Гострий пієлонефрит

Пієлонефрит − неспецифічне інфекційно-запальне захворювання нирок з переважним ураженням інтерстиціальної тканини, обов’язковим залученням у патологічний процес чашечково-мискової системи з наступним ураженням кровоносних судин і загибеллю паренхіми нирок.

За частотою пієлонефрити посідають друге місце після гострої респіраторної інфекції і перше − серед захворювань нирок. Пієлонефрити частіше бувають у жінок, ніж у чоловіків. У новонароджених дівчаток його виявляють удвічі частіше, ніж у хлопчиків [5, с. 868].

Етіологія і патогенез. Головними збудниками пієлонефриту є гнійні бактерії, віруси та гриби, рідше − сальмонели. У початковий період запалення нирок частіше виявляється стафілокок, пізніше переважає кишкова паличка. Стафілокок також може бути збудником пієлонефриту. З групи грибів найчастіше збудником пієлонефриту є Саndida albicans, яку виділяють у 8 − 22 % хворих на хронічний пієлонефрит. Віруси також можуть бути причиною пієлонефриту (за умови наявності спільних вірусних інфекцій та клініко-лабораторних ознак пієлонефриту). Рецидиви пієлонефриту частіше є наслідком реінфекції переважно новими видами мікроорганізмів з низькою чутливістю до протимікробних препаратів. Це вказує на необхідність повторних бактеріологічних досліджень мікрофлори й визначення чутливості до антибактеріальних препаратів [3, с. 516]. Суттєве значення в виникненні і розвитку пієлонефриту є порушення стану макроорганізму, послаблення його імунітету. Порушення відтоку сечі з послідуючим уростазом (звуження та перегини сечівника, нефроптоз, аномалії сечових шляхів, тиск на сечові шляхи) − один з основних чинників виникнення пієлонефриту [2, с. 453].

Мікроорганізми потрапляють до нирки найчастіше через уретру. В ранньому віці вони поширюються гематогенно і дуже рідко − через лімфатичну систему. Затриманню і розвитку інфекції в нирках сприяють різні анатомічні аномалії сечової системи (подвоєння нирок, звуження сечівника − уретри, рефлекси тощо), імунодефіцитні стани, порушення мікроциркуляції у вирвах при токсикозах, посилене утворення оксалатів, уратів, природжені дефекти ниркової тканини та ін. [6, с. 288].

Основні клінічні прояви. При гострому пієлонефриті домінує синдром загальної інтоксикації, який проявляється слабкістю, млявістю, неспокоєм, порушенням апетиту, сну, головним болем, нудотою, блюванням. Підвищується температура тіла, можливе знепритомніння, судороги, менінгіальні симптоми. Шкіра бліда, темні кола під очима. У деяких випадках переважає шлунково-кишковий синдром з нудотою, блюванням, болями в животі, диспепсією [19, с. 222]. У інших хворих на перший план виступає урологічний синдром, при якому наявний біль у попереку і нижній ділянці живота, часто з болем при сечовипусканні, нетримання сечі. Перебіг хвороби у дітей перших місяців життя нерідко проявляється як сепсис. Відмічаються зміни в сечі − часто зменшується її кількість, з’являється каламуть з пластівцями і осадом (осад солей). Найбільш характерними є лейкоцитурія, помірне збільшення білка, кров. При бактеріологічному дослідженні − бактеріурія − мікроорганізми в сечі. В аналізі крові − лейкоцитоз, підвищена ІІІОЕ і підвищення інших показників активності запального процесу. Гострі явища тривають від кількох годин до кількох днів і згодом переходять у малосимптомний перебіг із збереженням сечового синдрому [5, с. 872-873].

Хронічний пієлонефрит розвивається із гострого при недостатньому його лікуванні або з’являється непомітно і його випадково діагностують. Хронічний пієлонефрит може мати хвилеподібний, малосимптомний та латентний перебіг, коли діти вважають себе здоровими, проте вони можуть дещо відставати у фізичному розвитку, часто хворіти [6, с. 288].

Лікування. У гострому періоді дитині призначають постільний режим. Під час ремісії при хронічному перебігу режим загальний з обмеженням фізичних навантажень. Проте дозволяються рухливі ігри, плавання, прогулянки на лижах при стійкій ремісії. Рекомендуються систематичні заняття лікувальною фізкультурою для зміцнення м’язів живота, стегон, промежини, оскільки це поліпшує функціональний стан сечової системи [6, с. 289].

Дієта при активному запальному процесі ґрунтується на обмеженні білка. Призначається молочно-рослинна дієта на цілковитому вилученні продуктів з екстрактивними речовинами (м’ясні бульйони, смажені страви, бобові, щавель, часник, цибуля, шоколад тощо). Бажано чергувати кожні 3 − 5 днів м’ясну їжу з рослинною. Кількість рідини збільшується до 1,5 − 2 л на добу. Після видужання дієта має бути повноцінною, тільки обмежують згадані подразливі продукти [19, с. 223].

Серед медикаментозної терапії провідне місце займають антибактеріальні препарати. Лікування при гострому пієлонефриті триває не менше З місяців, при хронічному − 8 − 12 місяців. Під час ремісії окрім антибактеріальних препаратів застосовують лікарські рослини. Протизапальну властивість мають листки і ягоди брусники, ягоди журавлини, листки мучниці, звіробою; сечогінні − петрушка, хвощ польовий, листя берези, яловець. Для поліпшення обмінних процесів і підвищення реактивності організму дитини призначають аскорбінову кислоту, вітаміни групи В, ретинол, лізоцим тощо [5, с. 520-521].

