Завдання для самостійного вивчення

Прочитайте уривок з наукової праці про реалізм І.Нечуя-Левицького.

(...)І.Нечуй-Левицький, як спостеріг ще С.Єфремов, упродовж усього часу своєї літературної діяльності цілковито знаходився під впливом «тієї надзвичайної епохи, коли він почав літ і свідомості доходити»]. Для покоління І.Левицького цей вплив ішов від таких духовних лідерів нації, як Т.Шевченко, Марко Вовчок, П.Куліш, М.Костомаров. А тому не випадково література на наступні кілька десятиліть стала, мовити б за поетом, «на сторожі» «рабів німих». Водночас варто взяти до уваги, що це була також переломна доба: на зміну романтизму щойно прийшов реалізм. Не вдаючись у деталі, зазначимо, що читач «Основи» студент Київської духовної академії Іван Левицький зі статті М.Костомарова «Две русские народности» (1861) знав, що «Україна – це не Росія», а з «Двох синів» (1861) чи «Інститутки» (1862) Марка Вовчка переконався у перевагах реалізму. Про це свідчить перша його повість «Дві московки» (1868). «Старого» ж романтизму взагалі не хотів помічати в українській літературі, підкреслював, що це явище їй невластиве, а окремі романтичні твори, якщо й траплялися, то вони в ній «ледве примітні».

(...) Кажучи про слов’янський реалізм, Д.Чижевський окремо виділив характерну його рису – тенденційність, завдяки чому той проявляє свою спорідненість із культивованим у слов’янських літературах «старовинним» дидактичним жанром, «який мав своїм завданням навіювати відповідні ідеї читачеві». Зазначена риса пояснюється тривалим перебуванням української культури «в силовому полі візантійської культурної традиції, орієнтованої на виховавчі, учительні завдання» (с.Андрусів). Цю особливу місію вітчизняного письменства І.Нечуй-Левицький збагнув ще на зорі творчої біографії. А вперше висловив ось таке – народницьке – розуміння літератури як важливого виховного фактора 1868 року в часописі «Правда» в рецензії на п’єси М.Онука «Мотря Кочубеївна» та М.Старицького «Малоруська опера».

Отже, без указаної педагогічної мети І.Нечуй-Левицький як послідовний реаліст, син своєї доби, обійтися просто не міг. Саме аксіологічна тенденційність, звернемося ще раз до праці Д.Чижевського, покликана визначати критерії селекції «найважливіших точок опори», яка є інструментом «стратегічної можливості» реалізму, а саме «типізації при художньому зображенні «пересічних» представників певних народностей, верств і груп населення», і які згодом мають утворити «лінію, яка б своєю величиною і формою характеризувала зображуваний предмет».

Ознайомлення з текстами творів «На гастролях в Микитянах» (1903), «Гастролі» (1903), «Дивовижний похорон» (1906), «Вольне кохання» (1909) не залишає сумніву, що письменник свідомий високого призначення інтелігенції в житті народу. Знає, на чому слід акцентувати увагу «читальника». Наприклад, він вважає не зайвим нагадати, в якому краї живуть його персонажі. Для автора важливо, що зовсім поряд із Микитянами («На гастролях в Микитянах») знаходиться село Мазепинці, колишня маєтність гетьмана Івана Мазепи. Нині тут, каже він, якогось літнього вечора довкілля залито тихим червонуватим промінням, від чого вся зелена низина з луками та гаями щедро наснажена теплом і добром. У таку мить можна було б подумати що, «в цій прехорошій мирній та тихій країні ніколи не крапнула й крапля людської крові. А тим часом скільки там було її пролито! Скільки трупу укривало ті оксамитові зелені луки та сіножаті в цьому осередку України!». Пам’ятають про своє покликання й самі герої. Настав час, наголошує Флегонт Літошевський, «піднімать селянську хату й селян вгору до себе, до нашого рівня (...). А на це треба великої напруги сил і державних, і наших поодинчих»

Проте, запитаємо, чи багато зустрічаємо в творах таких «напружень»? Нічого подібного, все лишається (в кращому випадку) на рівні декларації. Чим переважно переймаються персонажі прозаїка, і хто вони?

