1.3. Управлінські відносини

У процесі здійснення функцій управління люди вступають у певні відносини, які називають управлінськи­ми. Основою їх формування служать цілі та функції управ­ління. В теорії управління управлінські відносини розгля­даються в двох аспектах. По-перше, в широкому значенні, за фактом участі людей в системі управління, тобто безвід­носно до того, якою стороною цих відносин вони виступа­ють - активною чи пасивною, суб'єктом чи об'єктом. Управлінські відносини становлять при цьому систему вза­ємозв'язків між людьми з метою впорядкування та органі­зації спільної життєдіяльності.

По-друге, управлінські взаємовідносини розглядаю­ться у вужчому значенні. Як і будь-які суспільні відносини (економічні, політичні, духовно-ідеологічні), управлінські відносини є результатом певного виду людської діяльності

- управлінської діяльності. Тобто в вузькому значенні управлінські відносини - це зв'язки, які постійно діють між суб'єктами та об'єктами управління. Виникнення таких зв'язків зумовлене метою існування системи й спеціальни­ми функціями, що її реалізують.

Мета управління відбиває інтереси не однієї якої-небудь сфери, а відображає в гармонійному сполученні та розвитку інтереси всіх сфер системи: економічної, політич­ної, соціальної, духовно-ідеологічної. У цьому плані мета управління виступає як загальний, суспільний інтерес сто­совно інтересів суб'єктів управлінських відносин. В той же час носії функцій управління мають свої особливі, окремі інтереси. Управлінські відносини таким чином постають як процес суспільних дій об'єктів управління, в ході якого за­довольняють як загальні, так і особливі інтереси. Відхи­лення від суспільно-необхідних цілей управлінської діяль­ності одного з її суб'єктів - сторін управлінських відносин

- об'єктивно призводить до суперечності його інтересів з інтересами іншого учасника управлінської діяльності -другої сторони управлінських відносин.

Монополізм інтересів одного з суб'єктів управління породжує негативні наслідки для життєдіяльності системи в цілому. Наприклад, тривале панування в органах внутрі­шніх справ переконання в тому. що головними суб'єктами

25

<<>> є підрозділи оперативно-розшукової роботи, слідчих апара­тів та дізнання, а робота з соціального забезпечення і соці­ального захисту працівників міліції є другорядною, зреш­тою призвело до високого рівня плинності кадрів у цьому інституті держави.

Розв'язання подібних суперечностей в системі управління можливе при правильному врахуванні єдності та належних особливих інтересів суб'єктів управлінських відносин. Вище вже зазначалось, що єдність особливих ін­тересів означає, що суб'єкти управлінських відносин об'єднуються метою, реалізація якої є завданням їх спіль­ної діяльності. Мета є вираженням суспільне необхідного інтересу. Вона визначає спрямованість діяльності, оскільки з її досягненням реалізуються й окремі інтереси учасників управлінської діяльності. Тобто єдність цих інтересів обу­мовлена об'єктивною основою їх діяльності. Так, в органах внутрішніх справ весь керівний склад, галузеві відділи й служби як суб'єкти управлінських відносин об'єднані єди­ною метою - захист життєво важливих цінностей громадян, держави, суспільства від протиправних посягань.

Реалізація власного, особливого інтересу кожного суб'єкта управлінських відносин залежить від здійснення загальної мети управлінської діяльності. У цьому випадку суб'єкти управлінських відносин при виникненні супереч­ностей між особистими цілями, цілями групи чи суспільст­ва здатні активно взаємодіяти один з одним на основі реалі­зації загально необхідного, а не власного, особливого ін­тересу, який, відповідно, є незалежним та об'єктивно об­меженим іншою стороною управлінських відносин. Розв'язка суперечностей на цій основі служить джерелом розвитку всього механізму управління.

Управлінські відносини, як необхідний компонент механізму управління, мають свою структуру. Виділяють відносини централізму та самостійності, субординації та координації, відповідальності, змагання тощо.

Відносини і/ентра'іізму та самостійності випли­вають з багаторольового призначення управління. Управ­ління, з одного боку, покликане забезпечити упорядкування та узгодження взаємодії різних компонентів з метою забез­печення її функціонування та розвитку. А з іншого боку, управління - це цілеспрямований вплив на кожний елемент

26

системи з тим, щоб його якості й властивості відповідали вимогам життєзабезпечення. Ці дві функції - загальна (життєзабезпечення системи) й специфічна (вплив на еле­менти системи) - є двома сторонами єдиного управлінсько­го процесу. Необхідність виконання водночас як загальних, так і окремих (або часткових) функцій в управлінні вимагає існування ієрархії суб'єктів управлінської діяльності. Одні­єю з провідних ознак цієї ієрархії суб'єктів є поєднання централізму та самостійністі.

