Середньовічна наука була повністю під порядкова тогочасному світогляду, головними засадами якого були:

• універсалізм, або прагнення охопити світ в цілому, внаслідок чого знання могли бути виключно універсальними;

• символізм, який охоплював отологічну та гносеологічну сфери. Витоки онтологічного символізму лежали у самих засадах християнського віровчення, на думку якого все позначене божественним знаком і має наперед визначене призначення. Коріння гносеологічного символізму знаходимо у Старому Завіті (Спочатку було Слово). Слово є знаряддям божественного творіння та знаряддям розуміння божественного творіння. Як наслідок будь-яке пізнання речі зводилося до пізнання понять, а пізнавальна діяльність носила виключно текстовий характер. Внаслідок чого неабиякої популярності абула екзегетика – мистецтво трактування Святого письма;

• ієрархізм, всі речі в світі мають своє наперед визначене місце, яке залежить від їх наближення чи віддалення до Бога, земного чи небесного;

• телеологізм, всі речі в світі існують відповідно зо замислу божого і для наперед визначених цілей;

• антропоцентризм, існує все те, що корисне людині, яка є вінцем божественного творіння;

• геоцентризм, Земля є місцем світової драми, саме тут відбувається боротьба Бога та диявола за Людину.

Усі світоглядні засади Середньовіччя мали вирішальне значення на процес пізнання, головними особливостями якого було те, що:

• будь-яка діяльність людини здійснювалася в межах релігійних уявлень, і чітко корегувалася ними;

• у середньовічній картині світу не могло виникнути концепції об’єктивних законів (адже світ взаєпов’язаний завдяки Богові), без яких природознавство неможливе;

• головна увага приділялася аналізу понять (за допомогою методу дедукції), а не речей.

Незважаючи на те, що середньовічна культура не мала науки у сучасному розумінні, вона все ж підготувала грунт для формування сучасних наук. Важливе значення в даному відношенні мали розвиток астрології, алхімії та натуральної магії.

Так, наприклад, натуральна магія, яка була способом впливу на Бога з метою отримання певних запланованих результатів, внаслідок деякої емпіричної методики, несла ідею виявлення емпіричних законів, що можуть принести практично ефективний результат. Більше того, натуральну магію не можна вже назвати виключно споглядальною.

Певні зародки наукового дослідження ще більше проглядаються у астрології, необхідною умовою діяльності якої було по-перше, спостереження за небесними світилами, по-друге, створення моделей планетарних рухів, по-третє, інтерпретація взаємозв’язку планетарних рухів із земним життям. Як бачимо, тут простежуються перші емпіричні та теоретичні дослідження. Більше того, сьогодні вже доведена взаємодія природних процесів із космічними факторами. Емпіричний статус мала також алхімія.

Важливою передумовою обґрунтування емпіричного пізнання природи став середньовічний номіналізм, один з напрямків схоластики. На противагу „реалістам”, які вважали, що загальне (або універсалії) існує реально, номіналісти вважали, що реально існують тільки одиничні речі, а загальне ж — це виключно абстракції розуму або імена, що позначають їх. Внаслідок чого на перший план повинно вийти пізнання речей, даних у досвіді, а не споглядання універсалій. У період Середньовіччя найбільшими номіналістами були Росцелін, І. Д. Скот, Оккам, а в Новий час номіналістична лінія була продовжена Т.Гоббсом і Дж.Локком.

Незважаючи на те, середньовіччя все ж мало ряд прогресивних ідей, у період середньовіччя формування науки, все ж таки було неможливим у зв’язку з тим, що:

• середньовічна культура не знала ідеї самодостатності природи, що керується об’єктивними законами;

• розвиток науки значно сповільнював також надзвичайно сильний споглядальний, теологічно-текстовий характер пізнавальної діяльності;

• напів містичний характер дослідної діяльності у науці і навіть наукові досягнення Р.Бекона та Р.Гроссетесте, окремі досягнення яких подекуди навіть переважали подальші досягнення класичної науки, все ж зважаючи на загальний характер їхньої діяльності їх не можна вважати батьками сучасної науки.

