9. Два приятелі і ведмідь

В мандрах по горах незвіданих і по кривих межигір'ях

Стежкою раз чоловік разом з приятелем йшов.

В повній безпеці себе почували, бо спільним зусиллям

Вдвох побороти могли будь-які лиха й біду.

Та, коли в бесідах різних вони крокували спокійно,

Раптом дорогу Ведмідь загородив їм обом.

Перший одразу побіг, за дубове гілля ухопився

І боязким вантажем в кроні зеленій повис.

Другий не рушився з місця, лишившись один, а зумисно

Впав і припав до землі - мертвим прикинувся він.

Прагнучи здобичі, люта звірина підбігла скоренько,

В кігті схопила криві бідного і підняла,

Тільки від страху жахливого тіло немов задубіло,

Начебто вийшло з костей ніжне життєве тепло.

Тож чоловіка Ведмідь, вважаючи трупом смердючим,

Кинув на землю й пішов в лігво голодним, як був.

Врешті, коли заспокоїлись і до розмов повернулись,

Той, що скоріше утік, досить нахабно спитав:

- Що, розкажи-но, тобі той Ведмідь говорив наодинці?

Довго й багато тобі щось він на вухо шептав!

- О, він багато казав. Ось найкраща порада, якою

Мушу постійно в житті я керуватись тепер:

- Друзів,- сказав той Ведмідь,- вибирай ти собі обережно,

Щоби у лапи тебе лютий хижак не схопив!

11. Два горщики

Берег підмила ріка й захопила два горщики. Стрімко

Хвилі рвучкі понесли їх поряд себе вперед.

Різна обох їх матерія, різні майстри їх створили:

Вилили з бронзи один, другий із глини постав.

Рухом незгідним й безладним ламкий і міцний відзначались,

Шляхом неясним вперед мчався й мінливий потік.

Щоб не розбити, штовхнувши, товариша з глини, поклявся [297]

Бронзовий горщик, що йти буде весь час віддалік.

Глиняний, все ж боячись, щоб важкий не зашкодив легкому,-

Завше нема до вельмож віри в незнатних людей -

Каже:- Хоч ти тут мене заспокоюєш клятвами палко,

Страх перед лихом з душі не прожену я ніяк!

Бо чи на тебе мене, чи на мене тебе кинуть хвилі,-

Завжди один тільки я горя зазнаю й страждань!

16. Дуб і очерет

Вітру скаженим поривом повалений й вирваний з грунту

Разом з корінням, упав дуб із гірських верховіть.

Води бурхливі гірського потоку його підхопили

Й винесли згодом в русло плинне й широке ріки.

Стовбур високий, стрункий течія по річці носила,

Врешті ламкий очерет дуба тягар зупинив.

Дуб здивувався тоді, що, маючи мало коріння,

Міцно стоїть очерет у швидкоплинній воді.

Сам він, хоч стовбур могутній у нього, звалився на землю,

Ніжна ж тростина таку бурю зуміла знести.

Тут гомінкий очерет пояснив йому шепотом тихим,

Що саме слабість йому сил додає у біді:

- Ти зневажаєш стрімкі буревії і грози жорстокі,

І через те дужий шквал їхній долає тебе.

Я ж підкоряюсь покірно зростаючій буряній силі,

Навіть легенький вітрець я не зневажу - схилюсь.

Рвучко на стовбур твій сильний вітри налітають шалені,

Мною ж обдурені так линуть вітри в далечінь.

Вчать нас слова ці, що марно чинити нам опір могутнім,-

Лиш потихеньку біду грізну здолаємо ми.