Добре знаємо, що в І.Нечуя-Левицького «художнє узагальнення і типізація ґрунтується на єдності народного та особистого відчуття, сприйняття і розуміння світу, народних естетичних, психологічних, звичаєвих і філософських підставах вираження й утвердження себе в ньому» (О.Вертій). На чільному місці в тій єдності народного й особистого було стійке розуміння добра і зла. Обставина важлива для нас, адже модерністська література, якій опонував письменник-класик, вказані поняття вважала неістотними. З цієї аксіологічної перспективи виходило, що впродовж усього часу персонажі прозаїка займаються, так би мовити, «нічим»: зазвичай відпочивають, їдять, п’ють, грають в карти, співають, фліртують. Усі вони, скажімо так, «дачники». В одному випадку («На гастролях в Микитянах», «Гастролі»), – в буквальному розумінні; в іншому («Дивовижний похорон», «Вольне кохання») – за стилем життя. Наприклад, професор медицини Іван Мартинович Гурковенко з оповідання «Дивовижний похорон», зробивши успішну кар’єру, на схилі літ вирішив, що настала його пора насолодитися земними радощами. Тут він, зізнаємося, мав теж успіх, адже «був справдешній епікуреєць: любив всмак пожить, попоїсти й попопить». Його дім неподалік Бессарабського ринку потопав у квітах, його винний льох мав славу на весь Київ. Він радо йшов у гості й сам залюбки приймав гостей. Не занедбав і науки, написав кілька цінних праць із медицини. Проте, з гіркотою зауважує письменник, «соціального, громадянського прямування не було в його ніякогісінького... Тільки одна любов до теплиць, до рослин натякала про українську поетичність його вдачі, пригноблену служебники ділами та тяганиною з недужими людьми».

Особливо прикро, наголошує автор, що з боку цієї суспільної верстви нерідко лунають вияви неповаги щодо селянства. Зневажливе ставлення до простої людини – одна з найважливіших «точок опори», на яку спирається він у процесі типізації характерів «дачників». Київська міщанка Маша Дударецька («На гастролях в Микитянах») перед сільським людом «кирпу гне (...) зве мужиків хохлами, а мужичок – хохлушками, нехтує їх і навіть повсякчас глузує з їх. Це, бач, тепер в Києві в міщан та українських крамарів пішла така поведенція, що вони дражнять сільських молодиць очіпками та хохлушками, а мужиків хохлами». Софія Літошевська «по своїх пересвідченнях і поглядах» скрізь підкреслює, що вона демократка й «ніколи не нехтувала села та народу»; насправді ж, виявляється, на селян дивилася, як на «волів, що теребили сіно або ремигали, прив’язані до війя, бо думала, що одні воли стоять коло возів з рогами, а другі – в шапках та брилях, і тільки в тому була в їх одличка». Ще одна «дачникця» – Ніна Чернявська з оповідання «Гастролі». Що для неї прославлений поетами сільський «рай» зі своїми садочками, гайочками та ставочками, якщо скрізь, бідкається Ніна Іванівна, «тиша, мертвота. Жодного людського лиця не побачиш! Нема з ким набалакаться, нема де розважить себе. Усе мужик, куди не глянь. Панка навіть і не побачиш». Тому й доводиться сердешній рятуватися на... вокзалі, куди вона час від часу приїжджає, щоб поїсти котлет, таких як у Петербурзі, та «хоч випадком, хоч здалеки» надивитися «на інтелігентних людей та панів».

Словом, письменник, здається, знайшов свій «путящий сюжет» і «типічних» людей для «інтелігентного читальника». Автор відчув больову точку тогочасної інтелігенції, вловив «дух часу». У житті приватному, родинному тут запанували «інші звичаї», неприйнятна для людини, вихованої в дусі традиційної моралі, «поведенція» артистів: «артист їде кудись в один бік на гастролі, а його жінка їде в другий бік так само на свої гастролі» (повість «На гастролях в Микитянах»). Не дотримується «заповідів» у коханні – «дає волю серцю» Николаідос з оповідання «Гастролі», мовляв, «живім, доки живемо, кохаймось, доки животіємо», «зривай квітки тоді, як вони цвітуть». Має «істинно такий погляд на залицяння й кохання» й Літошевська, якій «дістається» в обох «Гастролях» найбільше. Намагаючись виправдати свою подружню зраду, вона вигадала («змитикувала») власну теорію нової моралі: її чоловік із часом, бачте, «якось обважнів, погладшав, попоганшав», а вона досі має «серце палке», яке «треба вволяти», «а не вважати на якісь там людські звичаї та людські забобони». На її глибоке переконання, «був би великий гріх занехаять або занедбать й задушити це почування, коли воно виникло в людському серці та ще й знайшло собі одповідь і спочування в людському другому серці».