Епоха Відродження формує нову систему цінностей:

• формується система гуманістичних ідей, яка пов’язана з людиною, що активно протистоїть природі як активна та діяльна;

• стверджується цікавість до пізнання природи;

• людська діяльність розглядається як своєрідний праобраз актів божественного творіння;

• прирівнюються між собою цінність природного та штучного, внаслідок чого розумне перетворення природи виступає нормою людської діяльності;

• нове відношення до природи закріплюється у понятті „натура”, воно дозволяє ставити природі теоретичні питання та отримувати відповідь на них.

В період Відродження у найрізноманітніших сферах людської життєдіяльності (у філософії концепція безкінечності простору Дж. Бруно, в науці – система М. Коперника, що розглядала Землю як планету, яка обертається навколо Сонця, і тим самим знімала грань між небом та землею, у живописі – концепція „вікна у світ”) формуються нові уявлення про простір та час, як однорідні, що згодом дозволяє використати у науковій діяльності експериментальний метод (Л. да Вінчі, Г.Галілей).

У період Відродження (Л. да Вінчі, Г.Галілей) також продукується думка, що найбільш перспективним для пошуку істини є математичне пізнання, яке варто застосовувати для пізнання природи, первинні якості якої тісно пов’язані з математично-геометричними вимірами речей, вторинні – пов’язані з особливістю людської будови.

Не менш важливим для виникнення природознавства у сучасному розумінні було введення Г.Галілеєм гіпотетико-дедуктивного методу пізнання (на основі пустотної механіки, яка засова на принципах раціональної індукції та мислинневого експерименту), який є логічним ланцюгом тверджень, що випливають із прийнятих гіпотез та перевіряються емпіричним шляхом.

В епоху Відродження, коли в умовах капіталістичного товарного виробництва виникає потреба у знаннях про природу не тільки теоретичного, але й практичного характеру, відбувся також синтез емпіричної та теоретичної діяльності, або абстрактного знання і практичного вміння, що є необхідною умовою виникнення науки.

Варто зазначити, що виникнення експериментально-математичного природознавства, в епоху Відродження й на початку Нового часу, пов’язане із формуванням нового світогляду, філософські засади якого розвивалися у двох напрямках, емпіризму й раціоналізму.

Засновником емпіризму був Ф.Бекон, який обґрунтовував необхідність досвідної науки, що дає практично-корисні знання. Основною метою наукової діяльності, на думку Ф.Бекона, є пізнання причин і прихованих чинників речей, що веде до розширення влади людини над природою. Головний метод пізнання природи – індукці, яка починається із отримання фактів на грунті яких робляться узагальнення. Дедуктивний метод не може сам по собі давати знання про природні явища і відіграє тільки допоміжну роль. Дедукція корисна тоді, коли оперує поняттями, заснованими на фактах, а не на забобонах, або „ідолах” (за Ф. Беконом їх чотири: ідоли роду, печери, площі, театру).

Рене Декарт, засновник раціоналізму, він вважав, що для досягнення справжніх знань, необхідне керівництво для розуму, правильні методи (достовірні й легені правила, дотримуючись яких людина ніколи не прийме нічого помилкового за істинне, та без зайвих зусиль, крок за кроком збільшуючи знання, прийде до істинного пізнання). Суть наукового методу Декарта полягає в тому, щоб починати дослідження з очевидних і безсумнівних фактів. Такими очевидним фактом для Декарта став факт власного існування (акт власного сумніву. Виходячи з цього самоочевидного засновку, Декарт зробив висновок, що існують дві субстанції - мисляча й протяжна, які не взаємодіють між собою. Саме цей поділ мав принципово важливі наслідки для наукового мислення Нового часу: математичний підхід до фізики й механіцизм. А саме, ототожнивши простір з матерією (або протяжністю), Декарт відкрив можливість розглядати всі протяжні речі з погляду геометрії, і тим самим дав філософське обґрунтування застосуванню математики до фізики. З іншого боку, матеріальні тіла, відособлені від мислячої субстанції стають позбавленими будь-якої мети, або прагнення свого природного місця, що дає змогу для розвитку механістичного підхід до фізичних процесів. Механістичний аналіз поширився в тому числі на живу природу, на людину, на психіку, на соціальні процеси.

