Дезинфекція, дезинсекція та дератизація

Дезинфекційні заходи мають на меті перервати шляхи поширення інфекції і тим самим розірвати епідеміологічний ланцюг: джерело інфекції − шляхи передачі інфекції − здорова людина.

У широкому плані термін дезинфекція означає знищення патогенних мікроорганізмів, членистоногих переносників збудників інфекційних хвороб та гризунів − природних хазяїв цих збудників.

Термін дезинфекція означає заходи по знищенню у зовнішньому середовищі мікроба − збудника хвороби. Метою дезинфекції є знищення збудника інфекції на забруднених відправленнями хворих об’єктах (посуді для їжі, білизні, одязі, в приміщеннях, предметах, якими користувався хворий тощо) [19, с. 312].

Отже, дезинфекція або знезараження має за мету знищення в основному патогенних, а не всіх взагалі мікроорганізмів. Цим вона відрізняється від стерилізації, яка передбачає знищення всіх мікроорганізмів та їх спор.

Враховуючи роль дезинфекції в системі профілактичних і протиепідемічних заходів, її поділяють на профілактичну та осередкову − поточну та заключну. Профілактична дезинфекція дозволяє попередити поширення інфекційних захворювань, її використовують, коли джерело збудника інфекції не виявлене, а збудник може накопичуватись в оточуючому середовищі [30, с. 64].

Осередкова дезинфекція, виходячи із назви, проводиться в епідемічному осередку. При наявності в осередку хворого проводять поточну дезинфекцію. Після шпиталізації, видужання чи смерті хворого здійснюють і. заключну дезінфекцію.

При виконанні різних видів дезинфекції До механічних способів та засобів відносяться миття рук з милом і щіткою, вологе прибирання приміщень, чищення пилу пилососом та витрушування м’яких речей, прання білизни, провітрювання приміщень тощо. Отже, механічні способи та засоби направлені не на знищення мікробів, а на очищення від них різних об’єктів. Тому деякі механічні способи доцільно об’єднувати з використанням хімічних засобів [8, с. 37].

Із фізичних способів та засобів часто застосовують кип’ятіння, спалювання та обробку паром. Для знезараження кип’ятінням предмети кладуть у холодну воду і потім підігрівають. При наявності на предметах вегетативних форм мікробів кип’ятіння проводять 15 − 30 хвилин, а при наявності спорових форм мікробів − 1,5 − 2 години. Металічні предмети (інструменти, посуд) кип’ятять 10 − 15 хвилин. У цих випадках для розчинення жирів та білків, що знаходяться на предметах, до води додають 1 − 2 % соди, 0,5 % мила чи прального порошку. Дезинфекцію поточним паром та паром під тиском проводять за допомогою автоклавів та дезинфікуючих камер. Спалювання використовують для знешкодження малоцінних матеріалів та предметів, інколи виділень [36, с. 424].

Із хімічних дезинфікуючих речовин в дезинфекційній практиці найчастіше використовують речовини з вмістом хлору, феноли. Хімічні засоби дезинфекції включають речовини, що вбивають бактерії і називаються бактерицидними, та речовини, що пригнічують їх життєдіяльність − бактеріостатичні. Основна вимога до хімічних дезинфікуючих речовин − добра розчинність у воді. Крім того, дезинфікуюча хімічна речовина повинна знищувати мікроорганізми в малих концентраціях і в найкоротший термін. Повинна бути стійкою при зберіганні і повільно знижувати свою знезаражуючу дію. Важливою вимогою є мала токсичність для людини, що знаходиться в зоні дії хімічної речовини. Дезинфікуючі речовини повинні бути доступними у виробництві, недорогими і зручними в транспортуванні та застосуванні [19, с. 313].

На дезинфекційний процес має вплив рН середовища. Дія препаратів хлору сильніша в кислому середовищі. Бактерицидний ефект посилюється при підвищенні температури розчину.