Відносини централізму - це форми зв'язку між ви­щими й нижчими суб'єктами управлінських відносин у процесі реалізації управлінських функцій, при яких вищі органи управління мають право та обов'язки визначати зміст і спрямованість діяльності нижчих для досягнення за­гальної мети в межах єдиної системи управління. Характер відносин централізму визначається залежно від виконання загальних чи окремих функцій управління. Відносини цен­тралізму існують, наприклад, між Кабінетом Міністрів та керівництвом міністерств, між Міністерством внутрішніх справ та управліннями, управліннями та їх структурними підрозділами, відділами, службами, їх органами управління.

Відносини самостійності передбачають наявність у суб'єктів управлінських відносин своїх прав та обов'язків, які дають можливість їм визначати зміст і спрямованість діяльності у відповідності зі своїми інтересами, не ігнору­ючи в той же час інтересів загальних.

Єдність централізму й самостійності в практичній діяльності учасників управлінського процесу досягається через установлення відносин субординації й координації.

Відносини субординації - це такі відносини між суб'єктами управлінської діяльності, які виражають підпо­рядкованість одного суб'єкта іншому в процесі управління єдиним об'єктом. У відносинах субординації знаходить своє конкретне втілення централізм в управлінні. Відноси­ни субординації мають місце як між органами управління, відділеннями й відділами, так і на індивідуальному, персо­ніфікованому рівні - між керівниками та виконавцями.

Субординація викликана, в першу чергу, необхідні­стю втілення спільних інтересів, загальних цілей, взаємо­пов'язаних з особливими (окремими) інтересами за допо­могою певної їх самопідпорядкованості. У відповідності з

27

<<>> нею вищі суб'єкти управління, що об'єктивно виражають загальний інтерес в усій його різноманітності, ставлять цілі нижчим, які покликані реалізувати їх у своїй діяльності з урахуванням свого індивідуального інтересу. Відносинам субординації властиві відповідні організаційні форми упра­вління, що забезпечують їх реалізацію. Це лінійні управ­лінські структури, в яких підпорядкованість встановлюєть­ся ланцюжком знизу вгору, має характер однозначного зв'язку, коли кожний нижчий суб'єкт управління підпоряд­ковується тільки одному вищому. Такий зв'язок характер­ний для державних органів управління.

Для встановлення субординаційних відносин на суб'єкт управлінської діяльності покладають функції роз­порядчі, здійснення яких засновано на застосуванні, голов­ним чином, прямих владних методів управлінського впли­ву. Для цього використовуються адміністративні методи, суть яких полягає в тому, що на основі наказів та розпоря­джень визначають конкретні, функціональні цілі й завдан­ня діяльності підпорядкованих структур. Ці методи необ­хідні для налагодження спільної роботи, взаємодії людей в системі управління, усунення стихійності в діяльності уча­сників управлінського процесу.

Складність і різносторонність процесу управління, його цілей та завдань, видів діяльності обумовлює необхід­ність (при наявності рівноправних зв'язків між окремими його компонентами) використовувати також відносини ко­ординації.

Відносини координації мають місце між суб'єктами управлінської діяльності, які не підпорядковані один одно­му, для них характерним є погодження діяльності, поєд­нання зусиль під час реалізації окремих завдань і загальних цілей. Ці відносини є виявленням самостійності суб'єктів управлінських відносин. Координацію дій може бути нала­годжено між окремими ланками управління, які виконують відносно самостійні, специфічні функції, але пов'язані між собою єдиною стратегічною метою. Відносини координації характерні, наприклад, для сусідніх органів внутрішніх справ.

Відносини відповідальності забезпечують взаємну відповідальність між суб'єктами управлінської діяльності в процесі використання прав і виконання обов'язків для до-

28

сягнення мети управління. По суті, відповідальність є фор­мою об'єктивної залежності між суб'єктами управлінських відносин в умовах професійного розподілу праці. Механізм відповідальності органічно пов'язаний з принципом еквіва­лентності у взаємодії між суб'єктами управління в тому ви­падку, якщо діяльність одного з них завдає збитків ін­тересам іншого (наприклад, неправильні управлінські рі­шення, неякісне виконання роботи).

Як уже відзначалось, розподіл прав і обов'язків ле­жить в основі відносин централізму та самостійності. субординації та координації. Забезпечуючи дію механізму виконання прав та обов'язків, відповідальність є основою існування всієї структури управлінських відносин. Ані цен­тралізм, ані самостійність у роботі правоохоронних орга­нів, ані їх координація, наприклад, не можуть бути забезпе­чені без встановлення відносин відповідальності між різ­ними підрозділами органів внутрішніх справ. Можна сказа­ти, що єдність централізму та самостійності реалізується тим ефективніше, чим активніше працює механізм відпові­дальності.

Відповідальність формується як результат визнання тих вимог, які висувають один до одного суб'єкти управ­лінських відносин - окремі працівники, групи, відділи. служби - щодо виконання взаємних обов'язків. Ці зв'язки, що утворюють об'єктивну основу відносин відповідальнос­ті, встановлюються шляхом закріплення відповідних еко­номічних, правових та моральних норм, планових завдань, системи матеріального та морального заохочення, санкцій, які впливають на суб'єкти відповідальності з метою надан­ня їх діям необхідного напрямку. В цьому значенні відпо­відальність є важливою умовою успішного здійснення суб'єктом управління своїх функцій.

