови, наслідки якої не викорінено й сьогодні.

У ст.10 Конституції України від 26 червня 1996 року записано: ″Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. У нашій країні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської та інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом″.

16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі в освітніх закладах країни.

Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за якою ″державною мовою України є українська мова″, треба розуміти так: ″Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом.

Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова″.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Попри те, що Конституційний Суд дав чітку правову орієнтацію в розв’язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будівництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідомості, численні заборони української мови, що здійснювалися протягом сторіч, зумовлюють те, що процес переходу нашого суспільства на рідну мову є тривалим і поступовим. На парламентських слуханнях ″Про функціонування української мови в Україні″, проведених Комітетом з питань культури й духовності Верховної Ради України 12 березня 2003 року, у яких взяли активну участь найширші кола громадськості, науковці, освітяни, було прийнято низку ухвал. По-перше, щодо вироблення механізмів атестації державних службовців на знання української мови та запровадження системи курсів української мови для державних службовців усіх рівнів, по-друге, створення спеціальних україномовних програм у комп’ютерній мережі Інтернет і на лазерних дисках, по-третє, широке обговорення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану української мови та завдань щодо підвищення її авторитету й престижу тощо.

2013 року Закон України ″Про засади державної мовної політики″ (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2013, № 23, ст. 218) частково знищує державність української мови, дозволяючи використовувати в офіційному спілкуванні, де-юре, мови нацменшинств, а, де-факто, російську мову.

Отже, мовну ситуацію в Україні сьогодні визначають два основні чинники:

а) наявність мовного законодавства, що закріплює державний статус однієї – української – мови;

б) співіснування двох мов у багатьох сферах суспільного життя, що є наслідком декларативного характеру мовного законодавства, а також спадщиною багаторічної політики лінгвоциду щодо української мови.