У житті громадському, суспільному митця бентежить, як уже зазначалося, цілковита індиферентність персонажів і втрата ними власної національної ідентичності. Так, знайомий нам уже Гурковенко з «Дивовижного похорону» став Гурковенковим: «поблукавши по далеких столицях, він погубив усякі симпатії до рідного краю й пробував на Україні, неначе десь на чужині».

Із притаманною істинному реалістові скрупульозністю І.Нечуй-Левицький намагається з’ясувати генезис зображуваного явища, виявити, так би мовити, звідки вітер віє. У своїх творах він переконує, що новітня «поведенція» освіченої верстви суспільства – річ імпортована, не властива українському народному характерові. Отець Зіновій пояснює її впливом «великого панства», Софія Леонівна – «світовою річчю»: «Хіба мало молодих панів та паній і любляться і залицяються, і дурять одне одного?». Натомість консервативні в цих справах селяни, які з новою модою не ознайомлені, насміхаються з постійних «зальотів» дружини артиста, а хлопці, за давнім звичаєм, вимазали дьогтем ворота в школі, де проживала в той час невірна жінка.

Тож корінь зла прозаїк бачить у тогочасному специфічному інформаційному просторі, реципієнтами якого є персонажі – «інтелігентні читальники» (прикметна тут характеристика Літошевської: «книжкова столична демократка»). Начитавшись модної літератури, поміщик Рев’якін з «Вольного кохання» перестав цікавитися господарством і говорив зазвичай «за сьогочасні живіші справи», «новомодних великоруських авторів-декадентів, за котрих саме тоді писали в часописах: за повість Арцибашева «Санін» та за «Анафему» Андреєва й за роман Сологуба «Нав’ї чари». То були, підкреслює оповідач, «найуподобніші сюжети для його розмови, бо підходили під його смак і вдачу. Він зумисне розказував усякі сороміцькі сцени з цих сороміцьких декадентських оповіданнів».

Читання «чужої», нереалістичної літератури деформує внутрішній світ героїв, корегує їхні вчинки й долі. Закоханому Наркисові з повісті «На гастролях в Микитянах» Літошевська ввижалася «якоюсь східною царівною казок Шехерезади. Йому уявлялось, що він якимсь чудом опинився несподівано в дуже далекому краї, ніби в чудових казкових царських східних садках, а коло його сидить сама красуня Паризада, оповита вечірніми поетичними сутінками» [8, 82-83]. Сама ж Софія Леонівна одного свого кавалера уявляла «гетевським молодим Вертером», іншого – «його щирим другом Альбертом; а на саму себе вона вважала, як на Шарлоту». Кабінет Клапоухова з «Вольного кохання» обвішаний цілим іконостасом «усяких славних, відомих в історії красунь»: тут і Клеопатра, і Марія Потоцька, і Менелаїха, «відома прегарна Єлена», і Помпадурша, «й інші»; тому й ходить він у вічних «кавалерах», бо, бачите, «Никандр Петрович великий естет на вдачу». Палкий прихильник «сьогочасної ліги вольного кохання», Рев’якін, воліє перебудувати життя на античний лад, «коли красі кадили фіміамом», щоб усе було схоже на банкет «класичних грекинь, в котрих краса була ледве прикрита звершечку тонесеньким азійським прозорим убранням», так, що крізь нього «було видно красу самої Афродіти». Тоді, захоплено хвалиться друзям Рев’якін, «була така поведенція, що римляни й навіть римлянки, не то сидячи, а більше лежачи за обідом, в спеку й духоту спускали хітони до пояса і, обпершись ліктями об подушки, лежали або до пояса голі, або заголені сливе так, як боги на Олімпі. І всі ці венери й геркулеси-силачі лежали в вінках з виноградного листя. От гарна була картина за столом!». І т. д., і т. п.

Не викликає сумніву й те, з якою художньою метою автор демонструє все це читачеві. Його художня мета – переконати сучасників, що авангард нації в погоні за «новою красою» втратив органічний зв’язок з народом, духовні орієнтири, зрештою – і здоровий глузд.

