5. Динаміка росту наукового знання у постпозитивізмі.

У 1960-1970-х рр. під впливом К.Поппера, склалася течія постпозитивізму (С.Тулмін, Т.Кун, І.Лакатос, П.Фейрабенд тощо), який є своєрідним етапом у розвитку філософії науки.

Специфікою постпозитивізму було:

• відхід від орієнтації на символічну логіку;

• звернення до історії науки;

• поступовий відхід від демаркаціонізму;

• відмова від куммулятивізму в розумінні розвитку знання (формування теорії антикомулятивізму;

• суттєва зміна проблематики методологічних досліджень (проблема фальсифікації, раціональності, соціології наукового знання).

Першим еволюційну модель розвитку науки висунув К.Поппер у роботі „Логика и рост научного знания”. Будучи прихильником раціоналізму К.Поппер, вважав (на відміну від неопозитивізму), що будь-яке пізнання починається не з факту, а з проблеми або ідеї, яка при зіткненні заперечується або вдосконалюється, але при цьому ніколи не набуває статусу абсолютної істини, а лише гіпотези, яка на певному рівні свого розвитку може бути спростованою (сфальсифікованою). Можливість фальсифікації є принциповою відмінністю наукового та ненаукового знання.

К.Поппер формує основні вимоги до росту знання:

• в основі кожної нової теорії повинна лежати проста, нова, поєднуючи та плодоносна ідея;

• вона повинна проходити незалежну перевірку, тобто розкривати нові явища;

• повинна витримувати нові суворі перевірки.

В свою чергу І.Лакатос розробив концепцію розвитку науки на основі ідеї конкуруючих науково-дослідних програм (програма І.Ньютона, А.Ейнштейна, Н.Бора тощо). Останні є серією теорій, що змінюють одна одну і об’єднані певною сукупністю базисних ідей та принципів.

За І.Лакатосом науково-дослідна програма складається:

• із ядра (сукупність наукових припущень, що зберігаються без зміни в усіх теоріях);

• захисного поясу (допоміжні гіпотези, що захищають ядро від фальсифікації);

• позитивної та негативної евристики (методологічні правила, що сприяють методологічному розвитку).

Основними етапами розвитку науки за І.Лакатосом є прогрес, регрес та межа їх розвитку „пункт насичення”. Кожна наступна науково-дослідна програма повинна пояснювати ті явища, які не могла пояснити стара програма. Зміна науково-долідних програм є науковою революцією.

Проблему розвитку науки на основі наукових революцій детально розробив Т.Кун у роботі „Структура наукових революцій”.

У розвитку науки Т.Кун виділяв дві стадії:

• допарадигмальний період науки, характеризується конкуренцією різноманітних шкіл і відсутністю загальноприйнятих концепцій та методів науки;

• період нормальної науки, одна парадигма стає загальновизнаною, а в її межах формуються і розвиваються різноманітні методи та норми наукової діяльності;

• наукова революція (кардинальна зміна „понятійної сітки” науки та реконструкції наукових настанов).

Лібералізація критичного раціоналізму відбулася у концепції „ методологічного анархізму” П.Фейєрабенда, основні положення якого можна відповідно узагальнити:

• заперечення універсального методу пізнання;

• відстоює позицію теоретичного та методологічного плюралізму;

• стверджував, що існує безліч рівноправних типів знання;

• заперечує абстрактно-раціональний підхід при аналізі росту знання (яке є продуктом суспільного та культурного розвитку).

Аналіз науки у взаємозв’язку наукових та ненаукових факторів здійснив С.Тулмін, суттєво, що перевага все ж таки віддавалася науковим. Такий підхід був безпосередньо пов’язаний із тим, що в основі розвитку науки лежать „стандарти раціональності та їх розуміння”, які змінюються у ході розвитку наукової теорії.