Результат обеззараження залежить також від стійкості мікробів. Ефективність дезинфікуючого процесу визначається концентрацією бактерициду, його кількістю, особливостями обеззаражуваних об’єктів, способами їх оброблення та часом дії (витримкою). При використанні хімічних речовин миттєвого обеззараження не відбувається, спочатку гинуть найменш стійкі форми мікроорганізмів, а потім більш стійкі, на ліквідацію яких потрібно більше часу.

При наявності в середовищі органічних речовин (кров, слиз, мокротиння) процес знищення їх буде більш тривалий [30, с. 42].

Дуже важливо правильно приготувати робочий розчин. Дезинфікуюча речовина повинна розчинитись повністю. Наявність грудочок хлораміну, хлорного вапна або інших речовин у розчині чи на дні призводить до зниження розрахункової концентрації робочих розчинів, а загибель збудників від хімічної дезінфікуючої речовини насамперед пов’язана з реакціями, що виникають між дезинфікуючою речовиною та білком мікроорганізму. При дезінфекції використовується велика кількість бактерицидів. Найбільш широко використовуються хлорне вапно, хлорамін, фенол [19, с. 314].

Фенол − безколірна, кристалічна речовина, що під впливом світла, повітря, вологи набуває рожевого, а далі червоного кольору з сильним стійким запахом, що подразнює слизову оболонку дихальних шляхів. Погано розчинна у воді, з підвищенням температури води до 20°С розчинність максимальна, яка не залежить від подальшого підвищення температури. Бактерицидна дія фенолу (карболової кислоти) збільшується коли, до розчину фенолу додати 2% мила. Добре зберігається в закритих бутилях з темного скла.

Хлорне вапно − білий зернистий або грудкуватий порошок з різким запахом хлору. Сполука нестійка, легко розкладається, особливо коли є доступ світла, повітря й вологи. Тому зберігати хлорне вапно треба в сухому, прохолодному і темному, добре провітрюваному нежилому приміщенні.

Хлорамін − білий дрібнокристалічній порошок (іноді з жовтуватим відтінком). Його розчини мають слабкий залах хлору. При правильному застосуванні вони не знебарвлюють і не псують тканини. Хлорамін зберігають у скляному посуді з щільною (притертою) пробкою [36, с. 425-426].

Дезинсекція − заходи, направлені на знищення членистоногих (комах та кліщів) переносників збудників інфекційних захворювань.

Переносники можуть бути специфічними і механічними. Специфічного переносника характеризує те, що в його тілі збудник проходить певний цикл розвитку та розмноження або тільки розмноження. Наприклад, воші − специфічні переносники збудника висипного тифу, комар роду Аnopheles − малярії. Механічні переносники − ті, в тілі яких збудник не розвивається і, як правило, не розмножується (мухи при поширенні збудників кишкових інфекцій) [32, с. 111].

Дезинсекційні заходи поділяються на профілактичні та винищувальні.

Профілактичні заходи проводять з метою створення несприятливих умов для життя і розмноження членистоногих, попередження проникнення їх в приміщення і нападу на людину. Важливе значення має дотримання правил особистої гігієни, а також санітарного стану житла.

Винищувальні дезинсекційні заходи передбачають використання таких методів їх знищення: механічні (вибивання, виловлення, чищення тощо); фізичні (використання високих температур та пару в дезінфекційних камерах, прасування); біологічні (використання природних ворогів); хімічні (використання хімічних речовин, отруйних для комах − інсектицидів). Інсектицидні властивості мають: карбофос, керосин, скіпідар, борна кислота.

Найбільший успіх в боротьбі з членистоногими досягається при комплексному використанні декількох методів.

Профілактичні заходи складаються із щоденного ретельного прибирання приміщень, видалення харчових відходів та сміття, утримання у належному стані водопровідних кранів, своєчасного ремонту приміщень [19, с. 315].

Термін дератизація означає знищення гризунів, небезпечних в епідеміологічному значенні, а також таких, що наносять економічні збитки.

