Практичне заняття № 1. Т.Шевченко

Українські поети-попередники Т.Шевченка.

Творча особистість Т.Шевченка в інтерпретації П.Куліша.

Особливості авторецепції митця («Щоденник»). Проблема «автор – читач» у творах Т.Шевченка.

Поезії «До Основ’яненка», «І мертвим і живим...»: особливості естетичної програми, світогляду Т.Шевченка.

Повість «Близнецы»: жанрові особливості; час і простір, система образів, антимілітарний пафос повісті.

Шевченків міф України.

Література

Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме...»: Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. – Х., 2001.

Барабаш Ю. Історіософія Тараса Шевченка // СіЧ. – 2004. - № 3.

Дядищева-Росовецька Ю. Фольклор і поетичне слово Тараса Шевченка. – К., 2001.

Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – К., 2007.

Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – К., 1994.

Клочек Г. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація. – К., 1998.

Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. – К., 1991.

Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка: Літературно-критичний нарис. – К., 1990.

Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. – К., 1998.

Пахареко В. Незбагненний Апостол. – Черкаси, 1999.

Нахлік Є. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. – Львів, 2003.

Смілянська В., Чамата Н. Структура і смисл: Спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка. – К., 2000.

Тарас Шевченко. Зібрання творів у 6 т. – К., 2003.

Зверніть увагу!

Свої естетичні погляди Т.Шевченко зазвичай висловлював у літературних творах. До таких програмових належить поезія «До Основ’яненка» (1839), уривки з якої ви маєте нагоду зараз прочитати.

«Б’ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!

Нема Січі; очерети

У Дніпра питають:

«Де-то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім.

На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують;

Питаються у буйного:

«Де наші панують?

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Вернітеся! Дивітеся —

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла...

Вернітеся!» - «Не вернуться! -

Заграло, сказало

Синє море. - Не вернуться,

Навіки пропали!»

(...)

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить...

Тілько ворог, що сміється...

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине —

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

(...)

Тяжко, батьку,

Жити з ворогами!

Поборовся б і я, може,

Якби малось сили;

Заспівав би — був голосок,

Та позички з’їли.

Отаке-то лихо тяжке,

Батьку ти мій, друже!

Блужу в снігах та сам собі:

«Ой не шуми, луже!»

Не втну більше. А ти, батьку,

Як сам здоров знаєш,

Тебе люде поважають,

Добрий голос маєш;

Співай же їм, мій голубе,

Про Січ, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво,

Що було, минуло...

Утни, батьку, щоб нехотя

На весь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая

На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу».

А тепер зіставте ці фрагменти зі щоденниковими записами. Наприклад, ось що занотував Т.Шевченко 1 липня 1857 р. в «журналі»:

«(...) Посетил я петергофский празд[н]ик совершенно при других обстоятельствах. Во второй раз, на Бердовском пароходе, сопровождал я в числе любимых учеников, Петровского и Михайлова, сопровождал я своего великого учителя Карла Павловича Брюллова. Быстрый переход с чердака грубого мужика-маляра в великолепную мастерскую величайшего живописца нашего века. Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крылья[х] перелетел в волшебные залы Академии художеств. Но чем же я хвалюся? Чем я доказал, что я пользовался наставлениями и дружеской доверенностью величайшего художника в мире? Совершенно ничем. До его неуместной женитьбы и после уместного развода я жил у него на квартире, или, лучше сказать, в его мастерской. И что же я делал? Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать. Я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу. Перед его дивными произведениями я задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков. В тени его изящно-роскошной мастерской, как в знойной дикой степи на[д]днепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести. Призвание, и ничего больше.

Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю. И даже подумываю иногда о тиснении (разумеется, под другим именем) этих плаксивых, тощих детей своих. Право, странное это неугомонное призвание».