Практичне заняття № 4. Творчість Ліни Костенко Увага: студенти факультету германської філології цю тему опрацьовують самостійно!

Літературний портрет Ліни Костенко. Основні мотиви лірики. Аналіз поезій: Осінній день березами почавсь; Осінній день, осінній день, осінній; Майже переклад з провансальської; Українське альфреско; Пелюстки старовинного романсу; Між іншим; Двори стоять у хуртовині айстр; Покремсали життя моє на частки; Двори стоять у хуртовині айстр (та ін. твори за вибором студента).

Драматична поема»Сніг у Флоренції». Проблематика й особливості її художнього втілення. Психологізм образів.

Література

Антонишин С. Місія слова // СіЧ. – 1990. - № 12.

Брюховецький В. Ліна Костенко. – К., 1990.

Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Урок української. – 2000. – № 2.

Кудрявцев М. Митець і час: ідейна проблематика поетичної драми Ліни Костенко («Сніг у Флоренції», «Дума про трьох братів неазовських») // Дивослово. – 1998. - № 8.

Скирда Л. Сучасна українська поезія. – К., 1990.

У вирі шістдесятницького руху. – Львів, 2003.

Тема 7. Українська література на рубежі тисячоліть Лекції 8. Постчорнобильська література

Хронологічні межі. Огляд літератури. Постчорнобильський синдром. Літературні покоління й угруповання. Стильові тенденції. Постмодернізм. Постколоніалізм. Посттоталітаризм.

Лекції 9. Українська література 1990-х років

Проза Юрія Андруховича, Оксани Забужко.

Лекції 10. Українська література 2000-х років

Сергій Жадан. Ірена Карпа. Любко Дереш.

Термінологічний словничок

Постмодернізм – «Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.). Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

       Визначальні риси постмодернізму:        - культ незалежної особистості;        - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;        - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;        - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;        - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;        - зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);        - суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;        - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;        - запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;        - як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;        - іронічність та пародійність.               Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).               Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших »

Думка літературознавця

«Постмодернізм є не просто стратегією примирення масової культури та культури «вченої», елітної – це, власне, спосіб виживання високої культури в епоху тотального панування штампованого маскульту. Видається, що традиційні цінності інакше й не можуть бути включені в загальний обіг хіба як шляхом злучення, колажування їх із масовими формами. Це, звісно, дратує нас – справжніх прихильників та фанів Бетховена, – але сучасні підлітки будуть слухати його тільки в рінг-тонах і лише потім, можливо, колись переступлять поріг філармонії, щоби почути живу скрипку. Ми не повинні мати ілюзій щодо їх вибору. Відтак, постмодерніст є, вочевидь, людиною, котра таких ілюзій і не має: він розуміє, що від аристократичної культури залишилися в обігу хіба скалки і ми можемо інкрустувати ними гамбургер маскульту (тоді їх засвоять, як засвоюють музику «Бітлз» у «Макдональдсах») або ж їх занесуть у музей, де виставлять за вітриною у гордій самоті та непотрібності. Ще цікавіше стає, коли розуміємо, що доведеться невдовзі відмовитися від найбільш цінного нашого талісману – книги (...)» (Ростислав Семків. Постмодернізм: кінець терміну //Літакцент. – 2008. – 14 бер.)