Гризуни є резервуар збудників багатьох захворювань, небезпечних для людини (чума, сказ, кліщовий енцефаліт, лейшманіози та ін.). Найбільш поширені водяна полівка, ондатра, звичайна полівка, домова миша, сірий та чорний пацюки − основні резервуари інфекцій в природі [19, с. 318].

Для боротьби з гризунами розрізняють також профілактичні та винищувальні заходи.

Профілактичні заходи направлені на те, щоб позбавити гризунів схованки, ускладнити чи зовсім перекрити доступ до їжі. Винищення гризунів здійснюється біологічним (використання домашніх тварин: котів, собак); механічним (використання капканів, мишоловок) та хімічним (використання отрути) методами [36, с. 428].

Ангіна

Ангіна (син.: гострий тонзиліт) − гостра інфекційна хвороба, що спричиняється різними збудниками, переважно стрептококами, характеризується вираженими запальними змінами у лімфоїдній тканині глотки, регіонарних лімфатичних вузлах і проявляється гарячкою, болем у горлі, часто утворенням нальотів на мигдаликах.

Етіологія. Найчастіше збудником ангіни є бета-гемолітичний стрептокок групи А. Рідше причиною хвороби можуть бути стафілокок, стрептокок пневмонії (пневмокок), зеленіючий стрептокок, гриби, спірохети, віруси [33, с. 247].

Епідеміологія. Джерелом інфекції є хворі (реконвалесценти) на ангіну, гострі респіраторні захворювання, хронічний тонзиліт у період загострення, скарлатину, а також (рідше) носії гемолітичного стрептокока.

Заразливість хворих на ангіну висока. Основний шлях екзогенного інфікування − повітряно-краплинний. Значно рідше спостерігається аліментарний шлях зараження через інфіковані стрептококом харчові продукти, що супроводжується спалахами ангіни в колективах. Найбільша захворюваність на ангіну реєструється з жовтня по березень − квітень [11, с. 42].

Патогенез. Ангіна − загальне захворювання організму, і хоча значення збудника у виникненні хвороби безсумнівне, розвиток її значною мірою залежить від функціонування системи загального та імунного гомеостазу. Основні ворота інфекції − слизова оболонка вільної поверхні мигдаликів. Можливий і гематогенний механізм розвитку ангіни. Мигдалики стають основним місцем розмноження збудника, де утворюється септичне вогнище, з якого інфекція може поширюватись в організмі, що призводить до різних ускладнень [12, с. 286].

Основні клінічні прояви. За фарингоскопічною картиною можна виділити такі форми ангіни: катаральну, фолікулярну, лакунарну, фібринозну, флегмонозну і виразково-некротичну (гангренозну).

Інкубаційний період триває від кількох годин до 2 − 3 діб. Хвороба починається гостро із ознобу, підвищення температури тіла до 38 − 40 °С. Іноді температура може залишатися субфебрильною. З’являється наростаюче відчуття перешкоди і біль у горлі під час ковтання. Збільшуються і стають болючими регіонарні лімфатичні вузли. Можливі посилене слиновиділення, неприємний запах з рота. Спостерігається головний біль, ломота у кінцівках, розбитість, нездужання. У дітей першого року життя іноді є блювання, менінгеальні симптоми, судороги. З боку органів кровообігу можливі тахікардія, приглушення тонів серця, систолічний шум, зміни на ЕКГ [33, с. 248].

У хворих на катаральну ангіну виявляється набряк і гіперемія мигдаликів, нерідко піднебінних дужок, м’якого піднебіння. Можливі незначні збільшення і болючість регіонарних лімфатичних вузлів, підвищення температури тіла, ознаки інтоксикації. Катаральна ангіна спостерігається нечасто, хоча такий діагноз установлюють іноді при будь-якому почервонінні глотки, що може бути або симптомом іншої хвороби, або наслідком зміни кольору слизової оболонки (незапального характеру) при різних захворюваннях і станах.