Профілактика. Найчастіше захворювання розвивається в ослаблених дітей. Важливе значення має антенатальна профілактика, природне вигодовування на першому році життя і раціональне харчування старших дітей, дотримання санітарно-гігієнічних норм, виховання у дітей гігієнічних навичок [19, с. 223]. Хворі, які перенесли пієлонефрит, повинні бути на диспансерному обліку: при гострому перебігу не менше двох років, при хронічному − до п’яти з моменту останнього загострення. При цьому періодично роблять загальні аналізи сечі, крові, стежать за функцією нирок. Продовжують фітотерапію, у разі потреби дають антибіотики, санують вогнища хронічної інфекції. Через півроку після загострення рекомендується санаторно-курортне лікування (Трускавець, Східниця, Желєзноводськ та ін.) [6, с. 290]

Цистит

Цистит − це запалення слизової оболонки сечового міхура. Частіше трапляється в жінок, ніж у чоловіків, у різних вікових групах. Первинний цистит виникає в первинно здоровому органі, а вторинний ускладнює інше захворювання або аномалію органів сечової і статевої системи (звуження сечівника, дивертикул сечового міхура, аденому, рак передміхурової залози, камені та пухлини сечового міхура та ін.) [31, с. 233].

Етіологія і патогенез. Етіологічно виділяють такі види циститу: інфекційний (специфічний і неспецифічний), хімічний, термічний, токсичний, радіаційний, лікарський, аліментарний, неврогенний, післяопераційний, інволюційний.

За перебігом розрізняють гострий і хронічний (латентний і рецидивуючий) цистит; за поширеністю запального процесу − дифузний і вогнищевий цистит.

Крім власне інфекції, виникненню циститу сприяє порушення пасажу сечі по нижніх сечових шляхах. При утрудненому випорожненні сечового міхура, підвищенні внутрішньоміхурового тиску виникають умови, які провокують розлади місцевого кровообігу і порушення цілісності стінок міхура. Розвиток гострого циститу зумовлюється і порушенням ритму сечовипускання [3, с. 524].

Основні клінічні прояви. Гострий цистит виникає раптово, через декілька годин після переохолодження чи дії іншого провокуючого фактора. Основними симптомами є поява частого і болісного сечовипускання, біль у ділянці сечового міхура, піурія. Позиви на сечовипускання частішають кожні 20 − 30 хв. Сечовипускання болісне. Виникає енурез, який найчастіше спостерігається в дітей. В інших випадках може статися затримання сечі [31, с. 233].

Симптоми гострого циститу зазвичай минають через 2 − 3 доби. Однак при затягуванні перебігу захворювання необхідно провести додаткові методи дослідження для уточнення причини запального процесу. Гострому циститу властива здатність часто рецидивувати, особливо у жінок.

Найтяжчим є гострий гангренозний цистит, який супроводжується значною інтоксикацією, гектичною гарячкою, розвитком септичного шоку, оліго- і навіть анурії. Сеча неприємного запаху, каламутна, лужна, містить значну кількість крові, фібрин, фрагменти змертвілої оболонки сечового міхура [26, с. 224].

Клінічна картина хронічного циститу залежить від тривалості періодів ремісії. Стійкий больовий синдром поєднується з полакіурією і піурією.

В аналізі сечі знаходять велику кількість лейкоцитів та білка. У разі гострого процесу в сечі виявляють 30 − 80 еритроцитів, рідше − макрогематурію.

Інструментальні дослідження у хворих на гострий цистит протипоказані. Цистоскопію доцільно проводити в тому випадку, якщо захворювання триває 2 − 3 тиж. Ускладненнями хронічного циститу є пієлонефрит, рубцювання в ділянці шийки сечового міхура, перфорація шийки сечового міхура [3, с. 524].

Симптоми загальної інтоксикації виражені слабо, температура тіла частіше нормальна. Підвищення температури тіла і поява симптомів інтоксикації (головний біль, нудота, блювання, розлад стула тощо) свідчать про розвиток ускладнення, частіше пієлонефриту. Важливими ознаками циститу є зміна кольору і прозорості сечі, наявність крові, що проявляється в кінці сечовипускання декількома краплями або сечі, забарвленої кров’ю. Захворювання може мати як гострий, так і хронічний перебіг [31, с. 234].

Лікування хворих на гострий цистит включає захисний режим, дієту з залученням солі, гострих страв, концентрованих м’ясних бульйонів. Харчування повинно бути повноцінним з вилученням продуктів, що подразнюють сечові шляхи (консерви, гострі соуси, гірчиця, часник, цибуля, редька, щавель). Рекомендуються збільшення кількості рідини до 2 л, краще в теплому вигляді з метою розведення сечі, вимивання гною, бактерій тощо [3, с. 525]. Призначають теплові процедури (сидячі ванни, грілку, теплі мікроклізми). Проводять фізіотерапевтичне лікування із застосуванням УВЧ, індуктотермії, іонофорезу новокаїну та уросептиків. При вираженому больовому синдромі анальгетики призначають у вигляді свічок. Рекомендують антибіотики, сульфаніламідні препарати, нітроксолін. Тривалість лікування становить 8 − 10 діб [31, с. 534].

Профілактика циститу полягає в усуненні патогенетичних факторів. Де нормалізація діяльності органів травлення, особиста гігієна, своєчасне випорожнення сечового міхура, дотримання правил асептики під час проведення катетеризації сечового міхура [19, с. 224].