19. Основні теоретико-методологічні принципи "постбіхевіоризму";

Поява пост-біхевіоризму

Серпень 1969 (2-6 серпня 65-1 з’їзд Американської асоціації політ наук). Виступив Девід Істон з доповіддю „Нова революція в політичній науці”.

постбіхевіористи підкреслили необхідність вторгнення політ н-ки у вирішення корінних соціальних і політичних проблем.

Основні принципи пост-біхевіоризму:

1. зміст повинен передувати методиці (окреслити проблему і під цей зміст підводити методологічну базу);

2. відмова від надання виключного значення емпіричним методам дослідження;

3. тісний зв’язок теорії з практикою;

4. відмова від ціннісного нейтралітету досліджень політичної науки;

5. відповідальність за продукт своєї наукової роботи;

6. активна участь у повсякденному політ житті (боротьбі)

3 школи постбіхевіоризму: виокремив Істон („Майбутнє постбіхевіоральної фази у політичній науці”).

1. Веберіанський інтенціоналізм

2. Теорія раціонального вибору

3. Теорія держави-актора (to act - діяти)

1-ша школа – компромісна методологічна позиція, яка поєднувала наукові і спеціальні методи для розуміння і пояснення політичних і культурних явищ. В основі теорії – положення Вебера про те, що точні методи є малокорисними. Сутність теорії – пошук нового методу дослідження, який дозволяв би досліджувати колективну поведінку одночасно з намірами окремих індивідів втягнутих у колективний процес.

2-га школа – зосереджували увагу на внутрішніх мотивах і чинниках окремого індивіда, який робить свідомий вибір з метою реалізації своїх егоїстичних намірів, інтерсів. Індивід не просто суб’єкт, а активним актором, для якого характерною є виняткова поведінка з метою реалізації власних егоїстичних цілей.

Принципова схема раціональної політичної дії:

1. актори переслідують свої власні цілі;

2. ці цілі відображають усвідомлені егоїстичні інтереси акторів;

3. поведінка засновується на свідомому виборі;

4. індивід є основним актором у суспільстві;

5. актори мають пріоритетні установки, які є послідовними і стійкими;

6. у випадку вибору альтернатив актори обирають варіант з найвищим ступенем очікуваної користі;

7. актори володіють інформацією як про можливі альтернативи, так і про можливі наслідки їхнього вибору.

Ця теорія не враховує емоційних чинників, феномену колективної дії, коли цілі, наміри індивіда не співпадають з колективними, але все одно індивід взаємодіє з групою.

3-я школа – до аналізу політики залучається не індивід, а колективний актор, яким є Д. Основна мета теорії – повернути державі її місце у політичному аналізі. Д – самостійний актор.

Напрямки розвитку постбіхевіоризму:

1. Практичний – представники були включені до практичної політики.

2. Теоретичний – представники намагалися відшукати не лише відповіді, а й на отримання фундаментального знання.

20. Основні теоретико-методологічні напрямки постбіхевюрального етапу (теорія "веберіанського штенціоналізму", теорія "держави-актора", теорія "раціонального вибору");

3 школи пост біхевіоризму виділив Істон („Майбутнє постбіхевіоральної фази у політичній науці”).

1. Веберіанський інтенціоналізм

2. Теорія раціонального вибору

3. Теорія держави-актора (to act - діяти)

1-ша школа – компромісна методологічна позиція, яка поєднувала наукові і спеціальні методи для розуміння і пояснення політичних і культурних явищ. В основі теорії – положення Вебера про те, що точні методи є малокорисними. Сутність теорії – пошук нового методу дослідження, який дозволяв би досліджувати колективну поведінку одночасно з намірами окремих індивідів втягнутих у колективний процес.

2-га школа – зосереджували увагу на внутрішніх мотивах і чинниках окремого індивіда, який робить свідомий вибір з метою реалізації своїх егоїстичних намірів, інтерсів. Індивід не просто суб’єкт, а активним актором, для якого характерною є виняткова поведінка з метою реалізації власних егоїстичних цілей. Теорія раціонального вибору (“rational choice theory”) - це синтез психологічних, соціологічних та економічних підходів до дослідження людської поведінки. За моделлю раціонального вибору, учасники політичної взаємодії a priori прагнуть до максимальної реалізації індивідуальних інтересів.

„кожна розумна людина приймає рішення відносно голосування так само, як і всі інші рішення: якщо доход перевищує видатки, людина голосує, якщо ні – утримується” Даунс Е. Ключовим механізмом тут виявляється егоцентризм громадян, що розглядають вибори як інструмент для досягнення особистих цілей. в моделі раціонального вибору політична активність суб’єкта розглядається як така, що, з одного боку, спрямована на отримання максимальної матеріальної вигоди, а з іншого – орієнтована на досягнення значущого соціального схвалення.

Принципова схема раціональної політичної дії:

1. актори переслідують свої власні цілі;

2. ці цілі відображають усвідомлені егоїстичні інтереси акторів;

3. поведінка засновується на свідомому виборі;

4. індивід є основним актором у суспільстві;

5. актори мають пріоритетні установки, які є послідовними і стійкими;

6. у випадку вибору альтернатив актори обирають варіант з найвищим ступенем очікуваної користі;

7. актори володіють інформацією як про можливі альтернативи, так і про можливі наслідки їхнього вибору.

Ця теорія не враховує емоційних чинників, феномену колективної дії, коли цілі, наміри індивіда не співпадають з колективними, але все одно індивід взаємодіє з групою.

3-я школа – до аналізу політики залучається не індивід, а колективний актор, яким є Д. Основна мета теорії – повернути державі її місце у політичному аналізі. Д – самостійний актор.

Напрямки розвитку постбіхевіоризму:

3. Практичний – представники були включені до практичної політики.

4. Теоретичний – представники намагалися відшукати не лише відповіді, а й на отримання фундаментального знання.