У конкретних випадках при впровадженні відносин відповідальності застосовуються різні їх види, форми та методи, які характеризують способи вираження та вироб­лення необхідних управлінських дій. Серед видів відпові­дальності розрізняють юридичну, моральну, професійну. матеріальну, політичну та інші. Юридична відповідальність грає первинну роль в управлінському механізмі, визначаю­чи правові форми впливу відповідно до адміністративного. цивільного та кримінального законодавства. Дані форми

29

включають в себе накладання дисциплінарних стягнень, відшкодування збитків, сплату неустойки і пені, кримі­нальні покарання тощо. Відносини відповідальності несуть відновлювану (що повертає об'єкт у необхідний стан), ка­ральну (штрафну), виховну (превентивну) функції, які мо­жна реалізовувати як окремо, так і в сукупності.

Відносини змагання являють собою зв'язки між са­мостійними суб'єктами управлінських відносин при виборі найкращих способів досягнення суспільне необхідних ці­лей. Відносини змагання встановлюють такий характер взаємозв'язку між двома та більше співробітниками, відді­лами, службами в процесі професійного розподілу праці, при якому отримання кращих результатів дозволяє найпов­ніше реалізувати те чи інше завдання. Така перевага може виражатись в обранні на керівну чи іншу посаду при альте­рнативних виборах, у підвищенні довіри населення до дія­льності того чи іншого правового інституту, при визначенні певних пільг і привілеїв тощо.

Відносини змагання, впливаючи на інтереси людей, спонукають до зростання ініціативи, творчості, утворюють стимули для повного розкриття здібностей працівників. Ці відносини є важливим засобом розвитку демократичних начал в управлінні підрозділами, сприяють усуненню мо­нополізму окремих груп чи організацій.

Таким чином, .структура управлінських відносин являє собою сукупність взаємозв'язків між суб'єктами управління, які надають суспільне необхідну спрямованість управлінській діяльності, забезпечують реалізацію цілей та завдань розвитку як окремих підрозділів, так і їх працівників.

Управлінські відносини, як можна було перекона­тись. с досить різноманітними, як різноманітними є конк­ретні цілі соціального управління, сфери застосування його функцій і т.п. Цілком охопити цю різноманітність не здатна жодна класифікація відносин з огляду на свою умовність. Але поряд з вищенаведеною класифікацією управлінських відносин слід назвати розподіл їх на основні і неосновні (допоміжні).

До основних належать такі управлінські відносини, які реалізуються через безпосередній вплив на той чи ін­ший об'єкт. Вони займають основне місце в системі соці­ального управління; це відносини, які реалізуються в про-

30

цесі застосування владних повноважень, грунтуються на прямій підпорядкованості суб'єкту управління керованих ним об'єктів.

Неосновні (допоміжні} управлінські відносини складаються між непідпорядкованими сторонами управлін­ського процесу, що виключає застосування влади.

Управлінські відносини розрізняють також як вер­тикальні, горизонтальні, формальні іі неформальні. Харак­теристику першої пари подано раніше, слід лише нагадати, що вертикальні - це відносини підпорядкованості, субор­динації: Міністерство внутрішніх справ, управління МВС в області, відділ МВС в районі, відділення міліції в селищі. Горизонтальні відносини - договірні відносини між рівни­ми. незалежними об'єктами (відносини координації між те­риторіальними і транспортними органами внутрішніх справ). Це відносини «суб'єкт-об'єкт» у процесі спільної управлінської діяльності, це можуть бути відносини «об'єкт-об'єкт» у їхній спільній діяльності при реалізації волі суб'єкта управління.

Слід зважати й на те, що поряд з установленими офіційними відносинами в процесі управління між його учасниками можуть виникати й неформальні відносини. Останні є добровільними відносинами, які не залежать від владних повноважень. Але в процесі управління їх не мож­на ігнорувати. Досить сказати, що від стану неформальних відносин в соціальному колективі (в тому числі, і в органах внутрішніх справ) багато в чому залежить ефективність і кінцеві результати всієї діяльності.

Узагальнюючи характеристики управлінських від­носин, можна підкреслити, що управлінські відносини яв­ляють собою такі суспільні зв'язки, в яких люди співвідно­сяться як суб'єкти і об'єкти управління - як керуючі, так і керовані.

«Управлінські відносини, - підкреслюють Ю.М. Коз-лов і Є.С. Фролов, - є конкретною формою соціальних зв'язків (суспільних стосунків) свідомо-вольового й органі­заційного характеру, в яких одна сторона виступає носієм (виразником) функцій управління (суб'єкт), а інша - відчу­ває на собі керівний вплив з боку першої (об'єкт), що відповідає цілям соціального управління,, обумовлений еконо­мічними і політичними основами даного суспільного ладу» .