Фолікулярна ангіна − результат нагноєння лімфатичних фолікулів мигдаликів. На тлі вказаних змін помітні жовтувато-білі (із шпилькову головку) субепітеліальні абсцеси, які просвічують через слизову оболонку і дещо підвищуються над поверхнею мигдалика (діагностична ознака). У разі прориву такого абсцесу виявляються однакові за розміром дрібні нальоти, які можуть зливатися у більші. Такий же процес можливий і в лакунах, де відбувається накопичення гнійного ексудату і внаслідок цього розвивається фолікулярно-лакунарна ангіна [12, с. 288].

Механізм розвитку лакунарної ангіни може бути іншим. Запальний процес призводить до накопичення в лакунах гною − десквамованого епітелію, слизу, мікроорганізмів, лейкоцитів у вигляді різної форми жовтуватих, жовто-білих гнійних пробок або нальоту в усті лакун. Нальоти можуть зливатися (суцільний наліт або плівка − фібринозна ангіна),бути з одного або з обох боків, легко зніматися, не залишаючи кровоточивої поверхні. Нальоти, як правило, не поширюються за межі мигдаликів. Лакунарна ангіна спостерігається значно частіше, ніж фолікулярна, хоча останній діагноз лікарі установлюють необґрунтовано часто. У хворих на фолікулярну ангіну частіше значна інтоксикація і схильність до місцевих і загальних ускладнень внаслідок первинного накопичення гнійного ексудату в фолікулах і утруднення його відтоку [8, с. 84].

Флегмонозна ангіна. Запальний процес відбувається або в товщі мигдалика (інтратонзиліт), або, частіше, в паратонзилярній клітковині і суміжних з нею тканинах (паратонзиліт). Нагноєння призводить до утворення відповідно інтратонзилярного або паратонзилярного абсцесу, як правило, з одного боку. При цьому наростає різкий пульсуючий біль у горлі, який поширюється у вухо. Значно обмежене відкривання рота. Голос гугнявий, регіонарні лімфатичні вузли збільшені і болючі. Під час рухів голови і шиї відчувається біль. Спостерігаються різке почервоніння і набряк тканин ротоглотки. Мигдалик збільшений, значно вип’ячений, внаслідок чого передня піднебінна дужка згладжена (діагностична ознака). Піднебінний язичок зміщений у протилежний бік. „Дозрівання” абсцесу можна визначити за вип’ячуванням жовтуватої ділянки слизової оболонки або за пом’якшенням і флюктуацією під час промацування пальцем. У дітей флегмонозна ангіна виявляється значно рідше, ніж у дорослих, однак відомі випадки розвитку її навіть у дітей першого року життя [33, с. 249].

Ускладнення можуть розвиватись після будь-якої форми ангіни. Крім паратонзиліту, можливі гнійний лімфаденіт, отит, мастоїдит, синусит, вогнищевий нефрит, апендицит, тромбофлебіт яремної вени, ендо-, міо-, перикардит, медіастиніт, сепсис тощо. Крім того, в пізніші строки можуть спостерігатися так звані тонзилогенні хвороби: ревматизм, гострий дифузний гломерулонефрит, ревматоїдний поліартрит, хорея. З наявністю вогнища інфекції в ділянці лімфаденоїдного кільця пов’язують іноді хронічну пневмонію, холецистит, апендицит.

Лікування. Обов’язковій госпіталізації підлягають хворі з тяжким перебігом хвороби, а також ті, що працюють у закритих установах. Рекомендується постільний режим. Усім хворим, незалежно від тяжкості хвороби, призначають внутрішньом’язово антибіотики [11, с. 49].

Профілактика полягає в ранньому виявленні і ізоляції хворих на ангіну, виявленні і лікуванні хворих на хронічний тонзиліт, загартовуванні. Виникнення епідемічного спалаху в закритому колективі потребує проведення заключної дезинфекції [12, с. 290].