Формування нового світогляду було тісно пов’язано з Першою науковою революцією, головним наслідком якої стало виникнення класичного природознавства та формування основних ідеалів та норм дослідження класичної науки, серед яких:

• ідея про наявність абсолютно істинна картина природи;

• спрямованість на пошук абсолютно істинних та очевидних онтологічних принципів, що можуть пояснити досвідні факти;

• механічне розуміння природи;

• натуралізм, або утвердження ідеї самодостатності природи, яка керується природними, об’єктивними законами. Передумовами натуралізму стали пантеїзм Спінази, деїзм Ньютона та Вольтера. З іншого боку розвиток медицини стверджував думку про тварність людини та наближував її до органічної та неорганічної природи;

• комбінаторність, відповідно до даного принципу будь-який елемент природи є набором різноманітних форм. Ця позиція розроблялась Галілеєм, Локком, Гоббсом, Декартом, Спінозою (у дискусіях щодо первинних і вторинних якостей);

• квантитативізм – універсальний метод кількісного співставлення і оцінки форм (фігура, число, рух), що утворюють предмет;

• причинно-наслідковий автоматизм, заснований Гоббсом, останній переконаний, що досконале дослідження порядку природи, розкриває в ній об’єктивно-необхідну закономірність. Ця ідею підтримували Галілей, Бойль, Ньютон, Гюйгенс та ін.

• аналітизм, принципово новий стиль пізнання, відповідно до якого пізнавальна діяльність функціонувала аналітична конструкція, що легко розкладається на складники. Аналітизм сприяв виробленню фізичної причинності та появі механіки І.Ньютона;

• геометризм (світу), здійснений на основі евклідіської геометрії давав можливість для утвердження однорідного космічного універсаму, що керується єдиними універсальними законами;

• фундаменталізм, висунення загальних засновків, що мають для науки висхідне та принципове значення;

• фіналізм, спрямованість на єдину гомогенну, абсолютно істинну систему знання;

• імперсональність, незалежність об’єкта від суб’єкта пізнання;

• абсолютизм, суб’єкт має можливість споглядання та досягнення абсолютної істини;

• сумматизм – орієнтація на зведення складного до простого;

• механіцизм – гіпертрофія механіки як способу пізнання світу;

• куммулятивізм – тлумачення розвитку знання як кількісно лінійного розширення за рахунок відкриття нових істин.

Усі ці характеристики у своїй сукупності характеризували науку 17-18ст. В цей час вона проходить до дисциплінарну стадію і виражається переважно експериментально-математичним природознавством.

Радикальні зміни відбулися в кінці XVIII – на поч. ХІХ ст., їх прийнято характеризувати як Другу наукову революцію, що пов’язана виникненням дисциплінарно організованої науки. В цей час механістична картина світу втрачає статус загальнонаукової. В біології, хімії та інших галузях знання починають формуватися специфічно наукові картини світу. Разом з тим диференціювалися дисциплінарні ідеали й норми дослідження. У цей період відбувалося перетворення наукових знань в особливий продукт, що має товарну ціну й приносить прибуток при його виробничому споживанні. Формується система прикладних і інженерно-технічних наук як посередник між фундаментальними знаннями й виробництвом. В міру диференціації наукових дисциплін у філософської теорії пізнання актуалізується проблема співвідношення різноманітних методів науки, синтезу знань і класифікації наук.

Перша та друга наукові революції відіграли головну роль у становленні класичної науки та класичного стилю мислення.

Виникнення некласичної науки (кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.) пов’язане кризою світоглядних основ класичної науки та революційними змінами у фізиці (виникнення теорії відносності А.Ейнштейна, А.Беккерелем відкрив радіоактивність, М.Планк висунув квантову гіпотезу про перервність процесів випромінювання, Н.Бор запропонував стаціонарну модель атома, в якій електрон рухається навколо ядра, випромінюючи енергію порціями при переході з однієї орбіти на іншу, виникнення квантової механіки та квантової електродинаміки, над якими працювали Е.Резенфорд, Л.де Бройль, Е.Шріденгер, В.Гейзенберг, М.Борн), у космології (концепція нестаціонарного всесвіту), у хімії (квантова хімія), у біології (становлення генетики Гуго де Фриз, Корренс та молекулярної біології Ф.Крик, Дж.Уотсон); виникли кібернетика й теорія систем, які відіграли важливу роль у розвитку сучасної наукової картини світу.