Для війни з декадентством письменник мобілізує невичерпний потенціал гумору, до якого, добре знаємо з його оповідань і повістей, мав давній сентимент. А теоретично обґрунтував це 1881 року в листі до Б.Грінченка, де радив молодому поетові уникати надмірного суму, «тяжкої туги» й дивитися «на світ божий з надією й з веселістю», щоб та веселість одбилася й у художніх творах. Життя, наголошував він, «як полотно, виткане на сумній основі веселим підканням та веселими взірцями. Багно завжди було й буде на землі, і це, мабуть, така доля землі, але з нього лучче сміятись, ніж сумувати над ним». Окрім того він вважав гумор і сатиру важливою складовою національної специфіки вітчизняної літератури, ясна річ, якщо вони тільки зросли «на реалістичному грунті живого людського живоття». І в своїх творах прозаїк повсякчас підкреслював, що гумор є питомою рисою характеру українця. Скажімо, Леонід Лагодзінський завжди розповідав про власну життєву драму «з смішками й жартами. Це була його звичка. За все, навіть за свою жінку, за своє лихо, він говорив з жартами, хоч під тими жартами ховалось горе, ховалась драма його життя». Мав звичку «трошки пожартувати» Флегонт Літошевський: «З його тихої та доброї вдачі часом несподівано виглядав Гоголь, бо маленький Гоголь ховається в кожному українцеві й часом несподівано визирає при сприяючих обставинах та випадках».

Із зрозумілих причин найчастіше в сатиричний об’єктив потрапляють у Нечуя-Левицького адепти «нової краси». Після того, як дружина, так би мовити, реформувала селянську садибу на закордонний лад, Флегонт Петрович «з дива витріщив очі: оселя мала чудернацький вигляд буддійської лаври на острові Цейлоні, де зберігається зуб Будди». Катерина Маврикіївна («Дивовижний похорон»), перебуваючи на карнавалі («Баталії квіток») в Ніцці, сфотографувалася з «красунем генуезцем» поряд із розкішно заквітчаним екіпажем. А вдома носилася з цією фотографією, «як старець з писаною торбою, і тикала в руки усім знайомим добродіям», які між собою глузували з Катерини Маврикіївни, дивлячись «на неї, як на дурненьку й навіть трохи пришелепувату кокетку. Вона за це не догадувалась та аж облизувалась од усяких компліментів»].

Та головним аргументом автора є дидактична настанова: персонажі в нього стають жертвами власних ідеалів краси й красивого життя.

Як Шевченко радив у «Катерині» українським чорнобровим дівчатам кохатися, «та не з москалями», бо вони, мовляв, «чужі люде», так і Нечуй-Левицький радить українським хлопцям кохатися, але не з чужинками, особливо ж, якщо ті є прихильницями «вольного кохання». Талановитий співак, музикант і художник Леонід Лагодзінський (повість «На гастролях в Микитянах») «наглядівши біляву красуню десь у Тулі, він навіть і не розпитував гаразд про неї й зараз оженився, бо вважав тільки на її гарну вроду, а про її вдачу навіть не питав ні в кого. (...). Природжена естетичність, природжений потяг до всього гарного, до краси й загубила його вік. Його жінка була пещена, мазана красуня, була гарна животина, а не людина. В неї, потай і не потай од чоловіка, тягся роман за романом, лицяння за лицянням, доки за це не пішла чутка по всіх усюдах і дійшла й до чоловіка». Відомий нам уже аматор краси, природжений естет Клапоухов із цієї ж причини «запав» на Заболотню, бо вона була схожа на «справдешню маркізу Помпадур», і мала такий чудовий сміх, «як сміх маркізи Дюбаррі, од котрого мліло серце в Людовіка ХУ», втратив розум, не врахував її попереднього родинного досвіду, коли ця легковажна красуня своїми постійними залицяннями до молодих кавалергардів і марнотратством ледве не довела до жебрацтва першого чоловіка. У пастку власного естетизму потрапляють Рев’якін із своїм сином Аристидом, яких Ірина Михайлівна залишила з носом, втекла з якимсь князьком-кавалергардом до Парижа, бо, мовляв, «вона все встоювала за вольне кохання». Ось і з’явилися в його домі «замість красуні феї, дві відьми в покоях», старі тітки, які, проте, теж «прочитали і «Саніна» Арцибашевого, і Сологубові повісті»; довелося ловеласові «мириться з цими відюгами, коли попався в западеньку. Ну й Іринка ж! Тепер вийшло так, що хоч цілуй вранці одну відьму в руку, а другу – в чоло». Зрештою, жертвою пристрасті до «красивого життя» стала й вдова Гурковенка. Легковажно розтринькавши по закордонах чоловікові гроші, змушена була продати садибу в престижному районі. А в новому, злиденному помешканні її не одвідав жоден багатий гість. Коли ж інколи хтось і приходив, Катерина Маврикіївна діставала з етажерки давні альбоми з фотографіями, на яких був знятий її розкішний екіпаж на «Баталії квіток» в Ніцці.