11. Право власності на землю та міжнародно-правовий принцип суверенітету держави над природними ресурсами: співвідношення та законодавче закріплення.

Принципи використання ресурсів лежать в основі виділення просторових категорій поряд із поширенням принципу суверенітету держави. Однак, територія сама по собі як місце розташування природних ресурсів не може розглядатись в якості природного ресурсу, розташованого в її межах. Статус природних ресурсів слід розглядати як окреме правове явище, що пов'язане із правовою характеристикою території.

Сучасне міжнародне право визнає невід'ємний суверенітет держави над своїми природними ресурсами. Принцип суверенітету держави над природними ресурсами був проголошений у багатьох міжнародно-правових актах. Наявність на території держави природних ресурсів, на які поширюється суверенітет держави і міжнародних ресурсів, зокрема, транскордонних, які не є невід'ємним компонентом державної території, хоча й можуть на ній перебувати. Невід'ємний суверенітет держави над своїми природними ресурсами виражається у праві держави вільно розпоряджатись своїми природними ресурсами і вільно їх експлуатувати, не порушуючи прав інших держав.

Юридичне закріплення цей принцип знайшов насамперед у Декларації 1974 р. і в Хартії 1974 р. Так, у п. 1 ст. 2 Хартії зазначено: "Кожна держава може і повинна вільно здійснювати повний постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними ресурсами й економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання та експлуатацію". Принцип невід'ємного суверенітету держав над їх природними та іншими ресурсами, а також їх економічною діяльністю дістав розвиток і юридичну фіксацію у ряді міжнародних угод, конвенцій. Водночас слід зазначити, що такі держави, як США, Англія і ряд інших капіталістичних країн, намагалися через голосування перешкодити включенню цього принципу у зміст Хартії 1974 р. і Декларації 1974 р. І лише активна і послідовна позиція насамперед країн — членів колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги дала можливість юридично закріпити цей принцип.

11. Ознаки (особливості) та форми права власності на землю.

У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають: ВРУ, ВРУ АРК, обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів на землі в межах їхніх територій, окрім земель загальнодержавної власності. Не можуть передаватись у колективну і приватну власність: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, парки і т. д.); землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.

Наступна форма власності на землю - колективна власність. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі в колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю в разі виходу з колективу має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення сільськогосподарського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного й гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу; дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими радами народних депутатів за плату чи безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

Ознаки права вл-ті на землю:

1. Поєднання абсолютного характеру права власності на землю з обмеженим характером права власності (з урахуванням дотримання відповідних імперативів незалежно від форми власності на землю та земельні ділянки); обмеження – власність зобов’язує.Ч.3 ст.1 ЗК – 4 основні обмеження.

Обов’язки власників земельних ділянок, передбач ст. 91, встановлення земельних сервітутів, глава 17 – обмеження, які регулюють відносини добросусідства; глава 18 – обмеження прав на землю;

2. Характерною ознакою має бути екологізація всіх форм і відносин, що проявляється у всебічній охороні земель, у забезпеченні високоефективного використання сг угідь, у еколого-врівноваженому веденні землеробства.

3. Публічно-правовий характер права власності на землю – відносини власності на землю та елементи змісту права власності повинні переслідувати публічного інтересу теперішнього і наступного поколінь.

4. Земельні ділянки є самостійним об’єктом права власності та землю.

Потребує корегування ч.2 ст.79 ЗК – зазначене положення суперечить чинному екологічному законодавству, оскільки в Україні діє поресурсове регулювання.

5. Земельні ділянки як об’єкт природного походження не мають вартості, оскільки не є майном у власному значенні цього слова. Ціна виступає у вигляді капіталізованої ренти. При продажу зем діл, власник по суті продає право на одержання прибутку від її експлуатації у майбутньому, тобто втрачає право ренти.